Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 5

Нью-Йорк, 2010 рік

– Ти впевнений? – запитала знову Рейчел, легенько дмухаючи на чай, що парував у неї в чашці. Вони сиділи за своїм улюбленим столиком біля вікна в ресторанчику «Чай & Симпатія»[19], і Нік щойно запросив дівчину провести літо разом із ним в Азії.

– Рейчел, я був би в захваті, якби ти поїхала,– запевнив її Нік.– Ти ж не планувала викладати влітку, то через що перейматися? Ти думаєш, що не впораєшся зі спекою та вологістю?

– Та ні, річ не в цьому,– відповіла Рейчел.– Я ж знаю, що ти будеш дуже зайнятий обов’язками шафера, тому не хотіла б тебе відволікати.

– Яке ще відволікання? Весілля Коліна займе лише перший тиждень у Сінгапурі, а потім ми решту літа можемо просто вештатися Азією. Поїхали, дозволь показати тобі місця, де я виріс. І я візьму тебе у свої улюблені схованки.

– А покажеш мені ту священну печеру, де втратив незайманість? – піддражнила його Рейчел, грайливо піднявши брови.

– Авжеж! Ми навіть зможемо відновити події,– розсміявся Нік, розмазуючи джем та вершки по ще теплій, щойно з печі, булочці.– А ще в Сінгапурі, здається, живе твоя подружка?

– Так, Пейк Лін, моя найкраща подруга з коледжу,– відповіла Рейчел.– Вона вже кілька років запрошує мене приїхати.

– Ну от, ще одна причина. Рейчел, тобі там сподобається, і я вже зараз знаю, що від їжі ти будеш у захваті! Тобі відомо, що Сінгапур – це найодержиміша їжею країна на планеті?

– Варто лише подивитися, із яким обожнюванням ти дивишся на все, що їси, і можна здогадатися, що їжа у вас – щось на кшталт національного спорту.

– Пам’ятаєш нарис Келвіна Трілліна[20] в «Нью-Йоркері» про вуличну їжу в Сінгапурі? Я поведу тебе всіма місцинками, навіть такими, про які він і не здогадується.– Нік ще раз відкусив шмат від пухкої булочки і продовжив із набитим ротом: – Я знаю, як ти любиш ці булочки. От зачекай, доки скуштуєш ті, що робить моя А-Ма…

– Твоя А-Ма пече булочки? – Рейчел спробувала уявити звичайну китайську бабусю, яка готує такі чисто англійські ласощі.

– Ну, не те щоб вона пекла їх сама, але її булочки – найкращі у світі… от побачиш,– сказав Нік, рефлективно озираючись навколо, щоб упевнитися, що жодна людина в жодному куту ресторанчика його не підслуховує. Йому не хотілося ставати персоною нон-грата у своєму улюбленому кафе лише через те, що він легковажно присягнув на вірність іншим булочкам, нехай навіть бабусиним.

За сусіднім столиком, за триярусною стійкою, догори уставленою чайними сандвічами, притулилася, намагаючись залишитися непоміченою, якась дівчина. Розмова, яку вона наразі підслуховувала, дедалі більше її захоплювала. У неї й виникли підозри, що це, ймовірно, він – і зараз вона отримала абсолютне підтвердження. Це справді Ніколас Янг. Хоча тоді їй було лише п’ятнадцять, Селін Лім назавжди запам’ятала день, коли Ніколас неквапом пройшов повз їхній столик у клубі «Пулау»[21] і мимохідь посміхнувся своєю приголомшливою посмішкою до її сестри Шарлотти.

– Це один із братів Леонг? – запитала їхня мати.

– Ні, це Ніколас Янг, кузен Леонгів,– відповіла Шарлотта.

– Хлопчисько Філіпа Янга? Ая, коли ж він встиг так витягтися? Яким же ж він став гарнюсиком! – здивувалася місіс Лім.

– Щойно повернувся з Оксфорду. Подвійна спеціалізація: історія та право,– додала Шарлотта, передбачивши наступне запитання матері.

