Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 17

Я тоді полетіла додому на Різдво. Вилітала із причепуреного різдвяними ялинками Токіо 24 грудня і ще відчувала свято, чула звуки «Джінгл белз» і «Ласт крісмас» голосом Джорджа Майкла, а прилетіла у залиту білими молочними кучугурами Москву, де святом іще і не пахло і ялинки ще не поставили. Таке було дивне відчуття, наче хтось узяв і вкрав моє свято.

У Києві було холодно. Напередодні Нового року я вирішила, що нікуди не піду його святкувати, буду вдома з батьками. Поставила білі свічки у червоні скляні підсвічники, вдяглась у чорну велюрову сукню. У квартирі пахло ялинкою і тортом «Наполеон», спокоєм і святом. Прийшов Матвій. Я йому казала, що нікуди не піду, та він поговорив з батьками, і вони почали мене вмовляти, аби я пішла. І ми пішли.

Я була в осінніх туфлях на каблуках, легкому пальтечку і без шапки. Печерськом мела біла завірюха. Лише поодинокі перехожі купками бігли з іще не вбраними ялинками та святковими клунками. Квартира, де ми мали святкувати Новий рік, знаходилась в одному із старих сталінських будинків. Із компанії я фактично нікого не знала, окрім кількох хлопців. Святкування Нового року не передбачало широкої культурної програми. За пару годин стало зрозуміло, що свято закінчиться глобальним сп’янінням учасників з небагатьма варіантами, котрі можуть із того вийти. Я сказала, що я хочу піти додому. Матвій не хотів іти. Я сказала ще раз. Коли я сказала втретє і він мене не послухав, я просто вдяглась і пішла. Я вийшла на вулицю. Була друга година ночі, з’ясувалося, що надворі мінус двадцять, а у кишенях недостатньо грошей, аби зловити таксі. Та і боязно було сідати у незнайому машину одній.

Я пішла пустим бульваром Лесі Українки донизу. Мінус двадцять швидко торкнулись моїх пальців в осінніх черевиках, щік, рук. Було дико холодно. Так не було холодно у Кіото, навіть коли ти їхав на велосипеді на великій швидкості. Я так заклякла, що вже не йшла, а майже бігла. Мені пощастило, що тьотя жила за пару будинків від кінця Лесі. Тьотя здивувалася, коли побачила мене у такому стані. І до п`ятої ранку відігрівала мене у гарячій ванні та відпоювала чаєм із малиною. А я, лежачи у ванні, усім тілом собі клялась, що я НІЗАЩО такого не пробачу. Це був той момент, коли інстинкт себелюбства перекривав усілякі філантропічні пориви.

Тьотя тільки похитувала головою і казала: «Ну нічого собі…»

Тієї ночі я заснула на жорсткому диванчику з думкою, що завтра буде починатись нове життя, яке я напишу на білосніжному бульварі Лесі Українки. Виведу велетенський ієрогліф зверху і до самого низу бульвару, і він буде означати: «Новий рік. Ус е нове».

Пам’ятаю, як ми їхали наступного ранку у тролейбусі, я дивилася крізь помальоване у крижинки вікно і думала про те, чому тьотя сказала, що я маю вирішувати усе так, аби особисто мені було краще. Його мама подзвонила, щойно ми сіли за святкового стола. Ця родина, об’єктивно, не давала нам добре відсвяткувати Новий рік. Вона знайшла правильні слова і розказала ними про те, ЯК саме страждає її син. Іще за годину Матвій сидів з нами за столом. Ми помирились. Проте я не забула, що він мене покинув тоді вночі посеред засніженого бульвару. Ця пам’ять заховалась десь у шухлядці на дні мого серця. Як і тьотині слова щодо «думати про себе».