Читать книгу Шльондра - Марта Брижак - Страница 15

– Нічого конкретного не можу тобі сказати, – сказав брат, – тільки те, що то незвичний сон – очевидно. Ти не зациклюйся на ній, краще просто взагалі забудь. Якщо ти почнеш шукати якусь інформацію, то це може призвести до не найкращих наслідків і для тебе, і для мене. Ті люди, з якими вона спілкувалася в останні місяці свого життя, якось тісно пов’язані з нею, я це знаю напевне. І навіть до сьогодні. А взагалі буде ідеально, якщо ти про все забудеш і припиниш у тому всьому порпатися. Можеш нарватися на неприємності. Її вже нема, все, назад ти нічого не повернеш.

– Послухай, вже надто пізно мене від чогось відмовляти. Може, я остаточно вар’юю, але ти маєш допомогти мені вияснити причину її смерті. Будь ласка. Більше я в тебе нічого не попрошу.

– Я і так розповів тобі про все що знав. Я більше нічим не можу тобі допомогти.

– Добре, в мене ще одне питання. Хто ж цей хлопець, з яким вона так тісно спілкувалася перед смертю й зателефонувала, перед тим як це зробити? Можеш не відпиратися, я просто знаю, що з її телефону перед смертю було здійснено два виклики, один адресувався тобі, а інший тому хлопцеві. Тільки не бреши мені. Хто це?

– А той, хто тобі розповів про два дзвінки, чому нічого не сказав? Чому він не сказав хто це?

– Він сказав, що не знає…

– Можеш мені й далі не довіряти, але хто цей хлопець – не знає ніхто. Навіть я. Вона ні з ким його не знайомила, а після всього – він щез. Навіть на похороні були тільки свої, жодного стороннього. Думаєш, я не намагався вирахувати, хто це? Але безрезультатно. Можливо, саме він і їхні стосунки могли стати ключовою обставиною в цій історії. В ньому і вся розв’язка, але вже пройшло три роки, і досі ніхто не знає хто це. Тепер у мене інші проблеми, і я не хочу в цьому бабратися.

– Чому ти досі не розповів мені про її щоденник?

– Який щоденник? – він заметушився.

– Та добре, перестань грати. Маріанна тебе здала.

– От сучка. Та там нічого нема.

– Ти що – його так уважно прочитав?

– Нє… Почав читати й кинув. Але я зрозумів одне – усе це погано пахне. Уся ця історія з нею. Вона надіслала мені того щоденника перед смертю. Там були вирвані сторінки. Я хотів його спочатку спалити. А потім подумав, що ще встигну. Нехай полежить у мене. Але я не збираюся його нікому давати читати.

– Я хочу довідатися, кому вона ще телефонувала, окрім тебе.

– Блін, ти мене задрала. Я хочу про неї забути! Розумієш? Забути!

– Яке на диво одностайне бажання! У тебе з’явився чудовий вихід: даєш мені щоденника і – пірнаєш у нірвану забуття.

Він якусь хвилину дивився на мене погаслим зором, врешті зник і повернувся з блокнотом.

– Якщо ти справді так хочеш влізти глибше… – сказав, простягаючи мені, – то бери. Але там нічого цікавого, та й почерк такий…