Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 6

Нічого не писалось, не робилось, не думалось і, врешті-решт, не жилось. У пам’яті час від часу спливали шматки з нашого з тобою життя. Тепер уже минулого. Ось ми на Новий рік у Відні, це в 97-му. Як ми затесалися поміж католицької молоді, що їхала на хом-стей, я вже і не пам’ятаю. Автобус був холодний, ми їхали майже дві доби, з усіх вікон свистіли протяги, але було весело. Такої різнокаліберної публіки я більше на бачила, мабуть, ніде. Студенти, молоді лікарі, перекладачі та міжнародники. Співали, розповідали анекдоти, веселились.

У Відні нас розселили по сім’ях, і ми потрапили до якоїсь дивної жінки, пам’ятаєш? Вона відкрила нам двері, а в руці у неї була недопита пляшка віскі. І вся вона була якась не-причесана та занехаяна. Коли ми привітались, вона сказала: «Я знаю, хто ви. Ви прийшли мене вбити. Я сьогодні бачила сон». Ми подивились одне на одного і мовчки попрямували до дверей. За годину ми вже стояли біля інших дверей, куди нас перерозподілили.

Ті двері знаходились у респектабельному кварталі напроти американської амбасади. У шикарній 200-метровій квартирі мешкали мама і син. Сина звали Філ, і він був нашого віку. У вітальні було два роялі і ще лишалось багато місця. Нас це приголомшило.

Уранці нас будив запах гарної кави, котру Ліз варила на кухні. Філ вчився на архітектора, був високим, білявим, гарно вихованим хлопцем. Днями він нас водив по Відню, а вечорами – інколи грав на роялі твори Макса Бруха. Його аристократичне походження видавали манери. Те, як він ходив, їв і який він був взагалі. Удень ми веселилися, а увечері він часто стояв навколішки і читав молитви. Ми бачили те через скляні двері у його кімнаті. Це якось не сходилось одне з одним – його веселість і гарне почуття гумору вдень і те, яким він виглядав увечері. Однак ми тоді вирішили, що, мабуть, у кожного є свої відмінності.

Як виявилось, мати Філа таки була із знатної австрійської родини – вона не працювала. У неї були проблеми з ногами, вона ходила з паличкою. Вона малювала дивовижні картини.

Його батько був дизайнером інтер’єрів. Вони розлучилися років шість до того.

Разом з нами тоді до них поселили іще двох болгар – Христо і Христину, і ми уп’ятьох часто гуляли вечірнім містом і «губилися» у нетрях віденського бермудського трикутника. Тебе таки протягло в автобусі і ти скаржився на спину, тому у перший день ліг спати біля стіни, де була з іншого боку пічка. А мене поклав скраю, чого ніколи не робив раніше. Ти завжди, як чоловік, котрий охороняє свою жінку, лягав ближче до виходу. Наступного ранку у тебе вже нічого не боліло.

У кімнаті стояв величезний, плетений із лози стілець. То скоріше було навіть крісло. Він скидався на павича і виглядав як трон. Мама Філа сказала, що купила його під час медового місяця. Ми бавились і по черзі всідались на ньому. Той Новий рік був дуже веселим. Філ грав нам на роялях, ми приправляли їжу австрійським хріном зі сливками і їли компот на десерт. Було весело. Лишився знімок нас за святковим столом у Відні, у ніч на перше січня 1998 року. А потім ми гуляли біля кайзерівського палацу, пили улюблену каву дружини кайзера Сісі – з помаранчевим лікером і просто раділи життю.

А потім, через 2 роки, уже в Японії, ми отримали листа з Відня, в якому говорилося, що Філа вже немає півроку. Він раптово помер від лейкемії. Пам’ятаєш, ми стояли на велопарковці біля гуртожитку у Комабі і обоє плакали. Проїхала Романа, ми з нею заговорили, і коли сказали, що в нас помер приятель, завжди радісна Романа раптом змінилась на обличчі і сказала: «Занадто багато смертей навколо. У мене помер батько тиждень тому». Махнула рукою, так наче відмахувалась від нашого співчуття, сіла на велосипед і різко рушила з місця. А ми так і лишились стояти.

Наступного разу, коли ми були у Відні, Філа вже не було три роки. У той вечір його батьки вперше за багато часу зустрілися разом, вони повели нас до опери. Ми сиділи на виставі і напружували усю силу волі, аби не заснути і не розлягтися прямо на бильці віденської театральної ложі. Різниця у часі величиною у 9 годин таки давалася взнаки. Потім ми пішли до ресторану. Мати весь час скептично коментувала батька. Батько не лишався у боргу і давав не менш саркастичні відповіді на її зачіпки. Я тоді дивилась на них і чомусь подумала, що це те, що чекає нас, – то наше майбутнє. Час, коли чоловік не виправдав сподівань дружини, любов минула їхні двері, і вони мстилися одне одному. За не здійснені сподівання, за нелюбов, за смерть сина. Вони забули, як колись любили одне одного.

