Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 7

На початку квітня була презентація наукових проектів нашої кафедри. Я стояла з лазерною указкою в руці і, гортаючи слайди, говорила про свою дисертацію. Раптом відчула, як у кишені штанів задріботів телефон. Прийшов мейл. У перерві між слайдами я крадькома подивилась на телефон. Мейл був від Матвія. Там було 2 фрази. «Срочно приезжай, будем оформлять развод. Если ты не согласна, я буду все оформлять через суд». У мене в голові щось запаморочилось, і зала попливла перед моїми очима. Я якось дорозповідала і допоказувала слайди, а потім, мотивуючи тим, що мені зробилося зле, я пішла геть. Здається, ніхто нічого не помітив.

На автоматі я доїхала до станції Шінджюку і вийшла на південному виході. Станція мерехтіла вогнями. Годинник на вежі мобільної компанії До-Ко-Мо показував восьму. Отак закінчувалася наша любов. Коротко, жорстко, нахабно. О восьмій годині за токійським часом. У мене від хвилювання перехопило дихання.

Я набрала номер Мії і крізь сльози почала розповідати. Мія так само, як і я, поверталася з роботи, тільки за 500 кілометрів від мене. У Кіото. Я ходила з одного боку південного виходу станції Шінджюку до іншого, немов міряючи кроками міст перед входом на станцію. Я була у паніці. Ми говорили майже годину. Телефон нагрівся біля моєї щоки. Мені було вже байдуже, скільки мені доведеться заплатити за цю розмову. Все одно уже все йшло під укіс…

Вона якось враз мене обірвала. Я ніколи не чула такої сталі в її голосі, як у той вечір. Вона уважно слухала мою розповідь, густо перемазану риданням, а потім на запитання: «Що ж мені робити?» вона якимось різким імперативом сказала: «Ти нікуди не поїдеш! Зрозуміла? Нічого тобі не треба робити. Нічого. Просто замри і все. Якщо йому треба – нехай приїде, і ви підпишете усі папери тут. Якщо йому така нетерплячка. Зараз іди додому, прийми ванну і спробуй заспокоїтись. Подзвоню пізніше». І зв’язок раптово увірвався.

Замри. Хм… Ось, виявляється, воно. Підходяще слово. Я не вмерла. Я за-вмерла. Я прикинулась…

Отак, завмерши, я стояла і ошаліло дивилась на вежу До-Ко-Мо. Годинник показував п’ятнадцять по дев’ятій. Перехожих ставало все менше і менше. Якийсь одинокий співак виводив на гітарі сумну пісню. Постоявши отак у священній тиші декілька хвилин, я таки купила квитка і поїхала додому, у порожню квартиру у будинку із назвою «замок». За-вмерлий, за-пустілий, за-кинутий замок.

Я нічого не відповіла тоді на мейл. Бо я ж за-вмерла.