Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 4

Я прокинулась наступного дня, і на мить здалося, що попередня нічна розмова мені наснилась. Буває ж таке, коли щось насниться і в тебе віднімаються ноги і холодіють руки, а всередині щось обривається і стрімко летить донизу. І ти в момент відчуваєш, що втратив точку опори. Неначе вона була – і «хопс», її вже немає. У кімнаті все було, як і раніше. Тільки слухавка валялась біля телефону на підлозі, а на столі стояв недопитий холодний чай та валялась пачка цигарок «Майлд севен».

Я подивилась на чай, і мені подумалось майже по-кортасарівськи: «Покинуті почуття, як той недопитий чай на столі». Чай був, стіл був. Почуттів більше не було. У нього. У мене ж, здається, лишились тільки одні почуття. Чи емоції. Посидівши іще трохи в хаті, я вирішила, що треба щось робити, аби тихо не збожеволіти у цих двадцяти квадратних метрах, включаючи ванну та кухню. Подзвонила Майко. На питання: «Як справи?» я тихо сказала: «Від мене пішов Матвій. Він мені про це сказав по телефону. Учора. Я просто не знаю, що робити далі…»

Майко тільки видихнула у слухавку: «Не може бути. Так. Я у Каруйзаві. Приїжджай негайно». Я майже відразу й погодилась. Усе ж краще, ніж тихо божеволіти у двадцяти метрах. Переодягнула піжаму на джинси і вийшла з дому. По дорозі купила дволітрову пляшку «Покарі свет» – солодкого напою, що за складом нагадує фізрозчин. Він швидко вимиває усю погань із організму, і навіть японські лікарі його рекомендують хворим на грип та застуду. Мені хотілось вимити увесь цей раптовий грип з організму якомога швидше. Мені було дуже зле. Цей напій був зі мною наступні півроку і так мені присичив, що після того лише один його прохолодний смак моментально викликав у мені цілу хвилю негативних спогадів.

На вході у метро мене зустрів театральний рекламний плакат. На ньому великими літерами було написано: «Солом’яна вдова. Легар. Оперета». «Угу, я вже зрозуміла», – пробурчала я у відповідь плакату і чкурнула у метро.

Поїзд у бік Каруйзави їхав із шаленою швидкістю. Я тікала на ньому із міста. Каруйзава була невеликим містечком на півночі від Токіо з гарним лісом, високими горами та унікальним мікрокліматом. Це, тоді ще село, колись знайшли американські проповідники, котрі приїхали до Японії розповсюджувати католицизм і страшенно мучились від серпневої токійської спеки. У Каруйзаві влітку було завжди прохолодно, тому вони вирішили влаштувати там свої дачі. Японські політики та старий культурний бомонд мав там дачі. Бабуся Майко була відомою дитячою письменницею, і збудувати там дачу їй вдалося за один-єдиний гонорар за книжку, яку вона написала і якій пощастило бути включеною до шкільної програми, завдяки чому вона розійшлася величезними тиражами. Дітей у Японії тоді ще було багато. Не півтори дитини на родину, як зараз. Відтоді завдяки бабусі уся родина мала радість відпочивати влітку у прохолодному каруйзавському лісі, а взимку кататися на лижах та споглядати з веранди, як куриться тоненька смужечка диму із кратера сусідньої гори-вулкана на ім’я Асама-яма.

На платформі у Каруйзаві Майко тихо мене обняла, і ми мовчки посунули у бік автостоянки. Вона мовчала, бо, певно, чекала, що я щось скажу, а мені не говорилось. Ми мовчки їхали усі півгодини по дорозі до дачі. Так само мовчки заїхали до супермаркету і купили їжі.

Так само мовчки приготували вечерю і мовчки випили вина. З боку то, мабуть, виглядало, як поминки. Іще через деякий час я їй усе розповіла. Вона трохи помовчала, а потім сказала, що нічого не розуміє, але все це виглядає як повне г… Я погодилась.

