Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 11

У неділю я прокинулась і включила радіо. Сексуальний чоловічий баритон із Токіо ФМ запитав мене, чим я сьогодні збираюсь займатися. Радіостанція саме проводила щотижневе опитування своїх слухачів. Я замислилась, потягнулась і нахабно подумала, що я б зайнялась ним, якби він був поруч…

Із стільця з докором на мене дивився мій неписаний ронбун.[5] Але була неділя, і я вирішила кинути оці об’японені звички і все-таки не працювати. Моїм компаньйоном останнім часом стало радіо. Вірніше, одна з його станцій. Токіо ФМ. Воно вкладало мене спати, бажало «на добраніч», цілувало в очі і чаклувало над моїми снами. А потім вимикалось. Згідно з таймером. Аби вранці виштовхнути мене з ліжка фразою «Сьогодні усе буде краще. От побачиш». І я йому вірила, бо більше було нікому.

Пішла готувати сніданок. В одну із таких неділь Джон Кабіра, один з ведучих Токіо ФМ, на голос якого хочеться піти, як на ту дудочку із німецьких казок, подарував мені новий рецепт недільного сніданку. Я вирішила його приготувати.

Радіо неначе мені піддакнуло і заграло мелодії із «Нью-йоркських ранків». «Якими вони є, ті нью-йоркські ранки?» – подумала я. Токійські ранки – незатишні, холодні чи спекотні. Сонце нахабно зазирає тобі до ліжка, неначе хоче сказати: «Вставай, лежебоко, ще сьогодні нічого не зробив для країни!» І доводиться вилазити із-під ковдри і похапцем натягати на себе кофту, аби не змерзнути взимку, чи скидати все і скоріше бігти в душ, аби відідрати від себе липку літню спеку. Зовсім не те, що токійські вечори…

Наразі, сніданок від Джона Кабіри мав форму екзотичного бутерброда. Бутерброд складався із непоєднуваних, як для Києва, компонентів. Я взяла бегель, розрізала його навпіл і поставила жаритись у тостер. Так! Токійські ранки – це іще і звук тостера, котрий повідомляє, що він дожарив хліб. Дзи-иинь, доброго ранку, Аріна-сан! На бегель я намазала крем-сир і поклала скибку шинки. Після чого почала робити те, від чого у моєї бабусі, так точно, від здивування повилазили б очі. Я почистила апельсин і так, як він був, порізала його на акуратно-симетричні кружальця і поклала зверху на шинку, причавивши іншою частиною бегеля. Виглядало по-буржуазному апетитно. Але бабуся точно б сказала, що можна було б усе і окремо смачно з’їсти. Я мимоволі посміхнулась. Бабусі давно не було. А вона все ще «сиділа» в мені.

Начавивши собі на додаток апельсиново-морквяного соку, я всілася на підлозі за низеньким столиком, радіючи неділі, гарній погоді та смачному бутерброду. Згадала, як казала моя японська коліжанка: «Коли я їм, я щаслива. Тим паче, якщо зважити на той факт, що кількість щасливих разів, коли ти можеш поїсти, обмежена, не варто себе травити несмачною їжею. Треба вибирати смачне». Вона, зазвичай, до цієї історії додавала ще щось і про чоловіків. Гурманка Мія.

Зважаючи на те, що стиль останніх трьох тижнів мого харчування можна було б охарактеризувати схожим на удар нагайки словом «ніяк», цей сніданок був своєрідною декларацією. Декларацією повернення до життя.

Дзвінок телефону перебив мої філософічні думки. З трубки до мене прокричав веселий голос База: «Алло! Ти ще дрихнеш?»

– Ні, – відказала я, одночасно продираючись зубами крізь бутерброд.

– Ага, я чую, хтось уже там жує. Що їси? Я розказала про бутерброд від Кабіри. Баз почав волати, що він теж хоче. Зійшлися на тому, що вони заїдуть за мною хвилин за двадцять, а я тим часом зберусь. Вони – це Баз і Джо. Джо працював в австралійській амбасаді, до сих пір так і не знаю точно ким. Але його дівчина Кейт була другим секретарем і завідувала усією австралійською культурою. Ми знущались і поза австралійськими вухами звали її «старшою по кенгуру».

