Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 14

Шанхай

Річ у дзеркалі, що висить у туалетній кімнаті. Туалетна кімната в новенькому трирівневому пентгаусі Лео Мінга в районі Хуанпу вивела Едді з рівноваги. Відтоді як Шанхай перетворився на азійську столицю вечірок, Лео проводив тут дедалі більше часу зі своєю останньою коханкою, старлеткою з Пекіну, чий контракт йому довелося «викупити» у китайської кінокомпанії за дев’ятнадцять мільйонів (один мільйон за кожен рік її життя). Лео та Едді прилетіли сюди на день подивитися на нові суперлюксові апартаменти Лео і наразі стояли в схожій на ангар, площею у двісті квадратних футів, туалетній кімнаті з вікнами від підлоги до стелі, шафами ебенового дерева кольору макасар та низками дзеркальних дверей, які автоматично розкривалися й показували полиці й вішаки з кедра.

– Тут усюди клімат-контроль,– зазначив Лео.– Із цього боку в шафах підтримується температура в п’ятдесят п’ять градусів[84] спеціально для мого італійського кашеміру, курток і хутра. Але у вітринах із взуттям температура сімдесят градусів[85], що є оптимальним для шкіри, а вологість регулюється на постійному рівні у тридцять п’ять відсотків, щоб мої «Берлуті» та «Кортеї»[86] ніколи не запотівали. Треба доглядати цих малюків, гей май[87]?

Едді кивнув, водночас подумавши, що настав час переробити й власну гардеробну.

– А тепер дозволь показати тобі pièce de résistance[88],– промовив Лео, вимовляючи «pièce» як «реасе»[89].

Розмахнувшись, він ковзнув великим пальцем по дзеркальній панелі – і її поверхня миттєво перетворилася на екран високої чіткості, на якому з’явилося зображення чоловіка-моделі у двобортному костюмі на повний зріст. Над його правим плечем були написані назви брендів кожної речі з вбрання, також дата і місце, куди цей наряд вдягався востаннє. Лео махнув пальцем перед екраном, немов перегортаючи сторінку,– і чоловік з’явився вдягненим у вельветові штани та в’язаний вовняний светр.

– У це дзеркало вбудована камера. Вона робить фото з тобою та зберігає його, тож ти можеш побачити кожну річ, яку колись одягав, із датою та місцем. Так можна уникнути повторювання образу!

Едді здивовано дивився на дзеркало.

– О, я вже десь таке бачив,– не дуже впевнено промовив він і відчув, як по жилах почала шкрябатися заздрість. Раптом він відчув палке бажання ум’яти набрякле обличчя друга в рівну дзеркальну стіну. Лео знову вихвалявся новою сяючою іграшкою, задля отримання якої ані біса не зробив. Так було від самого дитинства. Коли Лео виповнилося сім років, його батько подарував синові титановий велосипед, зроблений на замовлення спеціально для його пухкої статури колишніми інженерами НАСА (три дні по тому його вкрали). У шістнадцять Лео був охоплений мрією стати співаком хіп-хопу, і його батько побудував для нього найсучаснішу студію звукозапису й профінансував перший альбом сина (на е-бей досі можна знайти ті диски). Потім 1999 року він вклав гроші в стартап Лео в інтернеті, а той примудрився втратити понад дев’яносто мільйонів доларів і розоритися на піку інтернет-буму. Аж тепер ось це – останній у незліченній колекції будинків по всьому світі, що сипались на нього, немов із душу, який спрямовував на дорогоцінного обожнюваного синочка батько. Так. Лео Мінг, статутний член гонконгівського клубу «Лакі Сперм», отримував усе на тарілочці з діамантовим обідочком. Едді ж до огиди пощастило народитись у батьків, які ніколи не дадуть йому ані цента.

У, напевно, найматеріалістичнішому місті на планеті, у місті, де головною мантрою є «престиж», базіки найвищих кіл тріскотні Гонконгу дійшли б згоди, що життю Едісона Ченга можна позаздрити. Вони б підтвердили, що Едді народився в престижній родині (хоча його походження є, відверто кажучи, дещо простонародним), відвідував усі престижні навчальні заклади (ніщо не перевершить Кембридж… хіба що Оксфорд), а наразі працює в найпрестижнішому інвестиційному банку Гонконгу (хоча шкода, що не наслідував приклад батька й не став лікарем). У тридцять шість років Едді досі мав вигляд хлопчиська (дещо погрубішав, але не страшно: так він більше схожий на успішного чоловіка); зробив гарний вибір, одружившись із красунею Фіоною Танг (старі аристократи Гонконгу; щоправда, яка ж ганьба вийшла зі скандалом через махінації на біржі, у який її батька втягнув дато Тай То Луї); а його діти – Константін, Августін та Каллісте – завжди так гарно вдягнені й так виховано поводяться (щоправда, їхній молодший син якийсь не такий, чи то аутист, чи то ще щось).

