Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 8

Нью-Йорк

Зсутулившись на пошарпаній шкіряній канапі, Нік перевіряв курсові роботи студентів. Мимохідь Рейчел запитала:

– А… як буде, коли ми залишимось у твоїх батьків? Ми спатимемо в одній спальні чи вони не зможуть цього прийняти?

Нік нахилив голову.

– Гм-м-м… Гадаю, ми спатимемо в одній кімнаті…

– Гадаєш чи знаєш?

– Не хвилюйся, коли приїдемо, усе впорядкується.

Впорядкується. Зазвичай Рейчел зачаровували британські вислови, що злітали з вуст Ніка, але зараз слівце «впорядкується» неприємно шкрябнуло її вухо. Відчуваючи її ніяковість, Нік підвівся, пройшов до місця, де вона сиділа, і ніжно поцілував її у маківку.

– Розслабся. Мої батьки – не з тих, кого цікавить організація сну.

Рейчел почала розмірковувати, наскільки це може відповідати дійсності. Вона спробувала повернутися до перечитування консультативного сайту Державного відділу з подорожей Південно-Східною Азією. Поки її обличчя було осяяне світлом від монітору, Нік невпинно дивувався, якою ж гарною була його дівчина – навіть наприкінці довгого робочого дня. Як йому могло так пощастити? Усе в ній – від свіжого кольору обличчя, немов після ранкової пробіжки пляжем, до обсидіаново-чорного волосся, що вільно спадало на ключиці,– випромінювало природну, незіпсовану красу і дуже відрізняло її від дівчат, серед яких він виріс і які за будь-якої миті були готові вискочити на червону доріжку.

Наразі Рейчел, замислившись, проводила вказівним пальцем угору й униз по верхній губі, злегка насупивши брови. Ніку цей жест був добре знайомий. Про що вона переймається? Відтоді, як кілька днів тому він запросив Рейчел до Азії, у неї постійно накопичувались якісь питання. Де вони зупиняться? Що привезти в подарунок його батькам? Що Нік їм про неї розповідав? Ніку хотілося якось відвернути її блискучий аналітичний розум від надмірної уваги до кожної дрібниці цієї подорожі. Він потроху розумів, що Астрід сказала правду. Астрід була не лише його кузиною, а й найближчою людиною жіночої статі, якій він міг довірити будь-що. Саме їй тиждень тому він зателефонував і розповів про свою ідею запросити Рейчел до Сінгапуру.

– Насамперед, ти ж розумієш, що багато речей у ваших стосунках перейдуть на новий рівень. Це те, чого ти насправді хочеш? – запитала його Астрід упритул.

– Ні. Ну… можливо. Це ж просто літня відпустка.

– Прошу тебе, Ніку, це не «просто літня відпустка». Жінки міркують по-іншому, і ти це знаєш. Наразі ви серйозно зустрічаєтеся вже зо два роки. Тобі тридцять два, і досі ти жодного разу нікого не привозив додому. Це – найголовніше. Усі вирішать, що ти збираєшся…

– Будь ласка,– застеріг її Нік,– не кажи слово на літеру «О».

– От бачиш… ти сам розумієш, що це саме те, що буде в кожного на думці. І більш за все – це я тобі гарантую – у думках Рейчел.

Нік зітхнув. Чому все має бути таким насиченим значенням? Так завжди буває, коли він дивився на щось очима жінки. Можливо, це була погана ідея – зателефонувати Астрід. Вона старша за нього лише на шість місяців, але іноді надто вживається в роль старшої сестри. Набагато більше йому була до вподоби норовлива, відчайдушна Астрід, яку він знав з дитинства.

– Я лише хочу показати Рейчел частину мого світу – от і все, без якихось зобов’язань,– спробував він пояснити.– І, гадаю, якась частина мене хоче побачити її реакцію на це.

– Під «цим» ти маєш на увазі нашу родину,– нагадала Астрід.

– Ні, не лише нашу родину,– не погодився Нік.– Моїх друзів, острів, усе, що навколо. Я що, не можу поїхати у відпустку із своєю дівчиною так, щоб це не стало дипломатичною подією?

Астрід на мить замовкла, намагаючись оцінити ситуацію. Ці стосунки для її кузена були найсерйознішими, таких він ще ні з ким до цього не мав. Навіть якщо він не був готовий зізнатись у цьому сам собі, вона знала, що принаймні на підсвідомому рівні він робить ще один, вирішальний крок до вівтаря. Але цей крок варто робити надто обережно. Чи Нік насправді готовий подолати те мінне поле, на яке от-от мав ступити? Він, вочевидь, забув про заплутані стосунки у світі, де йому довелося народитися. Можливо, це через те, що його завжди захищала від них бабуся, адже він був її улюбленцем. Або просто через те, що Нік надто багато років провів поза Азією. У їхньому світі не можна привозити до дому нікому не відому дівчину, не попереджаючи.

