Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 12

Звати мене Аліна. Та з моменту мого переїзду до Японії я перетворилась на Аріну, бо мешканці цієї країни не вимовляють букви Л. Уявляєте? Уся країна! Отож, доводиться заміняти її тими літерами, що є.

Отож, я тепер майже як няня Пушкіна, хіба що не Родіонівна. Кумедно мати два імені. Вдома, у Києві, я – Аліна, Ліна, Лінуся, Аля. А вдома у Токіо я – Аріна, Аріна-чян. Для декого навіть Арі,[6] бо так коротше, а японці полюбляють усе скорочувати. Хіба що не Арі-баба. Та мені ще пощастило, бо Валю тут називають Варею, а от Чебурашку нашого взагалі скорочують до стислого Чебу. Ну який же він Чебу? Цього я трохи не розумію. І ображаюсь за нього. Та не надовго. Взагалі мені подобається японська раціональність. Баз називав мене завжди Евелін або Ев.

Наразі, імена людям дають не випадково. У нас, українців, батьки, як правило, вибирають ім’я святого, свято якого найближче до твого дня народження.

У японців батьки рахують кількість рисок у ієрогліфі імені та прізвища. Вона обов’язково має складати щасливу комбінацію. Не можна, наприклад, аби це число було кратне чотирьом або дев’яти. Бо чотири – однозвучне слову «смерть», я дев’ять – слову «страждати». Як то можна жити з такими іменами?

Отож бідні японські батьки і мучаться перші дві ночі, усе малюють ієрогліфи та підраховують риски, аби знайти ту «щасливу» комбінацію.

З моїм іменем усе було просто. Мама читала напередодні казку про «червоненьку квіточку», і коли народилась я, то обличчя і тіло моє було такого ж червоного кольору. От вони і вирішили назвати мене Алінкою. У почутті гумору батькам не відмовиш, що й казати.

Наразі, тіло у мене тепер біле. І я часто навіть відмічаю, яке воно занадто біле, коли випадково озираюсь на своє зображення у вітринах токійських універмагів. Дивлюсь і думаю: «О, якась руда гайджінка[7] пішла». А потім згадую, що то ж я. Коли довго живеш тут, говориш їхньою мовою, то сам починаєш думати, що і ти також японець. А потім отак вихопиш своє зображення з вітрини і згадаєш, що все не так.

Наразі, волосся, то єдине червоне, чи то руде, що лишилось у мене з того пам’ятного дня, коли мені дали ім’я. А гайджін, наразі, – то іноземець. То я про себе. Я часто себе (про себе, звичайно ж) називаю гайджін[8] -біджін,[9] чи то красуня-іноземка. Просто римується гарно, та і мені подобається.