Читать книгу Шльондра - Марта Брижак - Страница 5

Під час літніх канікул я переважно тусувалася коло гуртожитків біля свого дому. Із сусідськими хлопцями та кількома дівчатами. Аж тут з’явилася Настя. Вона була на якийсь рік молодшою від мене й трохи прибацаною. Настя з батьками переїхала сюди з якогось містечка з-під Черкас. Словом, ми почали дружити. Як виявилося, тепер вона живе не цілком із батьками, а з мамою і вітчимом. У Львові вони жили повною сім’єю десь рік, потім батько не втримався і зрадив матері. Та, недовго думаючи, подала на розлучення і закрутила роман з колєгою батька. Вони почали винаймати облуплений особняк по сусідству. Там колись жив неповносправний дядько, який так і помер у самотності. Родичі ту хату продали, її викупила якась жіночка, яка потім набирала квартирантів. Коло будинку, ближче до дороги, була невеличка територія, тож ми з друзями порадились і вирішили зробити там халабуду. Притягнули туди старі крісла, поробили якісь мінімальні елементи декору, під гілками протягнули церату, аби все те добро не намокало, зробили стіл і так собі «мешкали». Деколи хлопці лишалися на ніч, коли було тепло. А ми приносили їсти і випивку. Все було класно, доки місцевий алкоголік Сєрьога не вирішив там посцяти. Мене страшенно знервувала його зухвала поведінка, спочатку я ввічливо попросила його відійти, але коли він мене послав на хуй, однією рукою тримаючись за дерево, іншою – за пісюн, то тут мій юнацький максималізм не витримав – я вхопила кавалок цегли й жбурнула в нього. Щоправда, потрапила в руку, але розбила до крові. Довелося тікати.

Музичні смаки у нас із Настею були подібні. Ми слухали «Океан Ельзи» з магнітофона батькової машини, разом ходили на перші в нашому житті концерти, і при тому вбирались у найбільш тематичний, як ми собі думали, одяг. То були лахи виключно чорного кольору, арафатки – пов’язки на шию, і обов’язково – «бойовий» макіяж. Інакше його назвати не можна було. Схема така: обмалювати очі так, щоб всі бачили, де вони в нас містяться. Пам’ятаю, якось я виграла на радіо чотири квитки на концерт «Тартака» з Підлужним. Пішли туди з її батьками. Настина мама довго просила мене, аби я бува не «здала» вітчиму, що вона пішла на побачення зі своїм першим чоловіком.

Деколи в Настиній літній кухні ми робили спіритичні сеанси. Збиралися туди всі знайомі хлопці та дівчата в очікуванні чогось незвичайного. Звісно, ніхто з нас не знав, як це правильно робиться. Але мене постійно хилило до чогось надприродного й містичного. Отож стіл ми застеляли чорною тканиною, посередині запалювали свічку, світла на кухні і так не було, тому щось вимикати не було потреби. Ми сідали навколо того стола, попередньо домовившись, що питання духові можна задавати лише такі, аби він міг чітко відповісти «так» або «ні». Ці слова ми написали на монетці, і кожен, хто буде запитувати, підкидатиме її в повітря так, аби вона падала на стіл, а ми могли побачити відповідь. Ми бралися за руки й починали гудіти, приблизно отак: «гм-м-м-м-м…», це мусило тривати кілька хвилин, і тільки тоді зверталися до духа: «Дух того, хто жив тут раніше, прийди до нас». Після цього запитували: «Ти помер своєю смертю?», «В тебе була дружина?», і кидали монетку. Потім казали духові, що ми його відпускаємо, дякували йому за те, що вийшов на зв’язок, і гасили свічку. Коли сиділи в темряві, хтось по приколу міг вщипнути іншого за ногу, і тоді ми з криками вибігали з літньої кухні. Ну хто ж тоді міг подумати, що це зовсім не гра, і до дурнуватих дітисьок може прийти зовсім не той, кого вони викликали? Але зрозуміли це не всі, а тільки Настя і я. Далі почалося найцікавіше.

Коли ми удвох залишалися на кухні, почали зникати предмети, які ми з цілковитою впевненістю залишали на одному місці, а з’являлися вони в зовсім іншому. Одного разу на наших очах перевернулася склянка з водою. Недопалки від цигарок опинялися під столом, загасали свічки, посувалися виделки.

А межею стало те, що коли Настя спала, то відчувала, що хтось біля неї є. Сідає на краєчок ліжка і тихо, втомлено стогне. Потім той хтось починав її душити.

– Знаєш, я тільки заплющу очі, тіло розслабляється, і ніби вже сплю. Аж тут – приходить він…

– Хто – «він»?

– А я не знаю. Я ніколи нікого не бачила. Але він є! Я відчуваю це, розумієш? Вночі я не одна у своїй кімнаті. То стовідсотково. Я чую, як тихенько відчиняються двері. Так, буквально на щілинку, і якийсь такий холодний вітерець віє, та овіває мене.

– Може, ти захворіла? Який вітерець, про що ти говориш?

– Не хочеш – не вір, але я таки доведу до кінця.

– Окей, не буду перебивати, говори.

– І коли я сплю, таке відчуття, ніби на мене ставлять мішок з бульбою. Я хочу крикнути, але не можу. Я навіть відпихнути це від себе не в силі, бо ніби щось заморожує мене. Розумієш, я лежу знерухомлена, і воно на мене тисне, душить. А я тільки можу лежати з розплющеними очима, молитись і чекати, коли це все припиниться. І то вже не першу ніч.