Джо був досить високий на зріст, спортивної статури. Років з тринадцяти, як усі австралійські та новозеландські хлопчаки, він грав у регбі. У футбол у них грають тільки в молодшій школі. А з Базом ми разом вчилися у докторантурі.

Мабуть, варто трохи розказати про нього і про те, як ми вперше побачились. Два року тому у квітні, в один з днів, коли заняття ще тільки почалися, я запізнилась на першу пару. Коли, захекана після відчайдушної їзди на велосипеді, забігла до аудиторії і трохи прийшла до тями, побачила, що окрім мене присутня ще одна рудокоса голова. У голови було спортивне тіло, зелені очі та пристойна японська мова. Голова належала іноземному чоловікові. Коли до мене дійшов листок присутності на семінарі і я побачила його ім’я та прізвище, я знову на нього подивилась, проте тепер уже із цікавістю. Листок говорив, що хлопця звати Базаров Мак-Грегор. «Хм, якийсь нащадок росіян та ірландців, чи що… – подумалось мені, – а де тут ім’я?» Пізніше виявилося, що то все ім’я, хоч і складається з одних прізвищ. А хлопчина, взагалі, походить з Австралії. Батько його в юності захоплювався російською літературою та був палким прихильником анархізму. Тому, коли народився син, то він вирішив дати йому російське ім’я – Базаров. Про те, що це не ім’я, а прізвище, хлопчик дізнався набагато пізніше, після чого його ім’я звузилося до короткого Баз.

Уже за півгодини під моїм вікном пролунав звук якогось дивного клаксона. Я визирнула і від захвату лише зойкнула. Внизу стояло відкрите старе авто, у якому сиділи віртуальний «нащадок російських різночинців» Баз та кремезно-спортивний Джо у майці з кумедним песиком Снуппі. Я вискочила на двір. Це була маленька сіро-біла «тойота». Наразі, Баз і Джо займали майже все вільне місце спереду. Баз вийшов і, поваливши своє сидіння, галантно прочинив мені двері, запрошуючи на заднє сидіння. «Прошу, мадам», – по-клоунськи розшаркуючись, сказав він.

Я вплющилась у диванчик, Баз сів на місце, поклав руку на бильце, і ми рушили. Авто мало білий шкіряний салон і виглядало саме так, як на тих давніх рекламах, які я студіювала. Згадався давній рекламний слоган: «Ну що, сестричко, політаємо за небокраєм!»

Баз повернувся до мене і, неначе чув мої думки, запитав: «Ну як, сестричко? Подобається?»

– Просто нема слів, – відказала я. – Де ви взяли цей скарб на колесах?

– Це Джо лишив хазяїн їх квартири. Він поїхав на півроку до Австралії по роботі.

– Фантастична машина, – сказала я, – погладжуючи і без того гладку шкіру диванчика, на якому сиділа.

– Це точно. А ти, наразі, гарно виглядаєш в інтер’єрі. Тільки капелюшка тобі бракує, – сказав Баз і поправив кашкета на голові.

– Ну, ти ж не попередив. Завжди падаєш на голову зненацька, як дощ у Токіо. Зате ти сьогодні найкумедніший із кумедних, – сказала я і насунула йому кашкета на очі. Баз відринув і поправив усе, як було.

Про дощ у Токіо то була неправда, бо по ТБ завжди точно попереджали, коли буде дощ. Із процентною вірогідністю. Диктор, тримаючи указку, суворо казав щось на зразок: «Сьогодні після обіду 70 відсотків вірогідності дощу» або «Сьогодні дощу не буде, тому хутко періть і сушіть свою білизну». У країні, де велика вологість, до таких порад дослухаються усі, бо деяким неуважним у результаті доводиться докуповувати одяг та білизну у процесі чекання, допоки усе випране раніше посохне.

Мене завжди цікавило, звідки японський прогноз погоди знає усе так точно. Певно, у японський гідрометцентр брали на роботу лише тих, хто гарно в школі вчив математику. А не таких клоунів, як Микола з нашого прогнозу погоди. Але така чіткість і ясність були для тих, хто дивився прогноз погоди. Я не була серед них. Як і Баз, наразі. Так що дощ діставав мене у Токіо завжди зненацька. Тому порівняння мало сенс лише для нас. Як і всі наші розмови, між іншим.

