Читать книгу Шльондра - Марта Брижак - Страница 4

А потім я випадково побачила Пашку. Він вчився в десятому класі і, як Юлька Єфімова, був неформалом. Жив у дев’ятиповерхівці навпроти мого дому. Ми інколи верталися разом зі школи, але частіше я жертвувала сном і вибігала трохи раніше, аби пройти з ним і його однокласником дорогу через лісопосадку до школи. Він був моїм першим коханням – чистим, світлим і неповторним. Я вже навіть встигла полюбити рок заради нього, й потрохи почала приєднуватися до нашої шкільної неформальної тусовки. Власне, там я і зі своєю Качковською познайомилася. То була височенна рудоволоса дівчина, до якої навіть старшаки не насмілювалися підходити, бо з одного її прикиду було ясно, що вона завиграшки може дати тягла.

Завжди мені щось «не те» в голову стріляло. Для усіх вчителів ми були покидьками, і дивилися вони на нас дуже насторожено. Раз однокласники «здали» мене класній керівничці, мовляв, вся та моя компанія – затяті сатаністи, і ми вечорами мішаємо кров із портвейном на цвинтарі, я довго виправдовувалася, що все це неправда, і мені вдалося уникнути того, щоб мою маму викликали до школи. Проте кожної перерви ми забивались у куток на другому поверсі, біля кабінету психолога, і співали то «Скінхеда Васю» гурту «Тостер», то «Їжачка» від «Фліта».

Пашка чомусь ніколи не звертав на мене уваги. Абсолютно. І мені від того робилося дуже прикро. Так прикро, що я аж почала писати вірші. Дідько, як мене від нього волочило! І ноги ватяні робилися, і руки трусилися, а голос дрижав при одному лише погляді на нього. А він і далі мене не помічав. Або вдавав, що не бачить. Якось мене страшенно зібрало зло, тож я взяла крейду та пішла обписувати його під’їзд. Шкода, що балончика не мала. Чого там тільки не було: і «Паша – бабник», і «Маційовський – хуй»… Але того самого вечора він десь дістав мій номер, зателефонував і спитав для чого я це зробила. Хе! Може, коли хоче, правда? Я, звісно, віднікувалася, казала, що не розумію, у чому річ, але чомусь він мені не повірив. Потім він завів стосунки з непримітною Марічкою із дев’ятого класу, яка, коли ніхто не бачить, любила жерти варені яйця і канапки, які носила в пакетику з дому, і мене це остаточно вбило.

Згодом у школі з’явилася Лілька Корман, моя новоспечена однокласниця, власне вона запропонувала мені першу в житті сигарету. Звідки ж мені було знати, що то не просто набираєш в писок диму й випускаєш, а ще треба вдихати? Ми були в якомусь під’їзді біля школи, вона прикурила й дала мені. Каже: «Вдихаєш дим разом з повітрям в легені, пробуєш сказати «мама йде», аби дим не вийшов – перевірена версія». І ото так «мама йшла» кілька разів, доки я вловила суть. Але якийсь такий присмак неприємний був. Оце я так страждала, що мені в коханні не пощастило, але курити так і не почала.

Лілька була по-своєму дурнуватою. Терлася до всього, що мало фалічну форму. Ходила по школі та питала хлопців, чи хтось має презервативи. Назбиравши три-чотири штуки, казала: «Сьогодні в мене буде багато сексу». Я чомусь ділилася з нею своїми проблемами, моментами мені здавалося, що то правильно, бо в неї багато досвіду в плані стосунків і вона зможе мене чимось розрадити. Єдине, що я від неї чула весь час, то «доки ти йому не даси, в тебе нічо не вийде, атвічаю». Мені ставало ще важче, бо я не те щоб не хотіла, а просто не могла собі того уявити. Але оскільки Лілька була для мене професійним психологом, то вона вирішила ще й навчити мене пити.

Якось після уроків ми накупили пива та слабоалкоголки й пішли до неї. Була ще Олька, теж наша однокласниця. Вони з Лількою вже з сьомого класу двіжували на повну, спали з хлопцями та міняли їх, як шкарпетки. Потім вже Олька дала собі годі й почала зустрічатися із Петриком, старшим роки на три, також з нашої школи. Отож привалили ми з тим бухлом до Корманки, і тут почалося…

– Баби, а давайте хто більше? – завела Олька.

Лілька, ясна річ, підтримала, ну а мене вже ніхто й не питав. Ну, що ж сказати, дівчата були з досвідом. Одним махом вони спорожнили по пляшці, а мені воно якось так гидко йшло, що я вливала в себе пиво, ледь не захлинаючись. Досі не розумію, яке можна отримати задоволення, п’ючи теплі сцяки. Але щоб не здатись останнім гівном, чи, як вони любили казати, «целкою-патріоткою» (то була їхня найулюбленіша фраза), я насилу таки це все допила. Далі пішли якісь ром-коли, шейки і лонгери. Мені дуже хотілося перемогти і пісяти водночас, тому останню пляшку я пила, сидячи на унітазі під пильним прицілом Ольки та Лільки.

Корманка дуже страждала від любові до Костика, котрий також був нашим однокласником, але в початковій школі мама перевела його в спортивну школу. Весь мікрорайон за ним сохнув, а Лілька – найбільше. І щоб хоч якось себе розрадити, вона вирішила закрутити з його добрим другом Олегом. Нащо їй то було – не знаю і досі. Вони трахалися всюди, де тільки можна було. Особливо багато пліток було про те, як він вграв її коло озера на Варшавській. Але скоро він їй набрид, і вона вирішила, що буде далі страждати за Костиком. Той саме почав займатися паркуром, що було дуже модно. Ну і вона, ясна річ, хотіла бути першою дівкою на районі та чимдуж повішатися йому на шию. Але слава – це така штука, що може жити вічно. І Олег, не бажаючи миритись із несправедливістю, розписав на стінах школи, бурси й навіть її гуртожитку, що «Лілька – давалка», що «Корманка добре смокче» та ще купу різних деталей їхнього насиченого життя. Щоправда, Корманку це не дуже переймало. Доки її мама того не побачила. Далі Лільку закрили в хаті й не випускали гуляти, залишивши її опікуватися молодшою сестрою. З Олькою їй також заборонили спілкуватися, а мені якось пощастило – мені можна було її навідувати. З того моменту, як вона опинилась у «тюрмі», то чомусь дико зненавиділа свою сестру. За будь-який вибрик лупила її так, що в малої утворювалися гематоми.