Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 18

У свої вісімдесят п’ять вона виглядає максимум на шістдесят, і ще не було дня, аби вона вийшла з дому, не нафарбувавши губи. Ранок вона починає із зарядки, і немає більш оптимістичної і ліберальної людини у нашій депресивній родині. Коли молодші вдягають такі екстравагантні вбрання, що на них звертають увагу на вулиці, а родичі невдоволено пхекають, вона лише знизує плечима і посміхається: «Вони ж молоді, це добре, що вони радіють життю».

У той вечір, як я прибігла до неї о третій ночі, після невдалої зустрічі Нового року, вона, уважно подивившись десь повз мене, сказала: «Ти маєш перш за все думати про себе. Як тобі краще». Я тоді не зрозуміла, подумала, чому це тьотя заговорила так егоїстично. А пізніше історія розвивалася в такий спосіб, що я багато разів згадувала цю фразу.

Тьотя Маринка була одружена із чоловіком, на 20 років за неї старшим. Він її дуже любив і сильно балував: возив відпочивати на сочинські та ялтинські курорти, купував гарне вбрання, вона ніколи не носила важких сумок. На те у неї був Льоня. Навіть коли з’ясувалося, що дітей не буде, він узяв її за руку і тихо їй сказав: «Маринко, досить себе мучити, проживемо і так. Хіба нам погано удвох?»

З часом вона поховала його матір, сестру, його, свою сестру. Вона була мужньою жінкою. Інша на її місці вже б впала у паніку, бо 85 і сама – ні дітей, ні чоловіка, а вона все так само привітно посміхалася і чимчикувала на роботу. Так, вона ще працювала кастеляншею у гуртожитку зв’язківців. Я часто думала: у чому секрет такого життєлюбства? Звідки вона черпає свої сили у такому віці? Що то? Гарна генетика чи просто збіг обставин? Потім я зрозуміла. Тьотиних батьків обох посадили за те, що вони, аби прогодувати шістьох дітей, сховали у коморі трохи зерна у 33 році.Я спочатку не знала цієї історії і була приголомшена однаковістю дати смертей її братів та сестер на сільському кладовищі. Проте щось було дивне у тому, що то був саме 33 рік, і батько якось тоді дивно скривився. Він мені розкаже пізніше, років через 15 по тому, коли ми поїдемо на його батьківщину битими чернігівськими шляхами, будемо теревенити про те, про інше, а за вікном буятиме спекотне українське літо. Він мені розкаже, що батьків забрали, а діти майже всі загинули. Зосталася тільки Маринка, бо її забрав до себе дядько з міста. І довго ще по тому вона приховувала історію своєї родини, бо хіба про таке розкажеш? Їй просто треба було вижити. Вона посміхалася. А потім, років у 18, вона закохалась. І треба ж було такому статися, що Олексіїв батько був головою сусідньої сільради і категорично не хотів того шлюбу. Молоді побралися потайки, неначе сподіваючись, що печатка загсу зможе їх уберегти від батьківського гніву. Він продовжував гніватися, а син його не слухав і продовжував любити свою Маринку. Тоді батько не придумав нічого кращого, як написати листа куди треба, у якому розповів, що вона донька куркуля.

Там, де треба, відреагували дуже швидко, і за пару днів за Маринкою приїхала машина. Машина повезла Маринку до поїзда, який мав її завезти іще далі. Маринка була молода, любила свого Олексія, і поки вартові спали, вона зістрибнула на ходу з поїзда. Додому дісталася через тиждень. То було глупство, звичайно, повертатися додому, коли там тебе чекали люди, які могли здати ще раз. Проте вона любила Олексія, і крім нього, аби її захистити, в неї нікого не було, та й бігти, врешті-решт, було їй нікуди. Коли вона повернулася у село, то дізналася, що батьки відправили Олексія на Львівщину до родичів, аби він трохи провітрився. Дома її ніхто не чекав. Олексій, певно, подумав, що звідти, куди її відправили, діти таких батьків, як у неї, не повертаються.