– Ну, ми їдемо кататися містом. Куди хочеш, кажи? – повернув мене до реальності голос Джо. Він був недільно-недбало вбраний. Його волосся трохи розкуйовдив вітер. Однією рукою він дістав із бардачка блайзера з надписом бейсбольного клубу «Нью-Йорк Янкіс» і, пригладивши коси, натягнув його на голову.

– Куди хочете, хлопці. Я з вами!

Хлопці задоволено посміхнулись, і Баз сказав Джо:

– Щось вона сьогодні підозріло на все відразу погоджується. Щось не те… – А потім обернувся до мене і суворо запитав:

– Якусь шкоду уже замислила?

– Ніяяяяку, – я тільки радісно посміхалась.

Із машини лунав джаз, і наша гайджінська трійка на маленькій машинці мчала у бік району Нака-Мегуро. Я подумала, що Баз був правий стосовно капелюшка. Він би довершив таку і без того цілком гламурну картинку. Я витягла із сумки рожевий шалик і закутала у нього плечі. Був квітень, але у відкритій машині та на швидкості було ще холодно. У районі Мегуро вже повністю розцвіли сакури. Ми їхали вздовж річки, під звуки джазу, і вітер за нами ніс хвилю рожево-білих пелюсток.

Йшов четвертий тиждень квітня. Весна цього року була піз ньою. Квіти сакури, котра завжди вже опадає до 10 числа, цього року розпустилися запізно і, наче виправдовуючись за своє запізнення, ще тримались на деревах, як в оповіданні О’Генрі, немов приклеєні клеєм.

Вітер хитав гілля дерев, котрі цвіли вздовж річки-каналу на Нака-Мегуро, і квіточки спадали в річку, від чого подекуди вона вкрилася шматками латаття із сакури. Ми припаркували машину біля відкритого кафе, Баз і Джо пішли спитати про вільні місця, а я лишилась надворі. Стояла, дивилась на річку і думала. Що це моя перша самотня весна у Токіо. Без Матвія.

Місць у кафе не виявилось, бо охочих помилуватися на сакуру біля річки у цю неділю знайшлося багато. Тому ми сіли в машину і подалися в бік Дайканями – фешенебельного району з масою дивовижних бутіків та магазинчиків. І цілої купи кав’ярень з відкритими терасами, на яких можна було побачити місцевих знаменитостей з їхніми собаками та бойфрендами.

Я дивилась на дорогу, по якій я мільйон разів їздила на велосипеді, але сьогодні з вікна відкритого автомобіля вона для мене виглядала зовсім іншою. Проте чомусь згадались інші поїздки. Київські. У компанії Матвійових друзів. Коли у нас був цілий караван із спортивної «альфа-ромео», великої «Волги» та старенького «фольксвагена-жука». І ми гасали усією бандою купатися вночі на Дніпро. Наразі, «альфа» нам слугувала за магнітофон на колесах. Травневими вечорами призначали «нічний з’їзд» перед магазином «Сігрем» на Городецького (ми його тоді називали «Сто грам»). Ми були страшенно молоді і вірили в те, що перед нами простилається цілий світ з усіма його можливостями.

Висадившись перед «Ста грамами», ми обговорювали новини, палили і слухали музику. Я потрапила в ту компанію «золотої молоді» завдяки Матвію. Дівчат тоді ще ні в кого не було. І мене прийняли до групи як «свого хлопця».

Нема вже того магазину і тієї чорної бандитської «альфи», як і тих часів. Зараз поруч була інша реальність. Проте вперше за останні два місяці у мене на душі розвиднілось. Приємно було отак просто їхати і ні про що не думати. Джо і Баз весь час про щось розповідали. Смішили мене. І я на день забула про своє надумане горе.

У 300-єновій кав’ярні на Дайканямі моїм джентльменам довелося стояти, бо там було всього чотири стільці. І право сидіти отримували тільки дами. Дуже не по-японськи. Адже навіть у японському метро дружина спочатку всаджує чоловіка, а тільки потім сідає сама.

Тут був шматок цивілізації. Кафе знаходилось під єдиним багатоквартирним хмарочосом у тому районі. У ньому жив і глава «Ніссана» Карлос Гон. Ми пили каву, теревенили і час від часу оглядалися, сподіваючись, може, він вийде з під’їзду і ми його побачимо.