А потім чомусь раптом вона, а не я, почала схлипувати і сказала, що мені ще повезло, бо я хоч раз, а таки була одружена. Тоді як їй вже 34 роки, і вся родина неначе змовилась: дістає її запитанням, коли вона таки збереться заміж. І реклама в метро теж чіпляється до неї з подібними запитаннями. Адже коли вона їде вранці на роботу, то їй на очі трапляються лише виключно обличчя усміхнених жінок у рекламі весільного вбрання. А може, то рекламісти просто зговорилися розміщувати такі фото лише у тих вагонах, де їде Майко та такі, як вона, невдахи, продовжувала схлипувати моя подруга.

Я напружилась, пригадуючи, але подібних реклам у метро пригадати не могла. Можливо, тому, що раніше це питання мене не цікавило, чи я просто їздила іншими вагонами. Моє весільне плаття було французьким і коштувало цілих 200 доларів – шалені гроші, як на 1996 рік. Вольдемар – наш свідок і Матвіїв друг, подивився тоді на мене і сказав, що у його нареченої навряд чи колись буде таке плаття. Він був із тих хлопців, котрі переставали зустрічатися з дівчатами, коли помічали, що вони п’ють занадто, як на їхню думку, дорогі алкогольні напої, вирішивши, що їм таких дівчат ніколи не напоїти, не те що не прогодувати. Куди вже там про те, аби купити дівчині сукню – такі витрати ніколи не входили у плани нашого економного Вольдемара.

Наразі, сам він носив тоненькі окуляри від Ральфа Лорена та їздив на останній моделі «БМВ». Мабуть, зекономив на дівчачих мартіні чи, може, іще в школі, на сніданках. Я ніколи в нього про це не питала.

Я думала про це все і в піввуха слухала Майко, котра розповідала про те, що бабуся таки затялася ідеєю видати її заміж цього року і кожного тижня стала приносити стосики папочок із профілями молодих і не дуже кандидатів у наречені. У надії, що хтось таки сподобається її вередливій онучці. У бабусі на те була теорія, що жінка схожа на квітку, котра без чоловіка, як без сонця, сохне і з часом пропадає. Тому вона терміново вирішила знайти Майко того, хто хоча б не світив, так бодай би поливав. Сім’я у них була відома і заможна, отож претенденти проходили через серйозний кастинг і часто губились іще на першому турі, у якому суддівство було за бабусею. Проте ті, хто таки вийшов у «другий тур», були відсіяні суворим бабусиним оком і мали гарантію, що вони не кинуть дружину напризволяще, якщо їх самих не виженуть з роботи передчасно. Важко було зрозуміти, за якими критеріями бабуся те визначала, однак, на думку Майко, з тими, хто таки перейшов у «другий тур», цілком можна було померти від нудьги.

Один із них минулого тижня на перше побачення водив її, куди б ви думали? У серпентарій! Бідна Майко увесь той день намагалася додуматися, що то був за прихований меседж у відвідинах та спогляданні гадів. «Може, той Кадзухіро був настільки розчарований у жінках», – сказала вона. Хто зна. Отож Майко мала слухняно вибирати хоч одного претендента на тиждень, аби потішити бабуню, аби пізніше все-таки «забракувати» нареченого після першого побачення. Наразі у тих бабусиних «профайлах» було багато цікавої інформації: окрім росту, ваги та суми річного прибутку потенційного нареченого, можна було дізнатися про рівень статків його родини та те, чи ніхто з його родичів до третього коліна не розлучався, що вважалося запорукою «пристойності» родини та гарантією на майбутнє і для майбутньої жінки.

По усіх тих даних можна було спрогнозувати, як далеко може піти твій майбутній чоловік у своїй кар’єрі: чи буде він начальником відділу за п’ять років, чи стане колись президентом компанії і які у тебе, як у його дружини, є шанси на майбутнє. Чи, врешті-решт, зможеш ти з тієї комбінації цифр та літер зробити собі президента, чи ні, бо в японських родинах, всередині, у принципі так само, як і в українських – голова рухається туди, куди її веде шия, чи то жінка.

Ця система шлюбів за домовленістю, чи то «оміай», передбачала першу зустріч у присутності батьків обох сторін, потім побачення протягом трьох місяців, після яких слідував шлюб або ж – розставання.

