Читать книгу Шльондра - Марта Брижак - Страница 12

Найкращим другом Юльки був Руслан, хоча вона зустрічалася зі Стахом, найкращим другом Руслана. Але якщо Руслан товаришував з Юлею, то мусив знати й Гальку. Він створив навколо себе образ донжуана, якому не має права відмовити жодна дівчина. Перед початком лекції він постійно стояв біля підвіконня в оточенні кількох дівчат, одногрупниць чи студенток цього ж універу. А останнім часом він почав до мене мило посміхатися, казати отак протяжливо й улесливо «приві-і-іт…», на що я відповідала усмішкою чи кивком голови але, врешті, переборовши себе, він попросив у мене номер. Можливо, він мені й подобався, але я не цюняла окропом, на відміну від інших. Ну, що поробиш, не було в мене такої звички. Руслан був доволі привабливим, коротке темно-русяве волосся, карі очі, високий, міцної статури. Добре вчився, писав вірші, грав у якомусь гурті, ще був фехтувальником і на свій вік доволі фаховим бабієм. От бути в центрі уваги серед дівчат було, мабуть, його найулюбленішим заняттям. Хоча, то все ж таки не заняття, то те, з чим він народився. Попри те, що ми з ним час до часу все ж таки зідзвонювалися, він не переставав мацати наших одногрупниць за дупи, а то й за цицьки в темних коридорах. Як любив він казати: «це саме те, що мені потрібно, це саме те, що я люблю». Ну, безумовно, хто б сумнівався. Отак ми з ним теревенили по телефону, доки він не запропонував прогулятися. Я погодилася, ми вибралися до міста, говорили про все і ні про що. Мушу зауважити, що йому це вдавалося – розмови на будь-які теми, постійні жарти й компліментики. Я дала йому книжку мого улюбленого автора, прочитавши яку, кожен брав щось для себе й згодом його ставлення до протилежної статі суттєво змінювалося, якщо він правильно вловлював зміст. Я сподівалася, що й Руслан усе там правильно второпає. Книжку я подарувала з автографом автора. Ну, думаю, хай буде як навчальний посібник для донжуана-початківця. І от, коли мені було пора додому, він провів мене на зупинку й разом зі мною дочекався моєї маршрутки. На прощання я його красиво поцілувала, виплюнула жуйку й поїхала додому. Ми ще тривалий час спілкувалися по телефону, бачилися в універі на тих двох парах, а відтак розходилися по домівках. Може б ми й далі продовжили спілкуватися, якби не його натура. Раз Русланчик добряче випив і вирішив зателефонувати мені. Краще б він цього не робив.

– Алльо! Привіт, Мартуню! Як ти там, скучила за мною, га?

– Здоров, та ні, чого б це? – здивовано відповіла я.

– Ну та як то… як то не скучила? Твій коханий собі трохи дав дьору і, ти, тойво, навіть не ревнуєш? – і звучав його голос настільки здивовано, що мені аж стало смішно.

– А з чого ти взяв, що я мушу тебе ревнувати? Ні, мене це питання аж так сильно не хвилює.

– Та-а-а-а? А як то так? Маю визнати, шо нікого тут біля мене вже нема, і я один, сумую.

– А мені все одно, віриш? Все-од-но! – я далі тихенько пирскала сміхом, але ще трималася.

– А знаєш що? Мені треба якусь хату. Я тако собі добре подумав, що мені дуже тре’ хату. А ти не маєш такої, ну, вільної там… часом?

– Нащо? – питаю, бо ті його вибрики звучали дуже вже дивно.

– Та як нашо? Але нє, знаєш, ти права. Нащо мені та хата? Виграти я тебе і в парку можу. Хіба нє?

– Тобі ж є кого грати! – то єдине, що я в припливі злості й сміху водночас могла з себе видушити.

Я збила виклик, позаблоковувала його номери та доступ до моєї сторінки в соцмережі. Пропущені й далі вибивалися на екрані мого телефону, він не міг дотелефонуватися, а я нічого не збиралася робити. На щастя, додуматися потелефонувати з іншого номера він так і не зміг.

Але ми побачилися на якомусь мовному конкурсі. Я, звичайно ж, не звернула на нього уваги, вдавши, що не помітила, і він це, мабуть, зрозумів. Вирвався з лабет якоїсь дівчини, бо стояв, як завше, біля підвіконня, підбіг і каже:

– А ти що, на мене образилася?

– Ні, – відповідаю, – чого б це?

– Та я не знаю, ти мене уникаєш, на дзвінки не відповідаєш, може, я чимось тебе образив?

– Може… Знаєш, в парку зимно, а хати ти не маєш! – промовивши це, я розвернулася й пішла собі геть.

Посміялася дорогою до кабінету, але цього він вже не побачив. Поки писала завдання, познайомилася з хлопцем на ім’я Крістіан. Трохи йому підказала, ми перемовилися кількома словами, та і все. Коли я здала завдання, то вийшла на коридор, збираючись додому. На порожньому коридорі біля батареї стояв Руслан. Видно, теж здав завдання. Я підійшла до іншого підвіконня й поклала на нього куртку та сумку. «Ну, стій, стій», – подумала собі я і почала збирати речі. Було трохи ніяково, бо не знати якого біса він дивився мені під руки. Поки я це все складала, з кабінету вийшов Крістіан, поспостерігав за мною і каже:

– Ну що, пішли додому?

– Ходімо, – усміхнувшись, відповіла я.

Під пильним поглядом Руслана, Крістіан допоміг мені зібратися, і ми поквапилися до виходу.

Ввечері Руслан зателефонував, почав вибачатися і стверджувати, що він і справді не знає, що такого зробив. Потім почав говорити, що йому від мене потрібна хоч якась врешті-решт конкретність, бо так, як є, його не влаштовує і бути не може. Але між нами й так нічого не було, і що саме я йому повинна конкретизувати, я щиро не розуміла. Однак він продовжував торохтіти про те, що просто так би не зателефонував, що він хоче якихось стосунків і повернути події до початку нашої першої здибанки, і що сам ледве не закохався, і то, мабуть, востаннє, а ще наполягав на зустрічі, казав, що хоче повернути мені книжку, бо, мовляв, узяв чуже. Я сказала, що це подарунок, і ми припинили спілкуватися. Ні, Галька не могла ним захопитися, він виявився порожнім, як бульбашка. Раз він знічев›я сказав мені: «грати тебе треба, грати, і слухати, чи ще дихаєш», за що я була готова заїхати йому по писку. Та він пояснив, що то не його слова, а з книжки мого улюбленого автора.