Читать книгу Шльондра - Марта Брижак - Страница 6

З моменту, коли я зареєструвалась у соцмережі, а на той подвиг мене спонукала дівчинка Христя, з якою ми познайомилися через молодіжний журнал «Експрес-Кул», до мене «у друзі» почали додаватися різні хлопці. Переважно – якісь дурні та одноманітні. Мені важко з такими спілкуватися навіть досі. Одними з небагатьох зацікавлень для них були онлайн-ігри, дурнувата музика, алкоголь і такі самі дурнуваті дівчата, яких можна було легко розвести.

Одного з перших моїх інтернет-друзів звали Женею. Ми трохи поспілкувались із ним в онлайні. Щось таке зовсім незначне: про спільні вподобання, рок-музику, погляди на життя. Він для мене трохи вирізнявся від того всього гівна. Йому було п’ятнадцять, а мені – на рік менше. Женя одразу ж запросив мене погуляти, але оскільки мама до центру з невідомо ким відпускати не хотіла, то він приїхав до мене. І ми, як істинні неформали, після кави в задрипаній піцерії пішли на цвинтар. Я показала йому свою улюблену могилу, ми трохи посиділи, а потім продовжили вешталися між хрестами. У кінцевому результаті з цвинтаря він вийшов увесь у будяках і павутинні. Але він сказав, що я йому страшенно сподобалася, а мені це здалося дуже круто – мати хлопця-гітариста нікому не відомої групи. І вже цілу дорогу до зупинки він дивився на мене, як на богиню, а я лише час до часу з радощів поблискувала своїми брекетами.

– Чуєш, а давай зустрічатися? – видусив з себе Женя, пригладжуючи немите волосся, дбайливо зав’язане в тугий хвостик, коли ми стояли на автобусній зупинці.

– Та? Ну, добре, давай, – відповіла я. Це ж перший хлопець, який офіційно запропонував мені стосунки.

– Ти можеш приходити на наші репетиції в Старушку. Я тебе запрошую.

– Думаю, нє.

– Чого?

– Ну як чого? Мене мама не відпустить.

– А-а-а. Точно. Ну добре, тоді я буду приїздити до тебе.

– Окей.

– Диви, Жень, твоя маршрутка.

– А! Ага, ну я цей… я побіг. Зідзвонимося.

Він заходить у ту кляту маршрутку, розвертається до мене й нахиляється. Доторкається до моїх губ і намагається пропхати язика. Я налякалась і зробила крок назад. Довга цівка його слини провисла між нами. Я сказала «па-па», втерла писка й побігла додому.

Потім Женя часто дзвонив. Він розповідав, що його батько в Канаді, і він його довго не бачив. Мама перукарка, яка час до часу давала йому кольорову фарбу, щоб робити дебільні ірокези собі та своїм друзям. Говорив, що часто його відправляють в село до бабусі. Там він вперше спробував траву. А ще якось п’яний зателефонував мені й казав, що жити без мене не годен. Але я щоразу згадувала про те, як він пустив слину, і ніяка романтика мене не пробирала. Взагалі. Він ще довго намагався з’ясувати, чого в нас нічого не виходить, але більше з того першого побачення і не приїздив. Дійсно, чого то так? Врешті Женю то все замахало, і він мені більше не телефонував.

За якийсь місяць я вирішила поцікавитися, у чому причина. Знайшла його номер, набрала…

– Альо! – чую, що це точно не Женя.

– Доброго вечора, а можна Женю?

– А хто то є?

– Та то його знайома, ми спілкувалися, потім він десь пропав. А ви його мама?

– Нє, я його бабця.

– Ага. Ну то де він?

– Та він з мамою до Канади поїхав. Там їх батько чекав. А він тобі не говорив?

– Та де там. Нічого не говорив.

– Ага. Ну то цей… він вже поїхав. Той номер тепер мій.

У соцмережі він так і не з’явився. Я залишила йому повідомлення, де вибачилася за свою дивну поведінку, але він зник на добре.