Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 11

Сінгапур

Витративши кілька днів на стратегічно розраховані телефонні дзвінки, Елінор нарешті знайшла джерело тривожних чуток щодо свого сина. Дейзі зізналася, що почула цю новину від найкращої подруги своєї невістки, Ребекки Танг. Та ж повідомила, що почула ці відомості від свого брата, Мойсея Танга. Той колись учився в Кембриджі разом із Леонардом Шанєм і доповів Елінор от що:

– Я був на конференції в Лондоні. Останньої хвилини Леонард запросив мене на обід до свого заміського маєтку в Сурреї. Ви там були, місіс Янг? Айо, який же ж то палац! Я одразу й не зрозумів, що його побудував Габріель-Іпполіт Детайор – той самий архітектор, що створив садибу Воддесдон для англійських Ротшильдів. Ну от, ми обідали з усіма цими ан мор[64] ВІП та ЧП[65], які приїхали із Сінгапуру, і, як завжди, навколо Кассандри Шань увивалася ціла зграя прихильників. А потім Кассандра з нічого на повний голос через стіл каже вашій діверці Вікторії Янг: «Ніколи не вгадаєш, що я чула… Нікі в Нью-Йорку зустрічається з дівчиною з Тайваня і от збирається привезти її до Сінгапуру на весілля Ху!» А Вікторія каже: «Точно? Із тайванкою? Що далі, то гірше. Він що, запав на якусь авантюристку?» А потім Кассандра каже щось таке: «Та ну, це може бути не так і погано, як тобі здається. За моїм джерелом, вона з родини Чу. Знаєш, із тих, що володіють “Тайбей Пластік”. У них не такий

уже й давній капітал, але вони хоча б є однією з найшанованіших родин на Тайвані».

Був би це хтось інший, Елінор відкинула б усі ці оповідки як порожню балаканину знуджених родичів чоловіка. Але ця інформація пішла від Кассандри, а вона зазвичай була точною до педантизму. Недарма ж їй дали прізвисько «Радіо “Азія-Один”». Елінор було цікаво, звідки у Кассандри ці гарячі новини. Язиката троюрідна сестра Ніка була б останньою людиною у світі, якій він довірив би таємницю. Певно, Кассандра отримала цю інформацію від однієї зі своїх шпигунок у Нью-Йорку. Вона всюди має підглядачок, і всі сподіваються сах ках[66] до неї, передавши якісь гарячі новини попереду всіх.

Для Елінор не стало несподіванкою, що її син, як виявилося, має нову дівчину. Що її здивувало (чи, точніше, роздратувало) – те, що аж досі вона про це не знала анічогісінько. Будь-кому було ясно, що її син є головною метою для багатьох дівчат, і за декілька років навколо Ніка побувала ціла зграя дівчат, про яких, як здавалося Ніку, його матері було геть нічого невідомо. Усі вони, на думку Елінор, були неістотними, адже вона знала, що Нік поки що не готовий до одруження. Але цього разу все було інакше.

Дуже давно Елінор вивела одну теорію щодо чоловіків, яка працювала й донині. Вона щиро вірила, що для більшості чоловічої частини населення вся балаканина про «закоханість» чи «пошуки другої половинки» була цілковитою нісенітницею. Шлюб є питанням лише часу, і коли чоловік нарешті пройде крізь усі захоплення та скоїть усі дурниці юності, тоді він готовий стати розсудливішим і створити родину. У такий період будь-яка дівчина, що трапиться на його шляху, виявиться другою половинкою. Елінор уже багато разів доводилося упевнюватися, що її теорія правильна; та й сама вона упіймала Філіпа Янга саме в такий правильний момент. Усі чоловіки в цьому клані одружувалися, коли їм було трохи за тридцять, от і Нікі наразі дозрів для такої справи. Якщо хтось у Нью-Йорку вже дізнався так багато про стосунки Ніка і якщо він насправді збирається привезти цю дівчину додому й узяти на весілля свого найкращого друга, тоді все серйозно. Досить серйозно, щоб він навмисно ніколи не згадував про цю дівчину. Досить серйозно, щоб зірвати ретельно побудовані плани Елінор.

Промені вечірнього сонця переломлювались у вікнах, що починалися від підлоги та сягали стелі. Схожа на атрій[67] вітальня нещодавно закінченої квартири в пентгаусі над Кернгіл-роуд ніжилась у яскраво-помаранчевому сяйві. Елінор милувалася небом раннього вечора. Крізь величезні вікна, крім неба, також було видно колонаду будинків, що скупчилися навколо Скотс-роуд, та відкривався широкий вид на весь шлях від річки Сінгапур аж до Кеппельської верфі – найжвавішого комерційного порту у світі. Навіть після тридцяти чотирьох років шлюбу їй не вдавалося приймати як належне все, що було в неї,– хоча б сидіти тут і мати можливість скільки завгодно дивитися на найпопулярнішу панораму острова.