Едісон із Фіоною займали дворівневий пентгаус у Вежах тріумфу, одній з найбажаніших висоток на Вікторія-Пік[90] (п’ять спалень, шість ванних кімнат, понад чотири тисячі квадратних футів, не враховуючи восьмисот квадратних футів тераси). Вони наймали обслугою двох філіппінок та двох китаянок із материка (китаянки краще прибирали й чистили, а філіппінки мали чудові стосунки з їхніми дітьми). Їхні апартаменти, заповнені речами в стилі бідермаєр, оздоблював знаменитий австро-німецький декоратор із Гонконгу Каспар фон Моргенлатте. Він доклав зусиль, щоб помешкання азійського замовника нагадувало мисливський шлосс[91] Габсбургів, і нещодавно результат його роботи можна було побачити в «Гонконг Таттл» (Едді пихато дивиться з фото, стоячи біля підніжжя своїх мармурових гвинтових сходів, вдягнений у тірольський жакет лісово-зеленого кольору, із зачесаним назад волоссям та Фіоною, яка незручно розтяглася біля його ніг у сукні бордового кольору від Оскара де ла Рента).

На парковці біля їхнього будинку родині Едді належали п’ять паркувальних місць (вартістю майже двісті п’ятдесят тисяч кожне). Там стояла їхня ескадра, яка складалася з «бентлі контіненталь джи ті» (на ньому Едді їздив у будні), «астон-мартін ванквіш» (автомобіль Едді для вихідних днів), «вольво S40» (машина Фіони), «мерседес S550» (машина для всієї родини) та «ворше каєн» (сімейний спортивний позашляховик). У клубі «Абердін Марина» зберігалася його шістдесятичотирифутова яхта «Кайзер». Також у Вістлері, Британська Колумбія, він мав квартиру на відпустки (це єдине місце, де він катався на лижах, оскільки у Ванкувері, за годину їзди, подають кантонську їжу, близьку до пристойної).

Едді був членом Китайської асоціації легкої атлетики, Гонконгівського гольф-клубу, Китайського клубу, Гонконгівського клубу, Крікет-клубу, клубу «Династія», Американського клубу, Жокейного клубу, Королівського яхт-клубу Гонконгу та ще великої низки приватних обідніх клубів. Подібно до більшості гонконгців вищого світу, Едді також володів тим, що, певно, є членським квитком найвищого ступеня – картою постійного резидента Канади для всієї родини (безпечний притулок на випадок, якщо влада Пекіну знову вирішить влаштувати Тяньаньмень [92]). Він колекціонував годинники, і наразі його зібрання нараховувало понад сімдесят хронометрів від найшанованіших виробників (лише швейцарських, окрім декількох вінтажних «Картьє»). Колекцію було виставлено у зробленій на замовлення вітрині з глазкового кльону, яка стояла в його особистій гардеробній (його дружина, між іншим, не мала власної гардеробної). «Гонконг Таттл» включав його до списку «Найчастіше запрошуваних людей» чотири роки поспіль, і, щоб відповідати чоловікові свого статусу, за тринадцять років, які був одружений із Фіоною, він мав трьох коханок.

Попри таку незручну кількість багатств, Едді почувався надзвичайно позбавленим, як порівнювати з більшістю друзів. Він не мав будинку на Вікторія-Піку. Він не мав власного літака. Він не мав штатного екіпажу для своєї яхти, та й сама яхта була замалою, щоб на ній із комфортом розмістилося більше десяти гостей під час бранчу. У нього не було жодної картини Ротко, або Поллока, або якогось іншого, вже померлого американського художника – такого, чиї роботи бажано повісити на стіну, щоб сучасні люди вважали тебе справді багатим. А на відміну від Лео, батьки Едді належали до старомодного типу – тобто відтоді, як Едді закінчив університет, наполягли, щоб він вчився жити виключно на самостійно зароблені гроші.

