Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 9

Після майже двох місяців роздумів я вирішила зустрітись із сенсеєм, аби поговорити. Говорити мала тільки я.

Я мала нарешті розповісти і вибачитись. Сказати, що я більше так не можу і що врешті-решт я повертаюсь додому. Я кидаю навчання. Я сиділа у коридорі на білому диванчику, який він лишив тут для усіх нас, аби ми провітрювали свої голови, свої бурхливі характери, свої теорії та свої підходи до дисертацій, поки він затримувався на чергових зібраннях. Кого тільки не бачив цей білий льняний диванчик і які тільки думки на ньому не висиджувались, скільки дисертацій він подумки переписав і пережував, виплюнувши в інше, післядисертаційне життя.

Сенсей затримувався. Останнім часом на нього навісили силу-силенну адміністративних обов’язків, і він жонглював ними, як жонглює різнокольоровими кульками вправний жонглер на арені цирку. Тут те ж саме, що і в нас: хто везе, на того іще більше і складають. Казали, що він серйозно займається йогою і спить лише по 2 години на добу, і того йому вистачає. А наснагу та енергію йому дає заняття медитацією. Не знаю. Не бачила сенсея у позі лотоса. Одна думка про це у мене викликала посмішку.

Його мало хто уявляв не в русі, окрім як стоячи біля кафедри із розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці без комірця. Сорочці, під яку не вдягнути краватку. Він практично ніколи не носив краваток. Проте не виглядав несерйозно. І то йому пасувало.

Ми інколи вели з ним цікаві розмови. Думаю, що він не вів таких розмов з іншими студентами. А мені він розповів і про свою родину, і про своє дитинство. То було незвично. І я з цікавістю його слухала. У сенсея не було дітей. Мабуть, тому. А може, тому, що, як говорив один мій товариш, я щось роблю з людьми, і вони самі мені все розповідають… Не знаю…

Сенсей був молодшим сином у родині, де всі були лікарями. Протягом останніх трьох поколінь. Звичайно ж, його долю і його фах було визначено ледь не з пелюшок. Він таки вступив до медичного факультету, подолавши страшну вступну «екзаменаційну війну»[4] до імператорського університету. А за півроку він сказав батькові, що не хоче продовжувати, це не його стежка, і він буде перевступати до філософського факультету. Звичайно, що поважна родина була у шоці. На сімейний консиліум було зібрано трьох дядьків-лікарів та двох старших братів – хірурга і невропатолога, які купою намагались протягом тригодинної розмови колективно вправити йому мізки вправними лікарськими руками. Те не допомогло. Юнак твердо стояв на своєму. Кажуть, батько зітхав іще протягом тижня, а потім сказав: «А, нехай. Нехай робить, як йому заманеться. А ми подивимось».

Він зробив. А вони дивились. Дивились довго. Здається, дивитись перестали тільки тоді, коли він став професором того найповажнішого університету. Тоді остаточно повірили, що із свавільного хлопчиська таки вийшли «люди», хоча ніхто і не вірив. Так у одній японській родині лікарів з’явився один поважний філософ. І то було не прізвисько. Поважне ім’я і визнання впертості, яку тут наразі не вважають недоліком.

Я дивилась за вікно. На вулиці буяв початок квітня. Сакура зазирала своїми біло-рожевими квітами у шибки шостого корпусу, немов кажучи: «Усе минеться. Ось і мої квіти опадуть рівно через п’ять днів. От побачиш». Не вірилось. Лише тиждень тому прийшов той смс, у якому він після тривалого мовчання вимагав папери на розлучення.

Мені думалося, що отак жили собі люди багато років разом, дружина вчилася, чоловік теж. Дружині лишалося півроку, аби захиститись. Вона дуже стомилась. Працювати за двох, вчитись, готувати щоденно страви. Треба було сконцентруватись на чомусь одному. Вона попросила його повертатись раніше, нарешті, знайти роботу. Він поїхав до Києва. За місяць захистив дисертацію і вирішив, що відтепер у нього все нове… І тепер йому потрібні тільки папери на розлучення.