– Чому б тобі не підвестися й не потеревенити з ним? – нетерпляче підказала місіс Лім.

– Навіщо мені перейматися цим, коли ти відштовхуєш будь-якого хлопця, який насмілюється підійти до мене? – відрізала Шарлотта.

– Аламак, дурне дівчисько! Я просто намагаюся захистити тебе від альфонсів, яким потрібні лише твої гроші. А цього було б добре мати. Його можеш брати!

Селін не могла повірити: її мати фактично заохочувала її старшу сестру захапати цього хлопця. Вона прискіпливо подивилася на Ніколаса. Він саме сидів із друзями під блакитно-білою парасолькою за столиком біля самого басейну й весело сміявся. Навіть здаля він виділявся з-поміж інших. Інші хлопці були підстрижені звичайно, у тій чи іншій індійській перукарні; чорне ж волосся Ніколаса було найчудовішим чином скуйовджене, він мав виточені риси обличчя, немов якийсь кантонський поп-ідол, та неймовірно довгі вії. Він був найгарнішим, найприголомшливішим хлопцем, якого Селін доводилося бачити.

– Шарлотто, чому б тобі не підійти до нього та не запросити на твою вечірку зі збору коштів, що в суботу? – не здавалася мати.

– Припини, мамо,– зціпивши зуби, усміхнулася Шарлотта.– Я знаю, що роблю.

Як згодом виявилося, Шарлотта не знала, що робила, адже Ніколас, до неосяжного розчарування їхньої матері, так і не з’явився на влаштованій нею вечірці. Але той день у клубі «Пулау» залишив таке невимовне враження в підлітковій пам’яті Селін, що шість років по тому й на іншому боці планети вона все-таки впізнала його.

– Ханно, дай-но я сфотографую тебе з цим смачнючим карамелевим пудингом,– сказала Селін, виймаючи телефон. Вона навела його на подружку, але непомітно для тієї упіймала в кадр Ніколаса. Знявши фото, вона негайно відправила його електронною поштою сестрі, яка наразі мешкала в Атертоні, Каліфорнія. За кілька хвилин її телефон задзижчав.

Ст. сест.: ОМГ! Це ж Ніколас Янг! Де це ти?

Селін Лім: «Ч & С»

Ст. сест.: Що то за дівчина з ним?

Селін Лім: Гадаю, його дівчина. Здається, КНА[22].

Ст. сест.: Гм… Каблучка є?

Селін Лім: Каблучки немає.

Ст. сест.: Бдл, пошпигуй заради мене!

Селін Лім: Будеш мені винна!

Нік дивився у вікно кафе й дивувався людям, які з крихітними собачками дефілювали цією ділянкою Грінвіч-авеню, немов саме тут був подіум для наймодніших порід у місті. Рік тому загальною пристрастю були французькі бульдоги, але зараз схоже, що левретки складали французам гідну конкуренцію. Він знову зазирнув в обличчя Рейчел, відновлюючи рекламу відпочинку:

– Найперше, що в Сінгапурі чудово,– це його ідеальне розташування. Перейди через міст – от тобі Малайзія, а до Гонконгу, Камбоджі, Таїланду – два кроки. Ми навіть можемо поїхати в круїз островами Індонезії…

– Це так гарно звучить, але десять тижнів… Не знаю, чи захочеться мені їхати так надовго,– розмірковувала Рейчел. Вона відчувала бажання Ніка, й ідея поїхати до Азії наповнювала її хвилюванням та радістю. Після коледжу, перед вступом до аспірантури, цілий рік вона працювала викладачем у Ченду[23], але тоді не могла дозволити собі подорожувати за межі Китаю. Як економіст вона, звісно ж, досить багато знала про Сінгапур – цей крихітний загадковий острів на краєчку Малайського півострова. Якимось незбагненним чином за декілька десятиріч, які промайнули зі швидкістю світла, він перетворився з тихої заводі в Британській колонії на країну з найвищою у світі концентрацією мільйонерів на душу населення. Було б цікаво побачити це місце зблизька, особливо з Ніком у ролі гіда.

