Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 13

Ми зустрілися з Матвієм випадково, як завжди і відбуваються подібні зустрічі. Коли я збиралася на навчання до Японії, мені потрібна була довідка з поліклініки про стан здоров’я. Наш дільничний лікар сказав, що видасть мені довідку за умови, якщо я сама її перекладу англійською мовою. Я погодилась, але тоді ще не знала, що то буде складно – дістати медичний російсько-англійський словник. Адже виявилося, що англо-російські словники були, але російсько-англійських майже не було. І то, виявляється, спеціальна політика, аби наші медичні «мізки» не друкували своїх статей за кордоном і з часом туди не перебиралися. Пошукавши словника у бібліотеках і не знайшовши, я попросила батька знайти мені словника. У батька було багато знайомих, і він завжди знав, як вийти із скрутного становища.

Тут же він подзвонив своєму старому приятелю, який був за сумісництвом нашим сімейним лікарем, а також відомим нейрохірургом, який також друкувався і за кордоном. Звичайно ж, словник у нього був. Я мала за ним зайти. Батьків приятель був для мене з дитинства образом такого собі доброго Ай-Болита, бо, на відміну від дільничних лікарів, він завжди був дуже уважною і чуйною людиною і до того ж розмовляв вишуканою українською мовою. Завжди, навіть тоді, у моєму дитинстві.

У татового приятеля був син Артемка, котрий теж інколи до нас приїжджав, і ми по-доброму його дражнили, що він помічник лікаря, медбрат чи то мед-син, через те, що він із страшенною поважністю на свої 5–8 років носив за батьком коричневий лікарський саквояж.

У той день, коли я поїхала за словником, у Артема в гостях було двоє його однокурсників. Одного з них звали Матвій. Я пам’ятаю першу думку, коли нас познайомили: «Мазунчик, – подумала я. – Такі солодкі хлопці подобаються дівчатам». Він був худеньким, чорнявим і з такими ж чорними магнетичними очима та посмішкою, котра знала, що вона подобається жінкам. Два дні до того йому виповнилось 19 років. Був травень. На вулиці парило і ще цвіли каштани, мені було на два роки більше, і я була закохана в іншого чоловіка. Мені тоді так здавалось.

Артемко сказав: «Познайомся, це Матвій. Він живе на вулиці «шото расставили». – «Де?» – крізь сміх запитала я.

«Ну, на Шота Руставелі», – сказав Матвій і чомусь почервонів. Ми поговорили про те, про інше, а потім хлопці пішли мене проводжати на зупинку тролейбуса.

Вони досвятковували Матвіїв день народження і були вже трохи напідпитку. Пам’ятаю, як ми йшли повз пустир до зупинки на Лук’янівці і весело про щось говорили, а я думала: оце буде кумедно, як мене хтось зараз побачить у такій веселій компанії. Так, власне, і сталося. Коли вони мене посадили у тролейбус і, похитуючись, махали услід від’їжджаючому тролейбусу, я помітила, що один із пасажирів розглядає мене з цікавістю. То виявився іще один батьків знайомий. Я, трохи зніяковівши, привіталась із ним. Добре, що мені було виходити за кілька зупинок, бо від незручності та прихованого сміху мене буквально йорзало по сидінню.

Матвій подзвонив за кілька днів. Я не давала йому свого номера телефону. От вже точно, коли чоловік чогось хоче, він усе знайде і те отримає. Звичайно ж, Артем дав йому номер мого телефону. Ми потоваришували.

Зустрічалися на тій вулиці, де «шось розставили», і гуляли містом. Він мене познайомив із тихими дворами Шовковичної, де ми грали у настільний теніс, а на лавочці за нами спостерігав Броніслав Брондуков. І то було так незвично. Він жив у тому будинку. З ним ми блукали Маріїнським парком біля одного із найстаріших у місті фонтанів. Такого ж, який є біля Золотих воріт. То саме він мені показав усі фантастичні старі будинки Києва: перший будинок лікаря, у якому був ліфт, будинок вдови. То саме він примусив мене шукати крокодильчика у будинку з химерами і показав дивовижні види на центр із вікон на Круглоуніверситетській, де жив іще один його друг.

Він виріс у центрі біля Жовтневої лікарні і, якщо і переїжджав, то тільки між Шовковичною і Шота Руставелі. Не варто говорити, що він знав усі двори центру, як вміст своїх власних кишень. Це саме він подарував мені інший Київ. Його Київ. Аби додати його до мого Києва і створити щось нове – наше місто.

