Читать книгу Автомобіль. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 3

Переможна хода колеса по планеті (точніше – його кочення) тривала кілька тисячоліть. Одними з перших виникли бойові двоколісні колісниці, які застосовувалися для організації стрімкої, навальної атаки під час бою. Особливо майстерно управляли ними великі любителі різноманітних спортивних розваг – римляни. То були, як правило, відчайдушні шибайголови, любителі завойовувати і підкоряти чужі країни.

У колісниці була одна вісь – і цього було достатньо, адже іншою точкою опори служив кінь, належним чином екіпірований і запряжений. Гарячі коні-змії прудко несли вояків з мечем або списом, які свистом і вигуками поганяли блискавичний екіпаж, стоячи у повний зріст за округлою загородою, як, можливо, стоїть матрос на палубі швидкохідного судна, впираючись коліньми в борт.

Задовго до римлян колісниці використовували єгипетські фараони. Вони, щоправда, в бойових атаках участі не брали, а от виїхати куди-небудь – покататися чи в гості – були великі любителі.

Колісниці – рідні сестри колимаг степових кочівників. Теж швидкохідні і легкі в керуванні, під час великого переселення народів вони тисячами рухалися степами, і, як свідчить літописець, іноді здіймали таку куряву, що меркло сонце.

Середньовіччя вивело на дороги позолочені карети феодалів. А десь віддалік від них, на міських околицях і в селах, порипували валки добротно змайстрованих роботяг-возів.

В античному світі усякого роду пристрої, до яких запрягали коней, одразу «сперлися» на чотири колеса – так надійніше і зручніше. Виник віз, на якому можна було перевозити чималеньку поклажу. Вози робили «із запасом»: якщо один кінь не потягне – запрягай двох, трьох, чотирьох.

До карет теж запрягали багато коней! Чим значніша особа їхала в екіпажі, тим більше «кінських сил» використовувалося. Їздили так званим «цугом», і кучерові нерідко доводилося, щоб управляти кіньми, сідати не на облучку, а безпосередньо на жеребця, що басував і кидався врізнобіч. А тримав кучер у руках не батіг, а довгий бич, яким міг дістати будь-якого коня в упряжі.

Їзда «цугом» знайшла своє відображення на картинах та в літературі. Пам’ятаєте Максима Петровича, родича Фамусова, з поеми О. С. Грибоєдова «Горе з розуму»? Про нього сказано: «Езжал-то вечно цугом». Це означає, що його дорогоцінну особу перевозили три пари коней! Отаке було на білому світі.

Але повернемося до возів та екіпажів і простежимо їхню еволюцію на етапі винаходження так званих самохідних візків, без яких не було б сучасного автомобіля.

Перша проблема, яку вдалося вирішити ще в XV столітті, – це зробити карету менш тряскою. Придумали підвішувати її до рами на ременях. Згодом з’явилися металеві листові ресори, майже такі самі, як на багатьох сучасних авто.

Щоб поліпшити маневреність екіпажів, винайшли поворотну передню вісь, а потім, хоч і примітивні, – у вигляді накладки, що притискалась до коліс, – гальма.

Чого не вистачало, щоб візок чи екіпаж став самохідним? Двигуна! Адже карети і брички, екіпажі і прольотки, фіакри і диліжанси «транспортували» коні. Зробити так, щоб коляска рухалася сама – то була аж надто смілива ідея.

І все ж… У червні 1751 року до сенату в Петербурзі надійшов незвичайний лист. У ньому Нижегородська губернська канцелярія повідомляла, що селянин Леонтій Шамшуренков, який уже чотирнадцять років перебував у в’язниці, просить «взять его в Петербург для сделания коляски самобеглой, что может бегать без лошади». У листі вказувалося, що коляска «правима будет через инструменты двумя человеками, стоящими на той же коляске, кроме сидящих на ней праздных людей». Таким чином, Шамшуренков обіцяв зробити візок, де використовувалася б м’язова сила людей – свого роду предок велосипеда.

«Самокатка» Кулібіна

У лютому 1752 року сенат виніс рішення викликати винахідника до столиці. Його доставили під конвоєм, і він приступив до здійснення свого задуму. У листопаді того ж року коляска була готова, успішно випробувана і схвалена сенатом. Талановитого в’язня нагородили п’ятдесятьма карбованцями і. відправили назад у в’язницю.

У квітні наступного року сенатори отримали ще одного листа. У ньому той же Шамшуренков висував нову пропозицію – «сделать сани, которые будут ходить без лошадей зимой». Він також виклав задум приладу, який сьогодні ми назвали б спідометром: «И ежели позволено будет, то и еще сделать могу часы, которые ходить будут у коляски на задней оси, на которых будет показываться по кругу до тысячи верст и на каждой версте будет бить колокольчик».

Шамшуренкова знову привезли до столиці, але подальша доля його невідома.

Ще досконалішим «мускульно-силовим» візком була «самокатка» видатного російського механіка І. П. Кулібіна, сконструйована в 1791 році. Для зменшення маси й зручнішого керування нею винахідник зробив її триколісною. Людина, стоячи на задній частині екіпажа, приводила його в рух, натискаючи по черзі на педалі, що за своєю формою нагадували туфлі. «Самокатка» вміщувала двох пасажирів і могла розвивати швидкість 30 км/год. Це – завдяки своїм високим технічним якостям. В ній уже стояла коробка передач, великий маховик, що забезпечував плавність руху, своєрідні роликові підшипники кочення. Був також пристрій вільного ходу, завдяки чому водій міг відпочивати під час руху коляски по інерції.

І все ж усі мускульно-силові екіпажі, які можна назвати також «самокатними візками», годилися лише для недовгих прогулянок по рівних паркових доріжках. «Двигуни» швидко стомлювалися, а на підйомах потужності явно бракувало.

Потрібен був принципово новий двигун – перехід від «самокатів» до «самоходок».