Читать книгу Автомобіль. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 14

Борис Григорович Луцькой народився неподалік приазовського містечка Бердянська, в сім’ї купця другої гільдії. Закінчив Севастопольске реальне училище, де разом з атестатом зрілості за особливі успіхи отримав рекомендацію директора князя Урусова у Мюнхенський політехнічний інститут. Тут він досяг успіхів значно більших, ніж його німецькі однокурсники. На випускному курсі розробив проект двигуна внутрішнього згорання, який здивував професуру.

Перший автомобіль Б. Г. Луцького

Йшов 1886 рік. ДВЗ на рідкому паливі тільки-но починав свій шлях. Його винахідники – Даймлер і Бенц розташували циліндри горизонтально. А нікому не відомий російський студент Луцькой взяв і поставив циліндр вертикально. Такого ще не бувало. Але він не обмежився цим і вперше розташував колінчастий вал не біля головки циліндра, а над ним, та ще й сконструював різні «дрібниці» у клапанах, системі змащення і т. п.

Це була смілива «проба пера» майбутнього відомого конструктора двигунів і автомобілів Бориса Григоровича Луцького. Повз це не могли пройти допитливі моторобудівники Німеччини.

Надійшли пропозиції від провідних підприємств у Кельні, Мюнхені, Нюрнберзі та з інших міст – зайняти посаду інженера, як на той час, дуже почесну. Але Борис Луцькой, отримавши у 1886 році диплом інженера-технолога Мюнхенського політехнічного інституту, з пачкою пропозицій виїхав до Бердянська, щоб разом з батьком у спокійній обстановці прийняти рішення.

Майже рік Борис перебував удома, подейкують, що встиг відслужити в армії (на жаль, в біографічних матеріалах про Луцького багато пробілів), а потім знову відправився у Німеччину, щоб закінчити те, що було почато у студентські роки.

Почав-таки з посади інженера Нюрнберзького акціонерного товариства машинобудування, де за його участі були створені унікальні двигуни різного призначення. Тут він, однак, не затримався, перейшов на Мюнхенський машинобудівний завод, а звідти переїхав у тихе позаштатне містечко Харбург. Тут, на металургійному заводі Кобера, Борис Луцькой розробив кілька типів двигунів, виконуючи замовлення не тільки свого підприємства, але й інших.

На цей час припадає і його проба сил у проектуванні автомобіля. Перший же проект виявився вдалим – легкова машина для двох, яку вдалося побудувати. Колеса – велосипедного типу управління, що здійснювалось за допомогою довгого важеля, приєднаного до передніх коліс. Водії називали такий важіль «коров’ячим хвостом». Пізніше конструктор вдосконалив «чотириколісну самохідку» і замінив «коров’ячий хвіст» маленькою баранкою.

У Харбурзі в Луцького народжується думка побудувати важкий вантажовіз. І в 1892 році він чи то залишає завод Кобера, чи бере відпустку (знову провали в біографічних матеріалах) та повертається до себе на батьківщину, у Бердянськ, де залишається зовсім ненадовго. Для виконання задумів тут не було ні умов, ні необхідної літератури. Луцькой відправляється у Петербург, який зустрічає його досить привітно: все ж таки він людина, відома в автомобільних колах Європи, до того ж із платоспроможним рахунком у банку.

Пізніше Борис Григорович згадував, що не міг дивитися на свою роботу без хвилювання. Та й як не хвилюватися, адже це був перший великовантажний автомобіль не тільки в Росії, але й у світі. Машину Луцькой назвав «моторним візком». Але ні Іжорський адміралтейський завод, що у Колпіно під Петербургом, ні знаменитий Путиловський, куди звернувся конструктор, не зацікавились його пропозицією.

А тим часом у Німеччині, в Ерфурті, готувалися відкрити промислову виставку. Організатори запросили туди й російського конструктора. Він представив кілька двигунів, які виставочний комітет відзначив золотими та срібними медалями. Борису Григоровичу тоді не було ще й тридцяти.

Але над усе його цікавила реалізація проекту «вантажовоза», і він приймає нелегке для себе рішення – повернутися до Німеччини і там побудувати «моторний візок». Фірма «Даймлер» прийняла Луцького з розкритими обіймами, хоча росіянин виставив небачені умови: він зажадав від фірми, щоб усі двигуни і автомобілі, побудовані за його проектами, мали марку не «Даймлер» і навіть не «Даймлер-Луцькой», а «Луцькой-Даймлер». Його ім’я повинно було стояти попереду імені засновника і директора фірми! Як не дивно, глава фірми погодився на це. Луцькой працював у Готліба Даймлера головним конструктором, а потім головним інженером (технічним директором).

