Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 3

Лікарня в Хонго, як завжди, зустріла мене перемішаним запахом місо-супу, крапельниць та лікарських хрустких білих халатів із застібкою збоку на шиї. То, мабуть, єдине, що візуально відрізняє японських лікарів від наших. Ті, хто прийшов без запису, мали чекати. Я сиділа і дивилась у вікно, котре виходило на величезне поле для бейсболу, на якому тренувалася університетська команда. По зеленому полю бігали міцні хлопці, над ними світило яскраве токійське сонце, у кампусі цвіли дерева. Був початок березня – сакурам завжди передували сливи. А я сиділа у цій лікарні із яскравим освітленням і білими стінами, неначе відгороджена від реального життя, неначе у партері якогось чудернацького театру. Сиділа і не знала, як пролізти назад на сцену, де, власне, продовжувалося моє життя.

Не знала, як повернути його собі і як його жити далі після усього того, що сталося. Я дивилася на бейсболістів, і на думку мені спало, що у бейсболі поразка зараховується тільки після третього пропущеного м’яча, тоді як я протягом довгих і не зовсім нещасливих восьми років тільки і робила, що ловила чужі м’ячі, але не змогла впіймати лише один-єдиний телефонний дзвінок. Він мене збив з ніг. І мене відразу ж виключили з гри. Яка несправедливість…

Лікар видався трохи дивний. По-перше, він був лише трохи старшим за мене, але на ньому вже була перука. Така собі гарна японська перука, яку нефахівці і не відрізнять від справжніх кіс. Проте якщо придивитись, то можна було помітити, що зліва вона лише на декілька сантиметрів з’їхала на бока. Оскільки я тривалий час підробляла перекладачем, мені якось довелося перекладати одному лікареві. Тоді був прийом хворих на алопецію. Було таке постчорнобильське явище і у нас. І тоді я надивилась на багато варіантів штучних кіс, після чого мені навіть якийсь час здавалося, що дехто із знайомих, після того як знімає у передпокої шляпу чи кепку, зніме слідом і перуку, як то було тоді на тому прийомі. Прийом, наразі, був у мого екс-чоловіка.

Отож, усе-таки повернемося до лікарні у Хонго. Вибачаюся за силу-силенну відступів, які ви тут побачите. Так уже склалося, що, коли я спостерігаю за чимось новим, нагору, як на тій багаторівневій стоянці, також вилазить і цілий чемодан усього побаченого раніше. Проте, мабуть, і перепрошувати не варто. Це просто така японська звичка. Весь час перепрошувати.

Якийсь час ми сиділи, уважно розглядаючи одне одного. Японський молодий лікар у чорній перуці та ідеальному білому халаті з вишитим на кишені прізвищем та я – схудла і недбало вбрана європейка, з червоними від безсонних ночей очима. Він запитав, чи розумію я японську. Я заспокоїла його, а сама подумала, що то було б жахливо – мати лікарефобію, захворіти у чужій країні, та ще й до того не говорити японською.

Я сказала лікарю, що маю проблеми зі сном. Він запитав, чим він мені може допомогти. Не вдаючись у деталі, я йому оповіла коротку історію попередніх днів.

– Ну, так це цілком природна реакція вашого організму на стрес. Що ж ви хотіли, – похитав він головою. – Та й до того, чого це ви думаєте, що не спати – то страшно? Коли організм остаточно змориться – ви заснете, от побачите, – посміхнувся він мені привітно.

Щось мені не хотілося чекати того «остаточно», бо багатьох тут воно чомусь приводило не до лікарні і не у ліжко до солодких снів, а на дахи хмарочосів чи платформи поїздів. Та я промовчала. Лікар запропонував снодійне. На моє запитання, чому я маю його вживати у такій дозі, він сказав, що це нормальна доза і він сам інколи навіть тричі на тиждень його вживає. Я подивилась на його ідеальний білий халат, який дисонував із втомленим обличчям, і взяла рецепт.

Мені пригадалася новина про водія кільцевої лінії метро Яманоте, котрий заснув за кермом; і люди їздили по колу, а він спав. І вони проїхали свої зупинки і запізнились на роботу. Після чого міністерство охорони здоров’я випустило циркуляр, у якому зверталась увага на те, як недосипання впливає на працездатність, а у водіїв поїздів після цього почали міряти тиск. «Цікаво, наскільки може помилитися невиспаний лікар», – зухвало подумала я.

Коли я була вже на порозі, лікар обізвався до мене:

– Знаєте, я вам хочу сказати дещо не як лікар. Ви дозволите?

Я кивнула.

– Якби раптом зараз усе стало як раніше, то ваш сон також вернувся б до вас. Ви не хворі. Запам’ятайте.

Я сумно посміхнулась:

– Отож мій сон пішов за ним, – промовила я і, тихо додавши «дякую», вийшла з кабінету, подумки побажавши йому самому гарно виспатись. Нормальним, природним, без снодійного, сном.