Читать книгу Шльондра - Марта Брижак - Страница 7

Коли мені було шістнадцять, я часто сама вибиралась у центр на пошуки пригод. Якраз тоді «підсіла» на гурт «Брати Гадюкіни», і того погожого вересневого дня в навушниках грало «… як ми сі здибали з тобов, надворі була осінь, з дерев опавшая листва лежала на земли…» того дня я побачила на лавці посеред вулиці Галицької хлопчину, який в гордій самотності щось захоплено читав. Я спершу швиденько пройшла повз, але чогось серденько моє зойкнуло, тож я вирішила повернутися. Такий милий, блін. І що робити? Як мені діяти? Набралася сміливості й підсіла навпроти.

– Перепрошую, а що ви читаєте? – спитала я, а всередині мене страшенно колотило.

– Та Купера, англійською.

– Так добре знаєте англійську?

– Взагалі непогано, але все одно треба покращувати рівень. Я – Нік, – простягає руку.

– Дуже приємно – Марта.

Він почухав свою голову, щось подумав і каже:

– Може, підем зараз на каву?

– Та добре, а куди?

– Ну, наприклад в «Дзиґу».

Виявилося, що той Нік аж зовсім не мого віку, а насправді йому двадцять три. Працює в якійсь компанії програмістом, приїхав сюди з Городка й живе зі старшим братом практично в центрі вже кілька років. Закінчив математичний з червоним дипломом. «Доволі непоганий варіант», – подумалося мені тоді. Але чомусь постійно щастить на чемних відмінничків. Він взяв у мене номер, потому ми трохи попереписувались у мережі й згодом вирішили знову зустрітися.

У день нашої другої зустрічі я вирішила взяти участь у забігу за здоровий спосіб життя, який тягнувся від Оперного до пам’ятника Данилу Галицькому. Приліпила собі наклейку з номером на футболку і, переповнена ентузіазмом, рвонула, побігла серед перших. Потім, ясна річ, мене почали оббігати різні кривуни та зашпортанці, а я на півдорозі зловилася за бік, бо почало невмолимо колоти, плюнула на це все й вирішила закурити. Знервована пішла стометрівкою, на ходу віддираючи ту кляту наклейку, і побачила, що якісь аферисти пропонують забаву: якщо хтось повисить на турнику, який прокручується, одну хвилину – можна виграти сто гривень. За участь в афері треба дати десятку. Думаю, ризикну. Оскільки до турника я не досягала навіть з випростаними руками, то якийсь чоловік мене підніс, аби я за нього вчепилася. Ввімкнули таймер. Я отак вишу-вишу з заплющеними очима, і починаю відчувати, як натягуються мої м’язи, стає нестерпно боляче, а труба починає поволі прокручуватися. Розплющую я очі від того, що хтось голосно кричить «Давай! Давай! Ти можеш!», дивлюся на того, хто це викрикує, і розумію, що то придурок Марко, хлопчина з дискотеки, який колись мені страшенно подобався, з компанією своїх таких самих дурнуватих друзів. Мені стало соромно й боляче водночас, я розчервонілась і впала. Провисіла десь секунд сорок. Для щастя і сотки бракувало якихось двадцять секунд. «Гівно трапляється, – подумала я, – особливо зі мною».

Ми знову зустрілись із Ніком. Повів мене в якийсь незнайомий заклад, здається, він називався «Мапа», і сказав, що тут прикольна кава з кокосом. Поки ми так собі мило сиділи, Нік розповідав щось смішне, і от, коли я надсьорбнула й засміялася, та клята кокосова стружка потрапила мені прямісінько в легені. Думала, що або вмру, або згорю від сорому ще раз за сьогодні. Але я продовжувала реготати в надії, що мене попустить. Сподіваюся, він не подумав, що в мене припадок.

На третє побачення я потягнула його в кіно. Саме були дні польських короткометражок, що фігню коштували. Вигідний варіант. Половини зі сказаного він у фільмах, ясна річ, так і не зрозумів. Хіба слово «курва». Я тільки помічала його погляд на собі, але вперто продовжувала дивитися. Потім він спробував мене поцілувати. Ну, окей, думаю. Дочекалася! То треба мусолити до третього побачення, щоб дівчину поцілувати.

Якось Нік каже мені: «Слухай, друзі мені кальян подарували. Хочу запросити тебе до себе, покурити. Як ти на це?»

А що ж я? Тут все ясно, як пити дати.

– Добре, – відповідаю.

Він зустрів мене на трамвайній зупинці. Прихопив якогось лікеру, і ми потусували до нього. Вдома були брат і племінник. Все так чистенько, прибрано. Коридор і три кімнати. Нік мешкав у останній. Така величенька, з виглядом на Цитадель і парк. Повиймав келихи, розкоркував пляшку. Уся кімната була в стелажах з англомовними книжками, купа незрозумілої техніки: якісь дроти, екрани, пульти. Подав келих.

– То шо, за нас?

Ги-ги-ги. Ото понапридумував.

– Ага, вип’ємо, – кажу.

Отак сиджу я на цьому величезному «траходромі» й думаю: «Коли ж ти, мужчино, щось почнеш?»