Минулого тижня Майко була на зустрічі з 40-річним інженером з аерокосмічного агентства. Він прийшов на зустріч зі своєю мамою. Майко з батьками та бабусею чекала на них у фойє готелю «Нью-Отані», котрий славиться своїм 400-літ-нім садом, у озері якого водяться найненажерливіші коропи у всьому Токіо.

Сімейство Майко прийшло раніше і насолоджувалося тістечками у кав’ярні з видом на сад. То було дуже гарне місце. І стратегічно правильно обране – звідти вхід до готелю проглядався, як на долоні. Їх довго не було. А потім до залу зайшла якась трохи дивна пара – літня згорблена пані і чоловік невідомого віку у костюмі з короткими штанями. Майко лише подумала: «Ой, тільки не це». Виявилося, що це було саме те. Воно. Чи вони. Він, одним словом.

Уявляєте собі сорокарічного інженера, що працює по 14 годин, усе життя живе з мамою і жодного разу не був одружений? То діагноз. У Японії таких називають «мазакон», чи то «чоловіки із комплексом матері». Вони живуть з матусями ледь не до пенсійного віку, а якщо і не живуть, то матері у їх житті засувають на задній план усіх інших людей, аби самим танцювати на передньому. Та, власне, таких повно не тільки в Японії.

Майко не знала, як від них скоріше відкараскатись. Вона відразу зрозуміла, що треба якомога скоріше тікати, однак треба було такому статися, що вона сподобалась матусі потенційного нареченого, і та почала бити поклони і просити її, аби вона таки бодай би раз зустрілася з її сином. Синочок сидів, похнюпившись, за весь час проронивши лише декілька слів і лише нервово жмакав у долонях носовичка. Майко треба було зібрати усю волю до маленького кулачка, аби забрати і повести свою родину додому. Неприємна оскомина лишалась у неї іще протягом декількох днів. Проте вона знала, що бабуся не вгомониться і довго ще носитиме файли і підсуватиме їх тихенько у смужку між дверима та підлогою.

Розповідаючи усе це, вона трохи замислилась, а потім тихо сказала: «Ти хоч була одружена із чоловіком, якого любила…»

Тут уже я схилила голову набік, немовби запитуючи себе, а чи дійсно то було так і чому сталося так, що людина, яку я любила, так ганебно від мене втекла, немов я той сірий вовк, що женеться посеред ночі…

У той вечір я рано пішла спати. Пігулки, що мені дав японський лікар, спрацювали, і я поринула у такий сон, коли нічого не сниться, проте ти чітко усвідомлюєш, що спиш. Вранці прокинулась і довго лежала, не розплющуючи очей, намагаючись зрозуміти, де я, який сьогодні день і що я маю робити. Улюблений жарт японістів «Хто я? Тут – це де? – «ваташі ва даре? Коко ва доко?»

Поступово згадалися події попередніх 48 годин: три години ночі, розмова з Матвієм, не-сон, перші звуки радіо о шостій і пісня, яку крутили того ранку. Донт воррі, бі хеппі. Темношкірий співак у білому костюмі, сидячи босоніж на столі, наспівув її колись у кліпі. Я добре пам’ятала той кліп. Чому у той ранок пролунала саме та пісня? Потім втеча із Токіо. Будинок у лісі і Майко. І я сам на сам з усією цією купою проблем. Розплющувати очі не хотілось. Хотілося заснути надовго, і щоб коли прокинутись, усе б було гаразд, ну чи хоча б, як раніше.

Із кухні долинав брязкіт посуду, Майко вже щось робила. Довелось розплющувати очі і навпомацки у темряві повзти у бік ванної. У будинку Майко спали з повністю закритими фіранками та шторами, і тому прокинувшись, потрібно було ще деякий час, аби зрозуміти, яка година дня надворі. Придивившись, побачила, що стрілки на годиннику показували десяту ранку.

Ми нашвидкуруч поснідали і поїхали у баню. Усю цю гидоту треба було змити із тіла та душі, але, перш за все, вимити із голови. Бо якщо хочеш почати життя спочатку, інколи просто варто помити голову. Перевірено. Допомагає. Варто було вкотре переконатися у дії цього старого, як світ, правила.