Це було так до чорта несправедливо. Його батьки заможні, а мати повинна успадкувати ще й непристойно велику купу грошей, якщо його сінгапурська бабуся колись-таки зіграє в ящик. (За останні десять років А-Ма вже пережила два серцеві напади, але тепер у неї стоїть дефібрилятор, тож вона ще може тупцювати на землі одному Богові відомо скільки.) На жаль, його батьки також перебувають у доброму здоров’ї, тому, коли вони перекинуться й усі гроші треба буде розділити між ним, його стервозною сестрою та нікчемою братом, не залишиться майже нічого. Едді весь час намагався здогадатися, який же розмір статків його батьків, здебільшого збираючи інформацію, що просочувалась до нього від друзів, які працювали з нерухомістю. Це стало його невідчепною ідеєю, він навіть тримав у домашньому комп’ютері електронну таблицю, ретельно поновлюючи її щотижня, відповідно до поточних оцінок майна, а потім обчислював свою потенційну долю. Але незалежно від того, як він переставляв числа, Едді таки розумів: найімовірніше, йому ніколи не потрапити до «Десятки найбагатших людей Гонконгу» від «Багатства Азії», доки батьки отак керують грошима.

Треба зауважити, що його батьки завжди були дуже егоїстичними. Авжеж, вони виховували його й сплачували його освіту, і це вони купили йому його першу квартиру, але підвели його, коли дійшло до справді важливого: вони не уміли як слід хизуватися своїми багатствами. Його батько, попри всю свою популярність та відому майстерність, виріс у родині середнього класу, де царювали смаки суцільно середнього класу. Для щастя йому досить бути шанованим лікарем, якого возять усюди в ганебно застарілому «роллс-ройсі», вдягати той поіржавілий годинник від «Одемар Піге»[93] та ходити по клубах. А що мати – така дешевка, день за днем тільки й перераховує кожен пенні. Варто б їй було лише поводитися відповідно до її аристократичного походження – носити дизайнерські сукні або ж виїхати нарешті з тієї квартири в Мід-Левелз[94],– і вона могла б стати королевою вищого світу. З тієї триклятої квартири.

Для Едді було тортурою приходити до батьків. Він ненавидів вестибюль із на вигляд дешевою підлогою з монгольського граніту та старенькою охоронницею, яка увесь час їла смердючий тофу з пластикової коробочки. У самій квартирі його нудило від секційного дивану зі шкіри персикового кольору та білих лакованих консолів (куплених у середині 1980-х, коли старий універмаг «Лейн Кроуфорд» улаштував розпродаж), скляні камінчики на дні кожної вази зі штучними квітами, безладна колекція розвішаних по стінах китайських каліграфічних малюнків (усі вони були подаровані батькові його пацієнтами) та медичні нагороди й відзнаки, що вишикувались на підвісній полиці по всьому периметру вітальні. Він терпіти не міг проходити повз свою колишню кімнату. Колись йому доводилося ділити її з молодшим братом. Навіть зараз, через стільки років, у ній досі стояли два однакові ліжка в морському стилі й темно-синя шафа від ІКЕА. Понад усе він ненавидів великий, оздоблений рамкою горіхового дерева сімейний портрет. Він визирав з-за величезного екрана телевізора й щоразу ніби шпиняв його своїм димчасто-коричневим студійним тлом та тисненим золотом логотипом «ФОТОСТУДІЯ СЕММІ» у правому нижньому кутку. Його нудило від власного вигляду на тій фотографії: йому було дев’ятнадцять і він щойно закінчив перший курс Кембриджу; Едді носив тоді волосся до плечей, підстрижене «східцями», і твідовий блейзер від Пола Сміта[95], який у ті часи вважав дуже кльовим; лікоть його на фотографії безтурботно покоївся на материному плечі. А як же могла його мати, народжена в родині з такими гарними манерами, бути геть позбавленою смаку? Упродовж довгих років він благав її переробити або ж прибрати це фото, але вона відмовляла, стверджуючи, що «ніяк не в змозі позбавитись усіх щасливих спогадів про те, як тут зростали мої діти». Які ще щасливі спогади? Єдиним його спогадом було дитинство, проведене в соромі. Він надзвичайно соромився запрошувати до себе друзів (хоча й знав, що вони жили в не таких престижних будинках). А потім ще були підліткові роки, які минули в тісному туалеті, де він мастурбував майже під раковиною, увесь час упираючись обома ногами у двері (адже на них не було замку).

Стоячи в новій шанхайській туалетній кімнаті Лео та дивлячись у величезне вікно на Пудун, фінансовий район, що виблискував за річкою, немов Занаду[96], він заприсягся, що одного дня матиме таку шикарну гардеробну, що ця здаватиметься страхолюдним тісним свинарником. А поки що він має дещо коштовніше за хрусткі новенькі грошики Лео – тиснене запрошення з товстого паперу на весілля Коліна Ху в Сінгапурі.