– Чогось так спекотно, – сказав він і скинув футболку.

«О, ну нарешті. Пішов контакт», – подумала я. Потім потягнувся до мене й почав розстібати кофтину. На фоні заграла «Нірвана».

– Відколи ти слухаєш «Нірвану»? – питаю.

– Що, як скажу, що від завжди?

І от, вже вимкнулося світло, він знімає мої трусики.

А я кажу:

– И-и-и, ти гуму взяв?

– Ой, точно.

Вмикає світло, відкриває шафу, щось там шукає. Повертається назад.

– А світло вимкнути? – підказую.

– Ой, точно.

І тут він щось там починає колупатися, намагається мені всунути. За третім разом щось та і виходить. Я плескаю його по плечу й кажу: «Перший будеш». То його, мабуть, здивувало. Ну, потицяв він кілька разів. Мені почала дзвонити мама. На тому все скінчилося.

На місяць наших «зустрічань» Нік подарував мені запальничку. Красива така, червоненька, на газі, там ще щось писало, по-моєму, Honest. Оскільки курець з мене не дуже, то я просто носила її з собою, як приємну дрібничку. Любила отак потримати її в долоні, побавитися. Часом випустити синій струмінь газу йслухати, як вона тихесенько шкварчить.

Мама каже мені: «Слухай, тобі ж тільки шістнадцять, а в нього наче серйозні наміри. Подумай, чи тобі варто морочити йому голову. У тебе ж іще навчання, потім в універ вступати». І я подумала, що справді – не варто.

Середина жовтня, вечір. Я збираюся з думками, намагаюся сформулювати усе це. Слова, як листя з дерев, розлітаються в різні боки й зникають. Що робити, блін, що робити? Як це все подати?! І тут мене з роздумів вириває мелодія мобільного. «Нік». Бля. Я вже майже надумалася, тільки от би зібрати пазл докупи й почати говорити. Але я не можу. Як же важко. Сука. Як страшно.

– Так? – мій голос дрижить.

– Привіт! То що, побачимося завтра?

– Еееемм… Вибач, ні, вибач.

– Ти будеш зайнята? Ну так, справді, я й забув. В тебе ж репетитор.

– Не в тому справа…

– А що таке? Що сталося?

Я збираю останню волю в кулак, і випалюю:

– Пробач за все, ми мусимо розійтися.

– Що? Як? Як розійтися?

– Ну… Я не можу з тобою більше бути.

– Я тебе якось образив?

– Послухай, Нік, ти тут ні до чого. Просто я так вирішила.

– Давай завтра зустрінемося?

– Я не хочу.

– Та хоч книжки тобі віддам.

Ранок. Та сама трамвайна зупинка. Пам’ятник Шашкевичу. Спершу я його не побачила. Він підійшов якось так нечутно.

– На! – простягає мені якийсь пакет.

– Що там?

– Та книжки, що ще? Давай відійдемо.

– Слухай, Ніку. В мене ще справи. Маю забігти в Будинок учителя, треба якісь твори на конкурс подати. Давай, я пішла.

– Ні, я почекаю.

О, курва, ще того бракувало! Я заходжу в кабінет, віддаю свою папку й питаю, чи є в них другий вихід. Якийсь чувак мені каже, що хіба ще одна брама, але вона зачинена. Перелізати в сукні й на підборах – зовсім не варіант. Я прощаюсь і йду до виходу, як на розстріл. Він підходить впритул і почи- нається:

– Я ніколи ні в кого так не закохувався. Ти єдина дівчина, котру я любив. Давай спробуємо знову, якщо я роблю щось не так, ти тільки скажи.

– Це все, Нік.

Я бачу, як його очі наливаються кров’ю. Поблискують сльози. Вперше бачу, аби чоловік плакав. Здається, зараз він розірве мене на шматки. Пиздець мені. Я тримаюся, але вже плачу.

– Коли не любиш, не можеш плакати, – каже він.

– Я не казала, що люблю. Не треба.

Розвертаюся, йду, а він – за мною. Так ми прочалапали до парку Костюшка. Мовчки.

– Прощавай, – кажу.

Він промовчав.

Від того моменту я ні на хвильку не випускала запальнички з рук. У маршрутках, трамваях, кафе я перебирала її між пальцями, гладила, затискала в кулак. Десь за півроку мені прийшло повідомлення. Я розблокувала мобільний, а там: «Something has changed in you. Towards me. You’re distant, cold. I don’t know what I’ve done, but I’ll leave you alone from now on if that’s what you want. Is that what you want? You know why I’d leave you alone? Because I care about your feelings more than mine.

I love you.There I said it, not just on some chalkboard. I would never let anybody or anything hurt you. I’ve never felt that way about anyone»[1].

Я саме проходила тією вулицею Галицькою. Читаю, а мною починає колотити. Сягнула рукою по запальничку, а вона вилетіла з моїх тремтячих рук і впала поміж ґраток каналізаційного люку.

«Плюск!» – останнє, що я почула. За кілька днів мені повідомили, що Нік зірвався з даху.