– Бляха, Настю, з тим треба щось робити.

– Що? Переїхати – нема грошей. Та і мама з вітчимом про це не знають.

– Це не варіант. Ми це заколотили, то нам з цим і розбиратися треба.

– І що ти пропонуєш? Я більше з цим зв’язуватися не хочу.

– Хе-хе, треба було раніше думати. Тепер дітися нікуди. Треба його позбуватися. Є в мене один варіант…

– Який?

– Можна пошукати якесь закляття і діяти.

– Слухай, може, не вимахуватись і покликати священика?

– Якого священика? Про що ти говориш? Чи, може, хочеш, аби твою хату оминали десятою дорогою?

– Та нє…

– Добре, ми щось начитаємо й виженемо. Не переймайся. Все буде добре.

Я взяла трохи солі й розсипала її по закутках літньої кухні. Уявила собі того духа. Я чомусь була впевнена, що то чоловік. Далі все відбувалося в моїй голові. В уяві я огорнула того чоловіка тканиною, котра була просякнутою бензином, і підпалила. Було таке відчуття, ніби це роблю зовсім не я, а хтось інший. Мені відкрився мовби вигляд згори: уся літня кухня, Настя, яка сиділа на лаві, і я. Я була у відключці. Моє тіло лежало нерухомо на столі, а уява продовжувала буяти. Ось я беру сірники та підпалюю тканину, якою накритий чоловік. Він спалахує, і кухню наповнює дим, мені здалося, що навіть чую запах смаленого. Ось він горить, палахкоче, шипить і починає маліти, тканина прилипає до його тіла, і він помалу зникає.

Я не знаю, доки це тривало. Все скидалося на страшний сон. Коли чоловік згорів дотла, я поволі повернулася в своє тіло й лежала якийсь час нерухомо. Раптом відчула поштовх.

– З тобою все нормально? – питала Настя. Мені крутилось у голові, і я намагалася збагнути, що це було.

– Дай мені води, – кажу.

Вона швидко побігла по склянку, і я остаточно «ввімкнулася». Я видихнула й подумала: все пройшло правильно. Більше дух не турбував нікого.

Тусовки з Настею тривали. Тепер ми часто купували пиво чи слабоалкогольні, й ішли пити все це на цвинтар неподалік. Одного разу, захмелілі, ми зайшли в супермаркет і захотілося трохи адреналіну. Ми взяли печиво і сік і, коли ми проходжувалися поміж рядами, мені закортіло вкрасти дезодорант. Ніхто нічого не помітив. Вийшовши з магазину, ми відчували, як за нашими спинами лопотіли крила. Ледве, чи ангелів. Блін, як же це круто. Хоча руки й ноги були ватяні. Ну, як у фільмі! Клас!

– Як ти це зробила? – питала Настя. – Навіть я нічого не помітила. Ну ти крута! А давай мені цей залишиш, а собі інший «візьмеш». Я стоятиму на шухері, обіцяю!

Ну і я, дурна, повелася. Повторюємо схему: печиво, сік, прогулянка між стелажами, я ховаю дезодорант в рукав, йдемо на касу, розплачуємося за товар, виходимо. Але вже на самому початку все пішло трохи не так, як задумано. За нами весь час спостерігав якийсь дивний чувак, він хвилин десять вибирав пельмені, весь час зиркаючи в наш бік. Я пробувала відмовитися від ще однієї крадіжки, але Настя сказала, що коли я цього не зроблю – ми більше не друзі. Окей, йдемо на касу. Все добре, все чисто. Оплачуємо товар. Беремо чек. Прямуємо до виходу. І тут нізвідки вискакує охоронець, перегородивши нам прохід. А за ним той кадр, що вибирав пельмені.

– Можна ваш чек? – каже дядечко спокійним тоном.

Подаю йому чек, і тут мене водночас кидає в жар, починають підкошуватися ноги, і взагалі, всім своїм виглядом я себе зраджую.

– Тут немає ще одного товару, – говорить він. – Ви взяли ще дещо. Де воно?

Викручуватися далі було нікуди. Мене ледь не попід руки повертають до торгового залу. Настя тихенько плентається за мною. Серед покупців – купа знайомих облич. А що ж, наш райончик – як село. І тут починається… Я кажу, що мені чотирнадцять. Охоронець наполягає, щоб викликати батьків. Я намагаюсь бавитись у партизана – мовчу. Охоронець погрожує мені міліцією. Це лякає мене менше, аніж перспектива побачити тут батьків. Намагаюсь на мигах показати Насті, аби замість моєї мами вона привела свою. Так було б простіше. Але мала дурепа нічого не розуміє і приводить до супермаркету мою маму. Першим ділом я отримую ляпаса й чудово усвідомлюю, за що, а дядечко охоронець радісно вішає на мою совість ще кілька дезодорантів.

З батьками я посварилася, і вони не розмовляли зі мною кілька днів. Мама змусила мене перебратися з кімнати на другому поверсі вниз. Коли я позбирала речі, на наше подвір’я завітали якісь чоловіки й почали кричати, що наша хата горить. Справді, з-під даху, там, де була моя кімната, валив дим. Всі почали метушитися, бігти з відрами води на другий поверх. Це все було схожим на справжнісінький мурашник. Але ким були ті чоловіки, які повідомили про пожежу – не знав ніхто. Вони з’явилися несподівано й так само зникли.