Отож вдома її ніхто не чекав. Вона повернулася до звичного життя: чепурила хату, носила воду з колодязя і поливала червоні ружі, що росли під її вікном. Видно, її побачили люди і розказали голові чи дільничному. Ніхто вже тепер не взнає, хто стукнув на неї, коли по неї приїхали вдруге. Тоді її забрали так далеко, що вона б не добігла і за місяць.

Вона важко працювала там на шахті і сама собі докоряла, що не треба було тікати тоді, у перший раз, там, певно, було б не так важко, як тут, і вона б не підірвала так своє здоров’я. Проте вона витримала і через пару років, коли прийшла пора повертатися, додому вона вже не поїхала, адже дому в неї не залишилось.

Вона поїхала до Києва. Там вона зустріла Леоніда. Він був на 20 років старшим, жив із мамою, проте дуже дбайливо про неї піклувався і ніколи не сказав негарного слова ні про неї, ні про її минуле. Вона вирішила хай там що, та в село не повертатися. Він її дуже любив. У злагоді і мирі вони прожили понад 25 років. Коли Льоні вже не було і вона потроху навчилася жити одна у цій квартирі в центрі міста, на її адресу прийшов лист, на якому зворотною адресою було вказано Львівську область, місто Самбір. Серце її здригнулося у пронизливо-тривожному передчутті. Коли вона розпечатала конверта, то побачила там знайоме ім’я, то був лист від Олексія. Олексій писав, що хоче її побачити, він просив пробачення.

Мужня маленька жінка тоді вперше за багато років плакала так, що вранці до тями її не привела навіть зарядка. Вона на знала, що робити і чи треба взагалі щось робити. Вона тоді вперше розказала родичам про свого вже майже забутого першого чоловіка, Олексія, Олексу, Альошу, якого вона так колись любила. Невдовзі він приїхав. Виявилося, що у нього двоє дорослих дітей, а дружина нещодавно померла, і що він усе життя про неї думав. Жив із дружиною і думав, дітей ростив і згадував. У село приїжджав і ходив дивитись на ту хату, де вже давно жив хтось інший, а під хатою росли живучі малі чорнобривці. Що він просив пробачення за те, що був тоді молодий-дурний і що не врятував її від власного батька, що невдовзі після того, як його відправили «провітрюватись», саме там, на Закарпатті, він зустрів свою наступну дружину і після кількаденної закоханості вирішив, що життя треба починати з чистого аркуша. Що писав він той аркуш довго, аж поки він не скінчився. Діти виросли, дружину, як виявилось, він поважав, та вже давно не любив. А все життя невеличкою голкою у його серці жив спогад про ту іншу, маленьку жінку – Маринку, яку він не зміг захистити. Через свою молоду малодушність. А вона таки вижила і виборола своє право на власне щастя.

Отож зараз, коли він нарешті її знайшов, він мріяв переселитись із провінційного Самбора у її київську квартиру, аби разом дожити те, що залишилось. Аби склеїти розірваний на самому початку аркуш. Маринка пригостила його вечерею, слухала те, що він говорив, нічого не говорила і тільки всміхалася. Якось загадково і трохи відсторонено. А потім йому сказала, що вона дякує йому за те, що він приїжджав, але життя, воно вже саме багато років тому вшило їхні аркуші у палітурки зовсім інших книг. І книги ті, хоч і мають схожий зміст, стоять у різних відділах, на різних полицях. Вона сама тепер може себе захистити. Вона і раніше могла, тільки не знала про те, ну чи не хотіла знати чи вірити.

Він поїхав сумний. Він чомусь сподівався, що у цієї історії може бути якийсь інший кінець. А невдовзі з того міста прийшла листівка, з тією ж адресою. Тільки ім’я було інше. Жінка на ім’я Марина Олексіївна повідомляла їй, що її батько помер від серцевого нападу. Маринка тільки зойкнула – у нього теж було серце… і ось доньку він назвав її іменем, про що не сказав тоді при зустрічі. Та на похорон вона не поїхала, адже свого Олексія вона поховала вже давно. Іще тоді, коли він віддав її тим людям із чорної машини, котрі повезли її в інші розповіді та книжки з інших полиць. Вона йому пробачила, та життя її навчило перш за все цінувати себе. І саме життя.