Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 12

Нью-Йорк

Нік проказав це так недбало, сортуючи випрану білизну в неділю вдень перед їхнім від’їздом. Виявилося, що батьки Ніка дізналися, що Рейчел приїздить разом із ним до Сінгапуру, день чи два тому. А ще, між іншим, водночас – також день чи два тому – вони дізнались і про її існування в його житті.

– Мені не зовсім зрозуміло… ти хочеш сказати, що весь цей час твої батьки нічого не знали про мене? – приголомшено перепитала Рейчел.

– Так. Тобто ні, вони не знали. Але ти маєш розуміти, що це зовсім не через тебе…– почав Нік.

– Мушу сказати, не дуже легко не сприймати це на свій рахунок.

– Будь ласка, спробуй це так не сприймати. Вибач мені, якщо це здається саме так…– Нік нервово ковтнув.– Просто я завжди намагаюсь чітко дотримуватися меж між моїм особистим життям та життям моєї родини, от і все.

– Але чи твоє особисте життя не мало б бути часткою життя твоєї родини?

– Не в моєму випадку. Рейчел, тобі ж відомо, якими зарозумілими можуть бути китайські батьки.

– Ну, взагалі-то так, але ця їхня риса все одно не завадила мені розповісти своїй мамі про такий важливий факт, як-от мій хлопець. Моя мама дізналася про тебе за п’ять хвилин після нашого першого побачення, а приблизно два місяці по тому ти вже сидів разом із нею за обіднім столом та смакував її суп із зимового гарбуза.

– Ну, у тебе дуже особливі стосунки з мамою, і ти це знаєш. Для інших людей це не так просто. А з моїми батьками це просто…– Нік зупинився, гарячково підшукуючи слова.– Ми просто інші. Ми більш офіційно поводимось одне з одним і взагалі не обговорюємо наші почуття та емоції.

– Тобто вони холодні й емоційно закриті, щось таке? Вони пережили Велику депресію?

Нік розсміявся й похитав головою.

– Ні, нічого такого. Мені здається, ти зрозумієш краще, коли познайомишся з ними.

Рейчел не знала, що й думати. Іноді Нік поводився так таємничо, а його пояснення були їй незрозумілими. І все ж вона не хотіла сприймати його слова близько до серця.

– Може, ти маєш розповісти мені ще дещо про свою родину, перш ніж я сяду в літак і почну проводити з тобою ціле літо?

– Та ні. Справді нічого. Ну…– Нік на мить замовк, намагаючись вирішити, чи варто згадувати про питання з розміщенням.

Він розумів, що під час розмови з матір’ю усе геть зіпсував. Спочатку він надто довго очікував, а коли зателефонував, щоб офіційно повідомити про свої стосунки з Рейчел, мати нічого не відповіла. Вона лише зловісно промовчала. І запитала лише: «Тож де зупинишся ти і де зупиниться вона?» Зненацька Ніка осінило, що зупинитись у батьків не є гарною ідеєю, принаймні не спочатку. Але й зупинитись у бабусі без її виразного запрошення для Рейчел буде недоречним. Вони можуть зупинитись у когось з його тіток чи дядьків – але це може розгнівити маму і посилити міжусобну війну в його родині.

Не в змозі вирішити, як видертися з цього скрутного становища, Нік звернувся за порадою до своєї двоюрідної тітки. Їй завжди так добре вдавалося вирішувати подібні питання. Тітка Розмарі порадила йому передусім зняти номер у готелі. Але водночас наголосила, що також треба влаштувати знайомство Рейчел із батьками – саме в день прибуття.

– Найпершого ж дня. Не чекай дня наступного,– застерегла вона.

Можливо, йому треба запросити маму й тата пообідати з Рейчел, щоб вони мали змогу зустрітися на нейтральній території. Десь у не дуже відомому місці на кшталт «Колоніального клубу», і краще запросити їх на обід, ніж на вечерю.

– Люди за обідом більш розслаблені,– пояснила вона.

Потім Нік мусить особисто відвідати бабусю й офіційно попросити її дозволу запросити Рейчел на традиційну п’ятничну вечерю, яку А-Ма влаштовує для своєї великої родини. Лише після того як Рейчел належним чином отримає запрошення на цю вечерю, можна порушувати питання про їхнє розміщення.

– Авжеж, коли твоя бабуся познайомиться з Рейчел, вона дозволить вам оселитись у себе. Але в разі, коли щось піде не так, запрошення ви отримаєте від мене, і ніхто мені не скаже ані слова,– завірила його тітка Розмарі.

Нік вирішив не турбувати Рейчел такими вигадливими церемоніями. Йому не хотілося, щоб у неї з’явився щонайменший привід відмовитися від поїздки. Він бажав підготувати дівчину до зустрічі зі своєю родиною, але водночас хотів, щоб, коли прийде час, вона самостійно склала про них усіх власну думку, а не за його враженнями. Астрід таки мала рацію. Треба надати Рейчел хоча б якісь відомості про його родину. Але ж як пояснити їй, з якої саме він родини? Тим більше, що все життя він був змушений ніколи про них не згадувати?

Нік сів на підлогу, притулившись до стіни з оголеної цегли й поклавши руки на коліна.

– Ну, ти, імовірно, мусиш знати, що родина в мене дуже велика.

– А я вважала тебе єдиною дитиною.