Був, правда, іще один нюанс. Перед своїм від’їздом він розказав їй, як і з ким він її зраджував, коли їздив без неї додому… Для неї то було таким шоком… вона погано пам’ятала, що було у ті два дні між тією подією і коли він поїхав…

Незважаючи на таке, коли він попросив розлучення і я зрозуміла, що втрачаю його назавжди, я вперше усвідомила, ким він був для мене… І такого удару я, звичайно, не чекала…

Я дивилася за вікно, і мені хотілось вийти на маленький балкончик, перехилитися і полетіти вниз. Прямо на тенісні корти, аби лише все це скінчилось. Оцей увесь жах. Цей жахливий сон і цей день байбака, який повторювався уже протягом місяця. А гравці на полі тільки бігали туди-сюди за жовтим пружним м’ячем і кричали час від часу «сет». А мені замість нього чулося «аут», «аут», «аут». Бо для мене усе, що трапилось, було повним аутом.

А за кортом виднівся гуртожиток, де ми жили протягом двох років, а далі бігла залізнична колія, а над містом висіла весна. Вона цього року була якась холодна і трохи несміла. Навіть сакура розквітла на тиждень пізніше і вже нашіптувала, що їй час облітати. «А що? – знову подумала я. – Полетіти за сакурою. Це було б так у рамках японської естетики. Зробити вам усім на зло. На пам’ять. Наживо порізати. Без наркозу».

І пригадався психіатр на університетському медогляді, чолов’яга із розкуйовдженим волоссям та уважним поглядом, у сірому кабінеті із сірим прибитим до підлоги столом, вдягнений у сірий костюм під білим халатом. Ми тоді одне в одного перепитували: «А що тобі сказав «сірий чоловік»?»

Відвідинами цього чолов’яги закінчувались усі щорічні медичні огляди для студентів-іноземців. А перед тим ми всі заповнювали перекладену кимось нашвидкоруч анкету, де поміж невинних запитань, на зразок: скільки алкогольних напоїв випиваєш протягом тижня, були також і важчі запитання, як, наприклад: чи не хотілося вам колись у житті померти?

Він уважно вдивлявся кожному з нас в очі по черзі, неначе намагаючись таки відкопати оці такі крамольні думки у наших таких незрозумілих різнокольорових очах. А мене підмивало і хотілось його запитати про те саме. Адже це ж нормально – думати. Думати і про таке інколи. Цим люди і відрізняються від неживих роботів. Бо ж думки і дії – це ж такі дві різні речі, хотілось мені сказати йому.

Мені він тоді теж уважно подивився у вічі і, іще раз роздивившись усі мої «ні» у відповідях анкети, нарешті сказав:

– Закінчили аспірантуру. Вступили до докторантури. І що ніяких проблем? Зовсім?

– Ні, – тільки-но і відповіла я.

От би лікар той зараз здивувався, чи то, скоріше, навіть зрадів би, коли б узнав про сакуру. Ні. Не можна цього робити. Не можна. Краще вже на літак. Домівка усіх вилікує.

Я вирішила тікати звідси. На корті тенісисти прокричали про закінчення гри і почали втирати спітнілі обличчя та шиї товстими махровими рушниками. З іншого боку коридору замаячила жвава постать мого сенсея.

Він мовчки подивився на мене, мабуть, навіть у тому, як я сиділа на диванчику, відчувався мій настрій. Потім так само мовчки запросив мене до кабінету. У кабінеті не було вільного місця, тут скрізь жили його книжки. На дивані відвідувачі мали знайти шматок поміж книг та паперів, де б примоститись і почати розмову.

У нас із сенсеєм склались гарні стосунки. Він розумів своїх студентів та аспірантів і міг їх «читати» за тими позами, які вони обирали, сидячи на його лекціях та чекаючи його на диванчику у приймальні.

Він мовчав, а я розповідала. Я виклала перед ним усю заготовану раніше промову. І про вдячність, і про свої обставини, і про своє прохання мене вибачити. Він тільки якось ніби уважніше, ніж завжди, дивився на мене. Роздивлявся невиспане обличчя і дослуховувався до половини голосу, що лишився і відтепер неначе тихим шепотінням виривався із схудлого за два тижні на п’ятнадцять кілограмів тіла.

Потім раптом запитав:

– А от скажи, ти коли пальця чи руку порізала і в тебе кров потекла, ти дивишся, але тобі ще не боляче, ти просто поки ще дивишся. Але тобі ж іще не боляче. Ну, буває ж таких секунд десять проміжку часу. Поки ще не боляче. Так же?

Я тільки мовчки хитнула головою, не розуміючи, чому це раптом сенсей подався у туманні роздуми про порізану руку.