Для Елінор кожна окрема людина займала особливе місце в детально збудованому в її уяві соціальному всесвіті. Як і більшість жінок її кола, Елінор могла зустріти інших азійок будь-де у світі – скажімо, за дімсамами у лондонському «Роял Чайна»[68] або під час шопінгу у відділі білизни «Девід Джонс»[69] у Сіднеї – і протягом тридцяти секунд після того, як дізнавалася їхні імена та місце проживання, могла, скориставшись власним соціальним алгоритмом, точно вирахувати місце нових знайомих у її сузір’ях: залежно від того, з якої родини вони походили, із ким вони мали зв’язки, приблизно наскільки заможними були та як утворили свої статки і чи спалахували й які саме родинні скандали за останні п’ятдесят років.

Чу, які володіли «Тайбей Пластік», стали заможними зовсім нещодавно, найімовірніше, у сімдесятих чи вісімдесятих. Вона майже нічого не знала про цю родину, і це особливо непокоїло Елінор. Наскільки їх визнають у світі Тайбею? Ким саме є батьки цієї дівчини і капітал якого розміру вона має успадкувати? Елінор треба було точно знати, що стоїть на її шляху. У Нью-Йорку наразі 6:45. Саме час розбудити Нікі. Однією рукою вона підняла слухавку, утримуючи в другій на відстані витягнутої руки дисконтну карту, яку завжди використовувала для міжнародних дзвінків[70], і примружилася, роздивляючись рядок крихітних цифр. Потім набрала складну серію кодів і почекала, поки після декількох гудків її нарешті з’єднали з набраним телефонним номером. Телефон продзвонив чотири рази, перш ніж увімкнулася голосова пошта Ніка: «Гей, наразі я не в змозі підійти до телефону, тож залиште повідомлення, а я зателефоную вам, щойно зможу».

Елінор завжди відчувала певне розгублення, коли чула американський акцент сина. Набагато більше їй була до душі класична англійська вимова, на яку він переходив, коли повертався до Сінгапуру. Вона, плутаючись у словах, вимовила в телефон:

– Нікі, де ти? Зателефонуй мені сьогодні увечері і дай знати, коли вилітаєш, лах. Усьому світові, крім мене, вже відомо, що ти приїздиш додому. І скажи, ти зупинишся спочатку в нас чи в А-Ми? Будь ласка, передзвони. Але не телефонуй сьогодні після опівночі. Я зараз прийму золпідем, тож мене не добудитися десь вісім годин.

Вона вимкнула телефон і негайно схопила його знову. Цього разу Елінор дзвонила на мобільний номер.

– Астрід, еге ж? Це ти?

– О, привіт, тітонько Еллі,– відповіла Астрід.

– Із тобою все гаразд? У тебе якийсь дивний голос.

– Та ні, усе гаразд, я просто спала,– відказала Астрід, прочищаючи горлянку.

– О… А чому ти лягла так рано? Ти не захворіла?

– Ні, я просто в Парижі, тітко Еллі.

– Аламак, я зовсім забула, що ти не вдома! Вибач, що розбудила тебе, лах. Як там Париж?

– Чудово.

– Багато купила?

– Не дуже,– Астрід відповідала, зібравши увесь свій терпець. Чи ж тітка зателефонувала справді лише щоб побазікати про шопінг?

– У «Луї Віттона» досі довгі черги, у яких вимушені чекати покупці з Азії?

– Не знаю точно. Я не була там із початку світів, тітко Еллі.

– Це добре. Ті черги просто жахливі, до того ж азійцям дозволяють купувати лише одну річ. Це нагадує мені про японську окупацію, коли китайців примушували стояти в черзі за залишками гнилої їжі.

– Так, але я можу зрозуміти, навіщо вони встановили такі правила. Ти б бачила, як азійські туристи розкуповують усі елітні товари, і не лише у «Луї Віттон». Вони опиняються всюди й скуповують геть усе, на що впаде око. Якщо річ має дизайнерську бірку, вона їм уже потрібна. Це просто божевілля якесь. А ти знаєш, деякі з них потім приїздять додому і перепродують за дорожчу ціну і так заробляють.

– Так, лах, ті свіжоспечені туристи – сором для всіх нас. Проте я скуповуюсь у Парижі ще із сімдесятих і ні за що не стоятиму в черзі, тим більше якщо хтось вказуватиме, що саме мені варто купити! Але, Астрід, я хотіла запитати… чи не розмовляла ти із Ніком в останні дні?

Помовчавши трохи, Астрід вимовила:

– М-м-м… він телефонував мені кілька тижнів тому.

– А він казав тобі, коли буде в Сінгапурі?

– Та ні, він не казав про якусь точну дату. Але я впевнена, що він приїде за кілька днів до весілля Коліна, що скажеш?

– Знаєш, лах, Нікі нічого мені не каже! – Елінор завагалася на мить, а потім обережно продовжила: – Слухай, я подумала, а чи не влаштувати йому та його дівчині вечірку-сюрприз? Просто невеличку вечірку в новій квартирі, щоб привітати її у Сінгапурі. Як гадаєш, гарна ідея?

– Авжеж, тітко Еллі, як на мене, їм це сподобається.– Астрід вразило, що її тітка так хоче привітати Рейчел. Певно, Нік використав забагато своєї чарівності.