У 1900 році Борис Григорович знову бере участь у ерфуртській міжнародній виставці, де представляє свою легкову машину під маркою «Луцькой-Даймлер». Новинка притягла увагу неординарністю конструкції двигуна, елегантністю форм та витонченістю і була відзначена золотою медаллю.

Того ж року на престижній міжнародній виставці у Парижі відвідувачі були немало здивовані одним з експонатів на стендах фірми «Даймлер» – величезним вантажним автомобілем. Виставочний комітет присудив цій конструкції Бориса Луцького Велику срібну медаль. За свої розробки він, в цілому, був відзначений багатьма медалями та дипломами різноманітних виставок в різних країнах світу.

З Парижа Луцькой везе важкий вантажовіз на ходові випробування до Петербурга і не куди-небудь, а на Іжорський адміралтейський завод у Колпіно, де свого часу йому відмовили.

Без перебільшення можна сказати, що Борис Григорович зробив переворот у ставленні росіян до автомобіля як засобу перевезення вантажів. Правда, назва, яку Луцькой дав своєму творінню, не прижилася. Практично одночасно з «моторной тележкой» в російському лексиконі з’явилося слово «грузовоз», а потім і – «грузовик».

Луцькой привіз у Петербург два «візка», але не однотипні, як стверджував дехто. Одна з машин явно була конструкції Луцького, а друга, хоча й схожа, відрізнялася від неї. Тоді зародилася здогадка, що Луцькой привіз дві різні вантажівки. Щоб підтвердити її, були потрібні вагомі факти.

Як виявилося, випробування моторних візків проводило військово-морське відомство. Один з них міг везти 300 пудів (5 т), інший – 100 (1,6 т). У першого був двигун потужністю тринадцять кінських сил, у другого – п’ять. Великий вантажовіз при швидкості 8 верст за годину (8,5 км/год) витратив 10,5 фунта бензину (близько 2,5 л) і один фунт (0,24 л) масла за годину. Майже протягом року, з квітня 1901-го обидва автомобілі працювали на перевезенні вантажів від Іжорського адміралтейського заводу до Петербурзького морського порту.

«Моторний віз» на Сенатській площі

Після пожежі 1904 року, у якій згоріли всі саморушні екіпажі Петербурзького головпоштамту, побудовані Петром Фрезе, звернулися по допомогу до Луцького. І вже у середині 1905 року на вулицях столиці з’явився перший жовтий поштовий фургон його конструкції, побудований на заводі акціонерного товариства «Г. А. Лесснер», який випускав також машини за ліцензією «Даймлера» у Росії. Після випробувань перейшли до побудови серії. Наприкінці 1906 року в автомобільному парку головпоштамту вже було дванадцять автофургонів і дві вантажівки. В цій історії є одна цікава деталь. Борис Григорович за розробку поштового фургона одержав чисто символічну плату.

Гідний подиву діапазон інтересів конструктора Луцького. Він автор різноманітних двигунів, від щонайменших (0,25 к. с.) до потужністю в 3000 кінських сил, які використовувались на автомобілях, залізниці, підводних та надводних кораблях, на літаках, дирижаблях. Йому належать проекти гоночних човнів, нарешті, він творець російського броньовика. Цю роботу конструктор виконав у Німеччині, але нізащо не хотів, щоб вона опинилася в розпорядженні німецької армії. Про свій винахід Борис Григорович повідомив у Петербург з надією, що російське військове відомство зацікавиться ним. Однак навіть не отримав відповіді.

Останні роки життя Бориса Григоровича були воістину драматичними. Перед Першою світовою війною він займав офіційну посаду аташе міністерства торгівлі і промисловості при російському посольстві у Берліні.

Влітку 1914 року, повернувшись з Росії, де він перебував у службових справах, до Берліна, дізнався, що в Сараєво вбито ерцгерцога Франца-Фердінанда, що послужило приводом до початку Першої світової війни.

Німецькі власті прийняли рішення інтернувати громадян Росії, які проживали на території Німеччини та у її колоніях. Наряд поліції прибув за Луцьким. Але Борис Григорович вчинив опір і припинив його, лише випустивши увесь запас патронів. Нарешті, він представ перед німецьким судом і опинився у берлінській в’язниці Шпандау.

Революція у листопаді 1918 року в Берліні визволила багатьох політичних в’язнів, у їх числі й Бориса Луцького. Його умовляли залишитися в Німеччині, але він категорично відмовився і у 1919 році повернувся до Росії, де палав вогонь громадянської війни; тут він невдовзі й помер.