Ми пересиділи на лавках багатьох дворів того міста, якого зараз уже навіть і немає, бо його забудували новими елітними багатоповерхівками та парковками. Було літо, я працювала в агенції новин, у нього були канікули і купа вільного часу після успішно складених іспитів. Він часто зустрічав мене з роботи і дивувався, чому я так багато працюю. Для мене то було природно. Я тоді була закохана в іншого хлопця – Андріяна, а Матвій, котрий був на два роки менший, що тоді видавалося мені страшенним відривом у мій бік, став мені просто гарним товаришем і цікавим співрозмовником. Не більше.

Іще у нього було багато друзів. Справжня хлопчача банда, якої у мене не було, і тому мені те видавалося особливо привабливим. Вони товаришували ще з дитячого садка. Фома, Діма і Вольдемар-маленький, високий блондин з хитрими очима за скельцями окулярів. З ними було весело. Вони були із так званої «золотої молоді». То було щось нове. Адже серед моїх друзів теж були і діти письменників та поетів, і діти – самі письменники і поети, проте всі чимось займалися самі. А ці – вони були «золоті», вони не переймалися, просто насолоджувалися життям і проводили багато чаcу разом.

Було багато музики, фільмів, машин, теплих вечорів із купанням у Дніпрі, днів народжень, періодично з’являлися нові дівчата, інколи – алкоголь. Коли я з’явилась у їхній компанії, дівчат ще не було, принаймні, «чиїхось дівчат» не було. Вони з’явилися пізніше. Отож я стала «своїм хлопцем» у тусовці. Не відразу, правда.

Восени ми з Матвієм часто ходили пішки від його дому до мого. По Саксаганського, повз вокзал і далі. На вулиці падало листя з кленів, він його збирав і складав мені з нього букети. У нього ніколи не було кишенькових грошей на квіти. Але тоді то не мало значення. Мені подобались ті букети.

Проте, коли гроші у нього з’являлися, він купував мені чорний шоколад, який я люблю. Мені вже давно не 21, а я донині те пам’ятаю. Ті букети і плитки шоколаду CoteDeOr. Здавалось би, дрібниці…

Одного разу він прийшов на зустріч у ковбойському брунатному капелюсі та чоботях. Нагадував тим трохи кота з однойменної казки. Мене те страшенно розсмішило, і я попросила капелюха зняти. Заради мене. Він тоді образився, але мужньо промовчав і капелюха зняв. Сказав мені, що образився, лише багато років по тому. А мені було просто ніяково, тому що він виглядав до кумедного незвично, на нас усі звертали увагу. Зараз я, певно, не переймалась би такою дрібницею. Ми були такі юні тоді.

Він проводив мене до дому, і протягом тих прогулянок ми говорили про все на світі: плани, мрії, бажання. Якось, коли ми сиділи у моєму дворі, в один з вечорів, він почав цілувати мої руки. Я думаю, він мене дуже любив тоді. А я була закохана в Андріяна, котрий мене не любив, а скоріше грався. Наші стосунки нагадували гойдалку – туди-сюди – весь час у підвішеному стані, ніякої стабільності.

Матвій же був дуже уважним. Тоді. На початку. Коли я поїхала на навчання до Японії, він писав мені листи щотижня. Листи були сумні. Перед від’їздом він мені сказав, що обов’язково мене дочекається, хоча я і не просила. Ті листи, як і листи інших подруг та друзів, здорово мене тоді підтримували. Коли я повернулась наступного року, ми почали бачитися іще частіше. Я писала диплом, а вони з Вольдемаром приїжджали за мною до читального залу бібліотеки КПРС на Подолі, біля річкового вокзалу, і ми їздили кататися вечірнім містом у салоні «альфа-ромео» із затемненим склом. Грала музика, ми неслися на швидкості і підспівували модному тоді Бобу Марлі. Була весна. Надворі буяв 95 рік.

Інколи ми наїжджали до його друзів, котрі поза навчанням у медінституті підпрацьовували нічними сторожами у комерційних кіосках та магазинах. Один з таких магазинів знаходився на Саксаганського і торгував дорогою італійською сантехнікою. Напевно, зі сторони те виглядало кумедно, коли ми, всівшись на унітазах та скрутившись калачиком у пустих джакузі, базікали про життя. Зараз, коли проїжджаю повз той магазин, то просто тихо всміхаюсь.

Не менш цікавим було те, що охоронцем там працював справжній професорський син. Матвій насміхався з такої роботи і завжди повторював: «Я – лікар». І принципово ніде не підробляв. Тоді те видавалося мені гоноровим.

Невдовзі я захистила диплом і знову поїхала ще на рік до Японії. А Матвій лишився закінчувати інститут і чекати на мене. А ще за рік ми одружилися.