– Це так, але я маю безліч усіляких родичів, і тобі доведеться познайомитися з цілою їх купою. У нашій родині є три споріднені гілки, і людям не нашого кола спочатку може здатися неможливим розібратися, хто кому ким доводиться.– Щойно вимовивши слова «не нашого кола», він одразу ж пошкодував про це, але Рейчел нібито не звернула на це уваги, тож Нік вів далі: – Це як у будь-якій великій родині. Я маю гучноголосих дядьків, ексцентричних тіток, нестерпних кузенів та кузин – повний комплект. Але я впевнений, ти будеш у захваті, коли з ними познайомишся. Ти ж бачилась із Астрід, і вона тобі сподобалася, еге ж?

– Астрід неперевершена.

– Так, і вона також тебе обожнює. Усі обожнюватимуть тебе, Рейчел, я це точно знаю.

Рейчел мовчки сиділа на ліжку перед купою рушників щойно із сушарки і намагалася осмислити все, що сказав Нік. Уперше за весь час він так багато розповів про свою родину, і наразі вона почувалася більш упевненою. Їй досі було не дуже зрозуміло, що там таке з його батьками, але вона мусила визнати, що бачила досить багато родин, де люди віддалені одне від одного,– особливо часто такі траплялися серед її друзів-азійців. Коли вона навчалась у школі і приходила до когось із однокласників, їй траплялося брати участь у похмурих обідах за столами у вітальнях, осяяних люмінесцентним світлом ламп. За тими обідами між батьками й дітьми проскакувало щонайбільше п’ять слів. А ще вона помічала, як приголомшено дивилися на неї друзі, коли вона обіймала матір або наприкінці телефонної розмови казала: «Я люблю тебе». Кілька років тому вона отримала електронною поштою гумористичний лист із назвою «Двадцять способів довести, що твої батьки – азійці». Номером один у переліку було «Твої батьки ніколи не зателефонують, просто щоб сказати “привіт”». Багатьох жартів у переліку вона не зрозуміла, адже її власний досвід був геть іншим.

– Знаєш, нам так пощастило. Небагато матерів та доньок мають такі стосунки, як ми,– сказала Керрі, коли вони того ж вечора розмовляли телефоном.

– Я це розумію, мамо. Я знаю, у нас по-іншому, тому що ти була зі мною сама і всюди брала з собою,– замислено промовила Рейчел. Коли вона була дитиною, мама чи не щороку відповідала на якесь оголошення у «Ворлд Джорнал», американській газеті, що випускалася китайською, і вони вирушали на її нову роботу в якомусь черговому китайському ресторанчику у якомусь черговому містечку. У її голові промайнули спогади про всі ті крихітні мебльовані кімнатки та саморобні ліжка в таких містах, як-от Іст-Лансінг, Фенікс та Таллагасі.

– Не можна очікувати, що в інших родинах люди ставитимуться одне до одного так, як ми з тобою. Я була така молода, коли ти в мене народилася,– дев’ятнадцять років, ми могли б бути сестрами. Не чіпляйся дуже до Ніка. Сумно казати, але й я сама не була близькою зі своїми батьками. У Китаї не було часу на стосунки – мої мама й тато працювали з ранку до вечора, сім днів на тиждень, а я увесь час проводила в школі.

– І все одно, як він міг приховувати таку важливу річ від власних батьків? Це ж не так, якби ми з Ніком зустрічалися якихось два місяці.

– Доню, от знову ти дивишся на ситуацію з позиції американки. Треба оцінювати її з позиції китайця. В Азії для всього визначений свій час і все підпорядковується належному етикетові. Я вже колись казала: тобі треба усвідомити, що в родинах вихідців з Китаю люди дотримуються традицій навіть суворіше, ніж ми, материкові китайці. Тобі нічого невідомо про те, у яких умовах Нік зростав. Тобі не спадало на думку, що його батьки можуть бути дуже бідними? Не всі люди в Азії заможні, скажу тобі. Можливо, Нік мусить працювати та надсилати гроші своїм батькам, тому вони й не схвалюватимуть, коли матимуть підозри, що він викидає гроші на дівчат. Або, можливо, йому не хотілося, щоб його родина знала, що ви вдвох половину тижня живете разом. Знаєш, вони можуть бути щирими буддистами.

– Саме так, усе може бути. Але, мамо, мені спало на думку, що Нік знає про мене, про нас абсолютно все – а мені про його родину майже нічого не відомо.

– Не бійся, донечко,– відказала їй Керрі.– Ти знаєш Ніка. Ти бачиш, що він порядний чоловік. І хоча він певний час і приховував тебе від рідних, тепер усе робить як слід. Принаймні, він почувається готовим познайомити тебе зі своїми рідними належним чином, а це найважливіше.

Рейчел лежала в ліжку, як завжди, заспокоєна м’якими китайськими нотками в голосі матері. Можливо, вона була надто суворою до Ніка. Вона дозволила захопити себе власній невпевненості і рефлекторно вирішила, що Нік так довго не каже про неї батькам, бо щось у ній його непокоїть. Проте все ж може бути навпаки? Може, його непокоять батьки? Рейчел пригадала, що відповіла її сінгапурська подруга Пейк Лін, коли вона подзвонила їй по скайпу і схвильовано оголосила, що зустрічається з її земляком. Родина Пейк Лін була однією з найбагатших родин на острові, але вона ніколи не чула про Янгів.

– Якби він був із заможної або відомої родини, ми б, безперечно, їх знали. Янг – не дуже поширене тут прізвище… Ти упевнена, що вони не корейці?

– Та ні, я точно знаю, що вони з Сінгапуру. Але, знаєш, мені однаково, скільки в них грошей.

– Так, й у цьому твоя проблема,– пирхнула Пейк Лін.– Ну, я хоча б точно знаю: якщо вже він подолав перевірку Рейчел Чу, тоді його родина бездоганно нормальна.