– Але я зовсім не знаю, яка вона, а мені це потрібно, щоб ретельніше продумати вечірку. Ти не підкинеш мені якихось думок? Ти бачилась із нею, коли минулого року літала до Нью-Йорка?

– Так.

Елінор тихо закипала. Астрід була в Нью-Йорку минулого березня – а це означало, що це дівчисько намалювалося щонайменше рік тому.

– Яка ж вона? Дуже помітно, що вона тайванка? – тільки й поцікавилась вона.

– Тайванка? Зовсім ні. Мені вона здалася абсолютною американкою,– припустила Астрід і одразу ж пожалкувала про те, що злетіло з язика.

Який жах,– подумки проказала Елінор. Азійські дівчата, що розмовляють з американським акцентом, завжди здавалися їй сміховинними. Коли вони щось казали, здавалося, ніби вони про щось брешуть, удаючи з себе тих білих ан мор.

– Тож її родина з Тайваню, але вона зростала в Америці?

– Я й не знала, що вона з Тайваню, правду кажучи.

– Справді? Вона нічого не розповідала про свою родину в Байбеї?

– Анічогісінько.– До чого це веде тітка Еллі? Астрід зрозуміла, що тітонька під видом влаштування вечірки розпитує її, тож вирішила представити Рейчел у якомога кращому світлі.– Вона дуже розумна й вихована, тітонько Еллі. Гадаю, вона тобі сподобається.

– О, то вона з таких розумників, як Нікі?

– Точно. Мені казали, що вона – одна з перспективних професорок у своїй галузі.

Елінор була у замішанні. Професорка! Господи, отже, ця жінка старша за нього?

– Нікі не казав мені, яка в неї спеціальність…

– Економічний розвиток.

Хитра, розважлива, досвідченіша жінка. Аламак. Що далі, то гірше.

– Вона вчилась у Нью-Йоркському університеті? – Елінор вичавлювала якнайбільше подробиць.

– Ні, вона закінчила Стенфорд, у Каліфорнії.

– Так, так, я знаю Стенфорд,– проказала Елінор без усякого ентузіазму. Це та діра в Каліфорнії, куди йдуть люди, що не потрапили до Гарварду.

– Це навчальний заклад високого рівня, тітко Еллі,– нагадала Астрід, бо цієї миті точно відчувала думки своєї тітки.

– Що ж, як на мене, то коли вже людина мусить йти до американського університету…

– Годі тобі, тітко Еллі. Стенфорд – чудовий університет, з усіх боків. Гадаю, вона ще захищала дисертацію в Північно-Західному університеті. Рейчел дуже розумна й здібна, і її не можна назвати замріяною. Мені здається, ти її надзвичайно уподобаєш.

– О, я теж у цьому впевнена,– підхопила Елінор. Отже, її звуть Рейчел. Вона помовчала. Залишилося дістати ще дещо: як насправді пишеться прізвище цієї дівчини. Але як же це запитати, щоб у Астрід не виникли підозри? Раптом її осяяло.– Здається, буде добре замовити якийсь із тих гарненьких тортів у «Жахливо шоколадне» і написати на ньому її ім’я. Ти знаєш, як воно пишеться? Ч-У, чи Ч-‘-У, чи ж Ч-Й-У?

– Гадаю, просто Ч-У.

– Дякую. Ти мені дуже допомогла,– промовила Елінор. Набагато більше, ніж здогадуєшся.

– Авжеж, тітко Еллі. Дай мені знати, якщо тобі знадобиться допомога у підготовці вечірки. Не можу дочекатися, коли побачу вашу видовищну нову квартиру.

– О, хіба ти її ще не бачила? Мені здавалося, твоя мати також викупила тут якусь площу.

– Можливо, але я її ще не бачила. Не можу встигнути за жонглюванням нерухомістю моїх батьків.

– Так, звісно. Твої батьки мають стільки нерухомості по всьому світі – зовсім не так, як ми із твоїм бідним дядьком Філіпом. У нас лише будинок у Сіднеї та цей закуточок.

– Ой, тітко Еллі, чомусь мені здається, що ваша квартирка зовсім не мала. Чи вона не має бути найрозкішнішою власністю з усього, побудованого в Сінгапурі? – Умільйонне Астрід здивувалася тому, що всі її родичі постійно намагалися перевершити одне одного, проголошуючи власну бідність.

– Та ні, лах. Це лише звичайна квартира – зовсім не те, що будинок твого батька. Ну що ж, вибач, що розбудила тебе. Тобі щось треба, щоб знову заснути? Я щоночі приймаю п’ятдесят міліграмів амітриптиліну, а потім, якщо хочу спати всю ніч і не прокидатися, ще десять міліграмів золпідему. Іноді додаю есзопіклон, а якщо він не спрацьовує, приймаю валіум…

– Мені це не треба, тітко Еллі.

– Добре, тоді бувай! – І з цим Елінор вимкнула телефон. Її гра спрацювала. Її син із кузиною – нерозлучні друзі. Чому вона не додумалася одразу зателефонувати саме Астрід?