Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 16

Сінгапур

– Нарешті, золоте подружжя! – проголосила Мевіс Ун, коли Астрід із Майклом увійшли до офіційної обідньої зала «Колоніального клубу».

Майкл у хрусткому темно-синьому костюмі від Річарда Джеймса, Астрід у довгій шовковій вуалевій сукні-флеппер[103] кольору хурми – вони утворювали надзвичайно приголомшливу пару, і вся зала бриніла від звичайного приглушеного збудження жінок, які приховано оцінювали Астрід від голови до п’ят, та чоловіків, які дивилися на Майкла із сумішшю заздрощів та насмішкуватості.

– Ая, Астрід, чому так пізно? – насварила доньку Фелісіті Леонг, коли вона підійшла до довгого бенкетного столу, що стояв біля стіни з нагородами. Там уже сиділи члени великої родини Леонгів та їхні почесні гості з Куала Лумпур – тан шрі[104] Гордон Ун та пуан шрі Мевіс Ун.

– Будь ласка, пробачте. Відліт Майкла з Китаю було відкладено,– вибачилася Астрід.– Сподіваюся, ви не чекали на нас спеціально, щоб зробити замовлення? Тут завжди приносять замовлення цілу вічність по тому.

– Астрід, підійди сюди, дай-но мені роздивитися тебе,– скомандувала Мевіс.

Владна жінка, яка легко могла б виграти головний приз у конкурсі двійників Імельди Маркос[105], із театрально нарум’яненими щоками та пишним шиньйоном, потріпала Астрід по щоці, немов вона була маленьким дівчиськом, та пустилась у своє фірмове безперервне хлюпання:

– Ая ти зовсім не постаршала з нашої останньої зустрічі як там манюнчик Кассіан коли це ти народиш ще одного не чекай надто довго лах тобі тепер потрібна дівчинонька а знаєш моя десятирічна онука Белла обожнює тебе без пам’яті ще з її минулого приїзду до Сінгапуру і вона щоразу каже «А-Мо коли я виросту то хочу бути такою ж як Астрід» а я питаю чому а вона каже «Бо вона завжди вдягається як кінозірка а Майкл такий ласий шматочок!»

Усі за столом покотилися від реготу.

– Так, нам усім ще не завадило б мати такий саме бюджет на одяг, як у Астрід, та кубики на пресі, як у Майкла! – ущипливо зазначив брат Астрід Александр.

Гаррі Леонг визирнув з-за свого меню і, знайшовши поглядом Майкла, поманив його до себе. Зі срібним волоссям і темною засмагою, Гаррі сидів у голові столу, немов благородний лев, і, як завжди, Майкл підійшов до свого тестя із досить помітним трепетом. Гаррі вручив йому великий м’який конверт:

– Тут мій макбук-ейр. Щось негаразд із вай-фаєм.

– У чому конкретно ускладнення? Не знаходяться потрібні мережі чи не вводиться логін? – уточнив Майкл.

– Що? – Гаррі вже знов занурився у меню.– О, він, здається, ніде не працює. Це ж ти його налаштовував, а я нічого в налаштуваннях не змінював. Дякую тобі щиро, що погодився подивитися його. Фелісіті, минулого разу я тут замовляв каре ягняти? Це тут завжди перетримують м’ясо?

Майкл покірно взяв ноутбук, і, коли проходив до свого місця в іншому кінці столу, старший брат Астрід, Генрі, схопив його за рукав піджака:

– Гей, Майку, не зручно тебе турбувати, але чи не міг би ти цими вихідними заскочити до нас? Щось не те з ігровою приставкою Захарія. Сподіваюся, ти зможеш усе владнати – надто мах фан[106] відправляти її назад на фабрику в Японії заради ремонту.

– Можливо, мені цими вихідними доведеться поїхати, але якщо залишусь, то спробую заскочити,– байдуже відповів Майкл.

– О, дякую, дуже дякую,– втрутилася Кетлін, дружина Генрі.– Захарій довів нас до сказу без цієї приставки.

– Майкл добре знається на ґаджетах, чи я щось не зрозуміла? – поцікавилася Мевіс.

– О, він справжній геній, Мевіс, просто геній! Він бездоганний зять – може відремонтувати що завгодно! – вигукнув Гаррі. Майкл ніяково посміхнувся, а Мевіс уважно на нього подивилася.

– А чому це я вважала, що він служить в армії?

– Тітко Мевіс, Майкл раніше працював на Міністерство оборони. Він допомагав запрограмувати всі високотехнологічні системи озброєння,– сказала Астрід.

– Так, доля балістичної оборони нашої країни в Майклових руках. Знаєте, якщо до нас вторгнуться двісті п’ятдесят мільйонів мусульман і оточать нас з усіх боків, тоді ми зможемо їм опиратися майже десять хвилин,– засміявся Александр.