– Знаєш, на мою думку, Рейчел чудова. Справді. Але якщо ти запросиш її приїхати з тобою додому, це змінить дещо між вами, подобається це тобі чи ні. Мене не непокоїть думка, чи ж ваші стосунки витримають це або ні,– адже я знаю, що вони витримають. Я хвилююсь про те, як інші люди зреагують на це. Ти ж знаєш, наш острів зовсім маленький. І розумієш, як буде із…– Голос Астрід раптом потонув у вереску поліцейської сирени.

– Який дивний шум. Ти зараз де? – запитав Нік.

– На вулиці,– відповіла Астрід.

– У Сінгапурі?

– Ні, у Парижі.

– Що? У Парижі? – розгубився Нік.

– Так, я на рю де Беррі, і повз мене щойно промайнули дві поліцейські машини.

– Я гадав, ти в Сінгапурі. Вибач, що так пізно зателефонував… Я думав, у тебе наразі ранок.

– Та ні, все гаразд. Зараз лише пів на другу. Я саме повертаюсь до готелю.

– Майкл із тобою?

– Ні, він у Китаї, робоча поїздка.

– А ти що робиш у Парижі?

– Та це ж моя щорічна весняна подорож, пам’ятаєш?

– Точно.– Нік пригадав, що Астрід щоквітня літала до Парижу, щоб оновити гардероб. Одного разу він зустрівся з нею у Парижі і досі пам’ятав відчуті тоді захоплення й нудьгу водночас, коли сидів у ательє «Ів Сен Лоран» на авеню Марсо, спостерігаючи, як три швачки бігали навколо Астрід, а вона стояла така умиротворена, немов досягла нірвани, огорнута у щось прозоре й повітряне, немов солодка вата,– здається, не менше десяти годин,– жадібно поглинаючи дієтичну колу, щоб полегшити відчуття після зміни годинних поясів. Вона здавалася йому схожою на постать із картини в стилі бароко, на іспанську інфанту родом із сімнадцятого сторіччя, яку готують до стародавнього обряду вдягання. (Астрід йому сказала, що це був «особливо нецікавий сезон» і тієї весни їй вдалося купити «лише» дванадцять нарядів, витративши на них понад мільйон євро.) Ніку не хотілося навіть уявляти, яку суму вона здатна спустити цього разу – адже поруч із нею немає нікого, хто утримав би її від зайвих витрат.

– Я сумую за Парижем. Не був там уже цілу вічність. Пам’ятаєш нашу навіжену поїздку туди разом з Едді? – промовив він.

– Айо, будь ласка, не нагадуй! Тоді востаннє я оселилася в одному номері з цим негідником! – Астрід здригнулася. Здається, вона завжди пам’ятатиме, як її гонконгівський кузен замовив стриптизерку з ампутованою ногою та профітролі.

– Ти зупинилась у пентгаусі в «Георгу V»?

– Як завжди.

– Ти прив’язана до своїх звичок. Скоїти замах на тебе – справа для школяра.

– То чому б тобі не спробувати?

– Добре, дай мені знати, коли наступного разу будеш у Парижі. Якщо буде вільний час, я зроблю тобі сюрприз і прибіжу разом із комплектом убивці у валізі.

– Ти мене нокаутуєш, потім покладеш у ванну і заллєш кислотою?

– Ні, для тебе я маю більш вишукану пропозицію.

– Добре, тоді приїзди й упіймай мене. Я буду тут аж до початку травня. Ти не збираєшся піти в якусь весняну відпустку? Чому б тобі не привезти Рейчел до Парижу на якісь подовжені вихідні?

– Було б добре, але не можу. Весняні канікули вже були минулого місяця, а такі тимчасові викладачі доценти, як ми, не мають додаткових вихідних. Але ми з Рейчел матимемо в нашому розпорядженні ціле літо, тому я й хочу, щоб вона приїхала додому разом зі мною.

Астрід зітхнула.

– Ти розумієш, що відбудеться наступної хвилини після того, як ти приземлишся в аеропорту Чангі з цією дівчиною під руку? Знаєш, як огидно це було для Майкла, коли ми уперше вийшли на публіку? Це було п’ять років тому, а він досі не може до цього звикнути. Ти справді вважаєш, що Рейчел до такого готова? А ти до цього готовий?

Нік мовчки слухав. Він був згоден з усім, про що казала йому Астрід, але рішення вже було прийняте. Він готовий. Він цілком і нестямно кохає Рейчел, і настав час показати її всьому світові.

– Нікі, що вона знає? – несподівано запитала Астрід.

– Про що?

– Про нашу родину.

– Небагато. Ти єдина, із ким вона бачилася. На її думку, ти маєш чудовий смак щодо взуття і твій чоловік розпестив тебе до знемоги. От і все.

– Певно, ти мусиш трохи підготувати її,– розсміялася Астрід.

– До чого я маю її готувати? – безтурботно перепитав Нік.

– Послухай, Нікі,– проказала Астрід серйозно,– не можна просто взяти і отак кинути Рейчел, немов цуценя у воду. Тобі треба підготувати її, чуєш?