Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 5

Бувають люди, які майже ніколи не плачуть. У мене сльози лежать дуже близько – ось вони, у верхній правій шухлядці мого письмового стола. Тільки-но що – і вони завжди під рукою. Шухлядка відкривається навіть тоді, коли я намагаюсь тримати її на замку, і сльози викочуються. Хоча у мене начебто посмішка на обличчі. І таке буває.

Хтось, може, і назве мене дівчинкою-плаксою. Та я точно знаю, що це не так. Вередливі і манірні дівчатка-плаксійки майже завжди плачуть картинно і несправжньо. У мене ж просто не вистачає слів, і таке враження, неначе повінь сходить тоді з душі і переливається через вінця моїх очей. Доточуючи в такий спосіб слова. А дехто може подумати, що то просто я намагаюсь використати останній жіночий аргумент – сльози. Той аргумент, після якого у чоловіків уже не залишається жодних слів. Їм лишається тільки підкоритись. Або піти. Проте я майже ніколи не плачу при чоловіках. Коли я плачу, їх уже немає поряд. І вони про те не знають.

У перші тижні після того, що сталося, у мене дуже боліли очі. Одного дня я вирішила таки піти до окуліста, бо біль в очах не давав мені навіть читати, а то було єдине заняття, котре могло мене хоч якось відволікти від гнітючих думок.

Офтальмологічне відділення було ущерть забите відвідувачами. Довелось чекати. Поки чекала, мені на думку спало, що дуже часто тут, в університеті, мене запитували, чи ношу я контактні лінзи. На нествердну відповідь так само часто у подиві знизували плечима, бо серед студентів майже добряча половина мала недобрий зір. То можна було пояснити і люмінесцентним опаленням у класах та домівках, а також, звичайно, довгим вдивлянням в ієрогліфи. Хто знає, у чому була справжня причина. А може, просто у тому, що погляду не було де розвернутися на цій густонаселеній площі, і тому він втрачав деякі свої властивості і ставав просто коротким. Мені згадалися широкі дідівські поля. І тут у мене в руках запищав біпер, по якому викликали до лікаря.

Лікар виявився гарним молодим хлопцем у тоненьких окулярах в оправі від Гуччі. Його очі намагалися приховати за скельцями цікавість і чи то початок, чи то кінець по смішки.

– Сідайте. Ви розмовляєте японською мовою? – без упевненості в голосі запитав він.

На мою схвальну відповідь він трохи розслабився і перейшов до рутинних запитань.

– Що вас турбує?

Я сказала, що болять очі, і, не вдаючись у причину, почала говорити про те, що в очах ріже і я не можу працювати за комп’ютером. Я, звичайно ж, промовчала про те, що я погано сплю і мене часто пробиває на сльози.

– Може бути, що у вас недостатньо зволожені очі, тому давайте я вам їх закапаю, і тоді ми перевіримо рівень сліз.

«О, боюсь, запаси скінчилися і там уже нічого перевіряти. Але все-таки, як же в точку ти попав», – подумала я.

Він схилився наді мною й акуратно закапав мені очі. На мене повіяло ароматом кіс, вимитих вранці.

«О, сенсей теж любить аса-шянпу[3]», – подумала я й усміхнулася своїй задерикуватій думці про те, що я б його, певно, запросила б на побачення, аби не була така сумна.

– Чому ви посміхаєтесь? – запитав він.

– У вас приємний шампунь.

Тепер уже була його черга червоніти.

На початку 90-х у побут японців увійшла нова звичка – кожного ранку мити голову; це, власне, і називалось аса-шянпу. Ми були з сенсеєм з одного покоління.

Наразі я була права, і рівень сліз був на нулі. Треба було капати очі, більше радіти, аби знову його накопичити, рівень сліз. Затиснувши у руці дві пляшечки, я поїхала на заняття. Я відчувала себе майже героїнею українських народних казок, що тримає у кишені дві пляшки – з мертвою і живою водою. В одній була щоденна біла рідина, і то була жива вода, а в другій – яскраво-червона для екстремальних випадків, яку можна було капати лише три дні, а після трьох днів по відкритті обов’язково викинути. Симпатичний лікар із запашним шампунем просив нічого не переплутати.