Намагаючись приховати невдоволену гримасу, Майкл розгорнув важке меню в шкіряній обкладинці. Кулінарною темою цього місяця було «Смак Амальфі»[107], тому назви більшості страв були написані італійською. «Вонголe». Це спагеті з молюсками, він уже знає. Але що за чортівня оце «Паккері алле Равелло»? Для них що, смертельним номером було б додати переклад англійською? Це було звичайною практикою одного з найстаріших спортивних клубів на острові, настільки претензійному та закляклому в старомодних едвардіанських традиціях, що аж до 2007 року до чоловічого бару жінкам не дозволялося навіть зазирати.

Підлітком Майкл щотижня грав у футбол на Паданзі – неосяжному зеленому полі перед мерією. На ньому проводили всі національні паради, і хлопець часто з цікавістю роздивлявся величну споруду вікторіанської епохи на східному краї Падангу. З місця воротаря йому було видно переливчасті люстри всередині, срібний посуд, розставлений на хрустких білих скатертинах, метушливих офіціантів у чорних смокінгах. Він спостерігав за важливого вигляду людьми, які насолоджувались тими обідами, і розмірковував, ким вони могли б бути. Йому кортіло увійти до клубу хоча б тільки раз, щоб мати змогу подивитися на футбольне поле з іншого боку тих вікон. На спір він якось попросив кількох своїх друзів прослизнути до клубу разом із ним. Одного дня, перед грою у футбол, коли вже були вдягнені у форму школи Св. Ендрю, вони б просто увійшли туди. Невимушено, немов завсідники, і хто б тоді зупинив їх у барі, не дозволив би замовити попити? «Навіть не мрій, Тео. Ти що, не знаєш, що це за місце? Це ж “Колоніальний клуб”! Ти мусиш бути ан мор або ж тобі доведеться народитись у якоїсь із тих несамовито багатих родин – лише тоді тебе впустять усередину»,– відказав тоді один з друзів.

– Ми з Гордоном продали своє членство у клубі «Пулау», тому що мені стало ясно, що я там з’являюсь лише скуштувати їхнього айс кейкінг[108].

До Майкла долетіли слова Мевіс – вона саме розмовляла з його свекрухою. Чого б він тільки не віддав, щоб цієї ж миті знову опинитися на тому полі разом зі своїми друзями. Вони б ганяли у футбол аж до темряви, а потім побігли б до найближчого копі тім[109] випити холодного пива із насі-горенгом[110] або чар бі хун[111]. Це було б незмірно краще, аніж сидіти отут, у цій краватці, яка душить його так, що майже нічим дихати, їсти страви, назви яких неможливо промовити, які коштують стільки, що страшно дивитися на ціни. А ще – ніхто за цим столом ніколи тих цін не помічав: ані Уни, які володіли майже половиною Малайзії, ані Астрід та її брати, жоден із них на пам’яті Майкла не сплачував чек за зроблені замовлення. Усі вони дорослі і мають власних дітей, але за все платив тільки Папа Леонг. (У родині Тео жоден з Майклових сестер або братів не дозволив би батькам навіть подивитися в чек.)

Скільки ще триватиме ця вечеря? Вони сьогодні їдять по-європейському, тож має бути чотири страви, одна на годину. Майкл знову подивився в меню. Ган ні ней![112] Ще й якийсь дурний салат. Де це чувано, щоб салат подавали після головної страви? Тобто п’ять страв, адже Мевіс життя не уявляє без десертів, хоча тільки й робить, що скаржиться на подагру. А у відповідь його свекруха стогне про свої п’яткові шпори, і обидві жіночки фонтанують залпами скарг на здоров’я, намагаючись перевершити одна одну. А після цього настане час тостів – тих довгих, нудних промов, упродовж яких його свекор підніматиме тост за кмітливість Унів, завдяки якій вони спромоглися народитись у належній родині, а потім Гордон Ун у відповідь підніматиме тост за геніальне рішення Леонгів народитись у не менш належній родині. А потім Генрі Леонг-молодший казатиме тост за сина Гордона, Гордона-молодшого, чудового хлопця, якого минулого року упіймали на Лангкаві[113] із п’ятнадцятирічною школяркою. Буде дивно, якщо вечеря скінчиться раніше, ніж о пів на дванадцяту.

Астрід поглянула через стіл на чоловіка. Їй були добре знайомі ця пряма, немов у нього всередині застряг шомпол, постава та напружена напівусмішка, яку він змушено показував, розмовляючи з дружиною єпископа Сі Бей Зіна: уперше вона побачила їх, коли її із Майклом запросили на чай до бабусі, а потім – за вечерею з президентом в Істані[114]. Майклу, вочевидь, нестерпно кортіло опинитися будь-де в іншому місці. Чи із кимось іншим? Хто така та інша? Відтоді, як прочитала те повідомлення, Астрід постійно ставила це питання сама собі.