І все-таки щось у цій подорожі трохи лякало Рейчел, і її переслідувала думка про якісь серйозніші, ніж вона може наразі очікувати, наслідки цього відпочинку. Нік нібито зробив їй цю пропозицію спонтанно, але, знаючи його, дівчина була впевнена: перш ніж промовити це вголос, він ретельно все обміркував. Вони зустрічаються вже майже два роки, і от він запрошує її у тривалу поїздку до свого рідного міста, та не просто, а ще й на весілля свого найкращого друга. Чи ж це означає те, про що вона думає?

Рейчел пильно вдивлялась у чашку з чаєм і шкодувала, що не можна прочитати майбутнє з листя, що опустилося на дно чашки і віддало свій колір та смак золотому асамському чаю. Вона ніколи не була з тих дівчат, які жадали казкового знайомства. Але зараз їй двадцять дев’ять – за китайськими стандартами вона вступила у вік старої діви, і навіть попри настирливість її родичів, що невпинно намагалися влаштувати особисте життя дівчини, кращу частину свого третього десятку Рейчел провела, зосередившись на закінченні аспірантури, написанні дисертації та стрімкій кар’єрі в науці. Через це неочікуване запрошення в ній спалахнув якийсь майже забутий інстинкт. Він хоче відвезти мене додому. Він хоче познайомити мене зі своєю родиною. У ній після тривалого сну прокинувся романтик, і тепер вона знала, що відповідь може бути лише одна.

– Мені треба узгодити з деканом, коли я повинна повернутися… Але знаєш що? Їдьмо! – оголосила Рейчел. Нік перехилився через стіл і радісно її поцілував.

За кілька хвилин по тому, перш ніж сама Рейчел визначилась із власними планами на літо, подробиці їхньої розмови почали розповсюджуватися в усіх напрямках, циркулюючи земною кулею, немов звільнений вірус. Після того як Селім Лім (навчається у Школі дизайну Парсонс[24]) надіслала електронною поштою повідомлення своїй сестрі Шарлотті Лім (нещодавно заручилась із венчурним капіталістом[25] Генрі Чіу) до Каліфорнії, Шарлотта зателефонувала своїй найкращій подрузі Дафні Ма (молодшій доньці сера Бенедікта Ма) у Сінгапурі та, ледве дихаючи від хвилювання, повідомила їй новину. Дафна написала повідомлення восьми подружкам, зокрема й Кармен Квек (онуці «цукрового короля» Роберта Квека) у Шанхаї, бо її кузина Амелія Квек разом із Ніколасом училася в Оксфорді. Амелія просто мусила написати своїй подрузі Джастині Вей (прямій спадкоємиці компанії з виробництва локшини швидкого приготування) у Гонконзі, а Джастіна, чий офіс у «Гатчінсон Вампоа»[26] розташовувався саме через хол від офісу Родеріка Ліана (того, що з «Фінансової групи Ліанів»), звісно ж, мусила перервати його селекторну конференцію, щоб поділитися такою пікантною новиною. Родерік і собі зв’язався по скайпу зі своєю дівчиною Лорен Лі, яка відпочивала в «Роял Мансур»[27] у Маракеші разом зі своєю бабусею місіс Лі Йонг Чинь (її представляти навіть не потрібно) та її тіткою Петсі Тео (Міс Тайвань – 1979, наразі – ексдружина магната телекомунікацій Діксона Тео). Петсі просто з басейну зателефонувала Жаклін Лінг (онуці філантропа Лінг Їнь Чао) до Лондону, дуже добре знаючи, що Жаклін напряму зв’яжеться із Кассандрою Шань (троюрідною сестрою Ніколаса Янга), яка щовесни приїздить до величезного маєтку її родини в Сурреї. І так цей вигадливий штам пліток стрімко розповсюдився мережею східної азійської еліти і за кілька годин майже всім у цьому колі обраних було відомо, що Ніколас Янг збирається приїхати до Сінгапуру і привезти додому якусь дівчину.

І – аламак! Це була приголомшлива новина.