Мені стало страшно. Оці двоє мені нагадали нас. Ми були вдвічі молодші, проте вже так само дотепно шпиняли одне одного. У той вечір, ти, мабуть, і не пам’ятаєш, коли ми лягали спати, я обійняла тебе і так сильно до тебе притиснулась, неначе хотіла стати тобою. Хоч на мить. Ми ще дихали тоді з тобою в такт.

Кожен із цих двох вже літніх людей страждав, але вони не могли сказати про це одне одному. Не могли одне одного втішити. Вони неначе сиділи біля великого вогнища і не могли від нього зігрітися, їм було холодно.

Батько Філа тоді сказав мені: «Чому ти вбрана у все чорне? Ти – молода. Ти маєш вбиратися у зелений, рожевий, червоний, жовтий. Ти маєш радіти життю і святкувати життя своїм вбранням. Чому ти носиш чорний колір? Ліз раніше носила усі ті кольори». Усі перевели погляд на Ліз, на ній теж був чорний светр. Я тоді вперше над цим замислилась.

Наступного ранку ми пішли на кладовище до Філа. Батько сам зробив йому пам’ятника з білого мармуру. Коли ми там стояли, прилетів горобчик і сів на мармурову плиту. Ми тільки мовчки перезирнулися.

У той приїзд Ліз розказала, що її батьки вийшли із католицької церкви перед війною, бо її матір у дитинстві зґвалтував священик. Проте родина батька Філа була дуже релігійною, і коли вони одружувалися, то їм поставили умову, що їх дитина має навчатися лише у релігійному пансіоні. Так воно і сталося. А потім, коли батьки розлучалися, і їм було не до нього, він потрапив до авторитарної секти. Вони знали, що він із заможної родини, і шукали до нього підходи. І знайшли. А коли він захворів, втратили усякий інтерес до нього і навіть жодного разу не прийшли його провідати. То був страшенний удар для нього. Він вважав їх друзями.

А зараз він лежав на старому кладовищі у Відні. Лишились хвора, але сильна мати і десь загулявший батько. Мати мала роздрібнити і продавати фамільну корпорацію своїх батьків. Їй було не до бізнесу.

Забігаючи наперед скажу, що наступного разу, коли я була у Відні, Ліз уже носила пастельні тони. Я більше не бачила батька Філа, але тоді вона мені розповіла, що вони розлучились через його зраду. Вона не пробачила йому дрібної інтрижки із секретаркою з його офісу.

У кімнаті, де ми колись спали, а тепер спала я сама, не було більшості книг та меблів. Вона усе роздала, роздарувала, рознесла, аби воно не нагадувало їй про те минуле, що жило на цій території. Роялів теж не було. Жодного. Лишилась тільки велика світла кімната. Проте крісло із павичем також лишилось. Певно, то була така частина минулого, до якої вона не мала претензій і не хотіла забувати.

Ми ходили на кладовище, і знову, коли я поклала на його могилу купку рожевих тюльпанів, прилетіла якась пташка. Він таки дивився на нас десь із-за хмар. Я сподіваюсь, йому було там добре.

У нього в Інтернеті залишилась поштова скринька, з якої він ніколи вже не відповість. Того разу Ліз розказувала, як вона після того, як він помер, ходила на сеанси до учнів Юнга і як вони її виводили із того стану. І як вона спала майже рік після його смерті, і як майже нічого не пам’ятає з того часу.

Ті розповіді рвали мені душу. Вони мені нагадували про тебе. Ні. Ти не помер. Ти собі десь жив у Києві. Не стало тієї мене, якою я була з тобою. Та того, мабуть, ніхто і не помітив, бо тебе ж не було поряд.

Забігаючи наперед скажу, що з кожним моїм наступним приїздом до Відня Ліз ставала більш життєрадісною і колір її одягу ставав усе світлішим. Не зважаючи навіть на те, що попереднього разу якийсь молодик вирвав у неї сумку з грішми, які вона щойно зняла в банкоматі. Звичайно, вона не могла навіть побігти за ним, бо ходила тільки з паличкою. Проте на мої слова співчуття вона мені сказала, що це я – та, хто має бути сильною.

А я подумала про те, що ця пара тоді нам трапилась, мабуть, не випадково, аби показати, що може статись, коли не говорити про свої потреби, сподіваючись, що партнер сам має про все здогадатися. Але до усвідомлення того було ще далеко.