* * *

«СУМУЮ ЗА ТОБОЮ УСЕРЕДИНІ МЕНЕ». Упродовж кількох перших днів Астрід намагалася переконати себе, що цьому має бути якесь раціональне пояснення. Повідомлення надійшло за помилковою адресою, або ж це була чиясь витівка, або ж особистий жарт, якого вона не зрозуміла. Наступного ранку повідомлення було стерто, і їй хотілося, щоб так само воно стерлося з її пам’яті. Але пам’ять тримала цей спогад міцно. Життя Астрід не могло йти звичайно, доки вона не вирішить, що саме крилося за тими словами. Вона почала щодня телефонувати Майклові на роботу в різний час, вигадуючи різноманітні дурні приводи та причини,– їй треба було впевнитися, що він перебуває в тому місці, про яке казав їй. Вона почала перевіряти його телефон за кожної дрібної нагоди, гарячково передивляючись усі повідомлення, що надійшли за декілька лякаючих останніх хвилин, доки чоловіка не було поруч із телефоном. Повідомлень, які свідчили б про провину Майкла, більше не надходило. Або він замітав сліди, або ж у неї почалася параноя. Уже кілька тижнів Астрід подумки розбирала по частинках кожен його погляд, кожне слово, кожен рух, шукаючи якихось ознак, якихось доказів, які б переконали її у тому, що вона не наважувалася вкласти в слова. Але нічого не відбувалося. Усе нібито протікало своїм ходом у її гарному житті.

Аж до сьогоднішнього дня.

Майкл щойно повернувся з аеропорту, і, поки скаржився на біль у всьому тілі після трясучки на середньому сидінні останнього ряду, яке не відкидалося, бо належало старому літаку «Чайна Істерн Ейрлайнз», Астрід запропонувала йому відпочити в теплій ванні з англійською сіллю. Коли чоловік був поза зоною видимості, вона кинулася переглядати його багаж, безцільно шукаючи хоч щось. Риючись у його гаманці, Астрід натрапила на складений папірець. Він був схований під пластиковою сінгапурською карткою посвідчення особи. Це виявився чек від учорашньої вечері. Квитанція з «Петрусу». На 3812 гонконгських доларів[115]. Забагато як для вечері на двох.

Що робив її чоловік за вечерею у наймоднішому французькому ресторані Гонконгу тоді, коли мав працювати над якимось проєктом із хмарних ресурсів у Чунцині в Південно-Західному Китаї? Та й особливо в цьому ресторані – адже він із розряду місць, до яких його можна було затягти лише штовханням і криками! Його не дуже заможні партнери в жодному разі не схвалили б таких витрат, навіть якби йшлося про їхніх найкращих клієнтів. (Крім того, жоден клієнт-китаєць не забажав би куштувати нову французьку кухню, якби мав можливість цього уникнути.)

Астрід довго роздивлялася чек. Вдивлялась у зухвалі розчерки його темно-синього підпису на хрусткому білому папері. Майкл поставив підпис авторучкою від «Каран д’Аш», яку вона подарувала йому на минулий день народження. Її серце билося так швидко, немов прагнуло вискочити з грудей, і вона геть не могла поворушитися, немов її паралізувало. Астрід уявила, як Майкл сидить у залитій світлом від свічок залі на верхньому поверсі готелю «Айленд Шангрі-Ла» й дивиться на мерехтливі вогні бухти Вікторія[116], смакуючи романтичну вечерю з дівчиною, яка надіслала йому те відверте повідомлення. Вони почали з чудового бургундського вина з Кот-д’Ору, закінчили теплим суфле з гірким шоколадом на двох (із глазур’ю з лимонного крему).

Їй закортіло влетіти у ванну кімнату і тикнути цим чеком йому в обличчя, мокре від теплої солоної води. Їй хотілося кричати й дряпати його тіло нігтями. Але, звісно ж, нічого такого вона робити не стала. Вона лише глибоко зітхнула. Заспокоїлася. Самовладання вкладалось у неї від самого дня народження. Вона поводитиметься розумно. Астрід розуміла, що немає сенсу влаштовувати сцену, вимагати пояснення. Будь-які пояснення можуть спричинити нехай крихітну, але тріщину на їхньому картинно-ідеальному житті. Вона обережно згорнула папірець і засунула його назад, на те місце, де знайшла. Цієї миті вона дуже хотіла, щоб папірець зник із Майклового гаманця – і з її пам’яті. Щоб він просто зник.