– Так-от, – продовжував він, – перші декілька секунд тобі не боляче, бо ти ще не до кінця усвідомлюєш, що ж трапилось. А потім тебе хтось питає: «Ой, у тебе ж рука порізана. Тобі ж боляче, так?» І ти раптом розумієш, що тобі МАЄ бути боляче. Адже кров іде. Значить, має бути. Навіть якщо ти іще цього не відчуваєш. І тобі враз стає боляче. Бо ти знаєш, що так МАЄ бути. І воно стає. Ти його назвала. Тепер це воно. А якщо відірватись від твоїх сьогоднішніх переживань? Чому ти думаєш, що те, що сталось, це горе? Чому ти повірила собі чи комусь, що це горе? А раз горе – значить, треба страждати.

Я здивовано дивилась на нього, а він продовжував:

– Знаєш, у префектурі Нагано колись давно жила одна стара секта монахів, остаточно невідомо, може, то і вигадка наразі; так от вони вміли себе умертвити однією думкою. Вони вирішували, що помруть такого-то числа і такого-то місяця, і помирали. Рівно в той день. Бо думка і уява має силу. Ти її з часом починаєш приймати за реальність, починаєш у неї вірити. Думки в такий спосіб оживають.

Я мовчала. А він продовжував:

– Ти подумай про те, що так. Ти порізалась. Невчасно, глибоко. І кров іде, а тобі НЕ болить. Можеш так?

Я хитнула головою.

– Знаєш, можливо, я не повинен тобі таке говорити, але я тобі розкажу про свої власні почуття, коли мені було стільки ж років, як тобі. Хоча чоловіки – вони трохи інші, але все одно. Так-от, подумаємо про чоловіків. Ми, чоловіки, до 30 років прагнемо, аби за нами хтось ходив, як мати. Ми прагнемо жінку-матір, яка б нас підтримала, розрадила у важкі години, вселяючи у нас віру в те, що все буде добре. А потім з наближенням страшної круглої дати у 30 років усі ми, свідомо чи несвідомо, прагнемо скинути із себе цю опіку і допомогу. Нам самим нарешті хочеться про когось дбати. У нас тепер є сили це зробити. Розумієш? Тому стаються такі історії.

Ця розмова, вивівши мене із стану глибокого суму, завела у стан суцільного здивування. Звідки він знав, що Матвію за місяць виповниться 30 років? Адже він ніколи зі мною не говорив на такі відверто приватні теми. На такі теми не прийнято говорити з начальством. Я була здивована.

Потім він сказав, що я можу вирішувати сама, чи подарую я йому цю історію запросто так. Я можу їхати бодай завтра. Вони навіть влаштують мені прощальну вечірку і підпишуть мені плакатик із побажаннями на все добре. І що в мене залишиться? Цей плакатик? Чи готова я передусім собі визнати, що я викинула останні чотири роки у помийну яму лише тому, що хтось порізав мені руки косою і з неї сочилась кров, сочились сльози, сочився не-сон і вигулькували крики…

Він таки добряче мене вивчив за останні чотири роки. Я задумалась. Він порадив надіслати йому відповідь хоча б електронною поштою, якщо я не наважусь прийти і сказати сама, що я здалась і тікаю, підібгавши хвоста під уже спакованим чемоданом. Худа сіра миша з непідйомним чемоданом зі спогадами минулого. Він цього не сказав, але мені уявилось усе густими гуашевими фарбами. Як та японська картина сумі-е. Миша мала сумний вираз обличчя і велику валізу. Я мимоволі посміхнулась.

Сенсей сказав: «Ну я ж бачу, що не боляче. Ти ж сильна, давай, подумай – і до зустрічі». І ми розкланялись. Я вийшла з його офісу.

На полі для тенісу вже нікого не було. Я ще раз подивилась на поле, на сакуру, що схилилась над шибками шостого корпусу, і зло подумала: ні, таки так не буде! Нехай вона летить. Хоч зараз, хоч через п’ять днів. А я – я залишаюсь, і нехай буде, як буде…

Тихими коридорами лунали мої ритмічні кроки. За тиждень я послала сенсею перероблений план-проект дисертації. І отримала майже миттєву відповідь: «Молодець, отак уже краще».

І ми пішли далі жити. Боротись. Мчати цим чорним тунелем навпомацки на дурній швидкості велосипедом, без кінця натискаючи на дзвоника, аби розганяти перехожих котів з дороги і часом битись головою в темряві об стіни. Аби таки перти уперед, назустріч світлу в кінці цієї довгої чотирирічної гофрованої сталевої труби. Уперед. Бо назад дороги не було. Вхід зачинився. Відтепер був тільки вихід. Він був іще далеко.