Читать книгу KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія - Ольга Хоменко - Страница 15

Його мати на ім’я Віолетта була жінкою із сумними очима, дебелою фігурою і дзвінким голосом молодої дівчини, що доволі неприродно лунав з її великого тіла. Не було зрозуміло, як такі голоси можуть наповнювати такі тіла.

Я багато чого тоді не розуміла. Наприклад, невідомо було, як вона крохмалила і прасувала його сорочки, що комірці, рукава і манжети були кольору білого лотоса з озер японських парків і стояли сторчком, як той цупкий картон для малювання. Біла накрохмалена сорочка – це те, що найбільше красить чоловіка, відтіняючи його чорне волосся, засмаглу оливкову шкіру та живу посмішку на початку весни.

А я, немов помічаючи свою територію, чи, може, посилаючи їй секретні меседжи, чи просто у протест тим перфектним комірцям, лишала на них тієї весни відбитки своєї губної помади кольору чайних троянд. Вона тоді тільки сміялась.

Я так ніколи і не навчилась так крохмалити і так прасувати чоловічі сорочки, як вона. Та й не було потреби, адже кожна пристойна хімчистка робить це набагато краще, то навіщо витрачати час? А пізніше я зустріла Джона, який сказав, що справжній англійський джентльмен – це той, котрий сам прасує свої сорочки. Йому було видніше, адже він походив із старовинної англійської родини. І я нарешті зовсім тоді позбулася комплексу старої радянської жінки, котра має стояти на кухні і шинкувати ковбасу, коли у її вітальні сидять гості. Я пішла до гостей і стала пити з ними чай.

Вона народилась у родині, що жила на Хрещатику, а тато її обіймав значну урядову посаду. Він був високий привабливий гарний чоловік з досить правильними поглядами на життя. Мати її була на декілька років старша за батька. У батька вистачало ентузіазму та звитяги і на посаду, і на родину, і на якісь там хобі особисто для себе.

У Віолетти був старший на декілька років брат, з компанією якого вони часто ходили на ковзанку та на модні тоді танці на київській Жабі. Саме там вона і познайомилася з ним. Він був високим, чорнявим, привабливим чоловіком без волі. Вони швидко одружилися, прожили недовго: життя разом не склалося. Лишився син і квартира на Липках. Батьки, особливо мати, картали її не стільки за шлюб, скільки за невміння його зберегти. Вона так і не змогла їм нічого пояснити. Не тоді, не потім, ні навіть коли знову вийшла заміж. Власне, не їм – їй, матері. Це був випадок, коли мати не хотіли чути, а вона не могла знайти правильних слів, аби достукатись. Батько, здавалося, розумів усе і без слів.

Ви ніколи не помічали, що половина так званих сильних жінок має проблеми у спілкуванні з власними матерями? Неначе усім своїм життям намагаючись довести, що вони не такі і не хочуть жити так, як вони. А насправді, просто побоюються признатися навіть самим собі, що вони рано подорослішали і їм було замало у дитинстві маминої ласки, простого тихого і теплого слова чи навіть погляду. І вони тепер усіляко намагалися до себе привернути увагу – своєю поведінкою, скандалами, шлюбами та розлученнями. Вона, звичайно ж, була сильна жінка. Сильна навіть у придушенні свого власного горя. Вона намагалася показати всім, що все у неї добре.

Її син, безумовно, був сенсом її життя. Її другий син – від другого шлюбу. Перший син від них поїхав, коли йому було 17 років. Невідомо, чому так сталося, проте неважко здогадатися. «Татусь» усіх учив, як треба жити.

Отож вона була досить сильна. Але сильна у своїй слабкості. Вона розповідала, що коли вона була молода, у неї був коханий, який якось запросив її додому, бо нарешті вирішив познайомити з батьками. Був кінець червня, на столі стояла миска, повна вареників із вишнями. Його мати – викладачка університету – за столом чомусь розповідала про те, які невиховані зараз студенти і що вони не знають гарних манер. Віолетта мовчки слухала, їла вареники і не знала, куди діти кісточки від вишень, бо дістати їх із рота і покласти на тарілку означало долучити себе до групи тих, у кого немає гарних манер.

Вона не знала, як їх звідти дістати, і тому нічого кращого не придумала, як з’їсти кісточки разом з варениками. І ледь дочекавшись кінця тієї вечері, стрімголов побігла додому. Якомога скоріше геть від матері того хлопця і його самого, котрий, наразі, так нічого і не зрозумів.

Із своїм другим чоловіком вони познайомились у тролейбусі. Кажуть же люди, що першу дружину чоловіку дає Бог, другу – люди, а третю – біс. Це прислів’я, наразі, часто любив повторювати її другий чоловік. Проте виглядало так, що від третього шлюбу їх обох уберіг лише страх перед нечистою силою.

Отож другого чоловіка їй дав тролейбус. Вона для нього теж була друга жінка, і тому разом вони почали будувати показову родину. Вони хотіли зразково показати своїм батькам і всьому світу, що у них «усе нормально». Усе, як у людей. Чоловіка незабаром послали на роботу до шпиталю у джунглях Африки, і вона, забравши дворічного сина Матвія, поїхала за чоловіком. 15-річний старший син лишився з її старими батьками. Хлопчик виріс із думкою, що його покинули. А Матвія виховували у віртуальній присутності старшого брата. На стіні їхньої африканської оселі було у повний зріст намальовано фігуру старшого брата, і мати вимагала від Матвія кожного ранку вітатися з нею.

Він так і ріс – разом із тінню старшого брата на стіні своєї кімнати. І з усвідомленням, що він очікуваний, улюблений, молодший син. Матвієчко. Але десь там, бодай навіть на стіні, у нього є старший брат. І він може приїхати. Забігаючи наперед, можна сказати, що він так ніколи і не повернувся до них.

У неї була дивна манера вдягатися. Може, то був вплив декількох років, проведених у Африці, де люблять яскраві вбрання. У свої 60 років вона любила екстравагантні кольори, перуки, товстий шар тональної фарби та туфлі на товстих танкетках і вихід всією родиною у місто з обов’язковим марафетом усього вищеназваного. Усе б нічого, та вони вимагали, аби менший син з дружиною ходили з ними разом, і дуже ображалися, коли ми відмовлялися. А мені було незручно, що у такій компанії мене можуть побачити колеги чи, не дай Боже, студенти. Вона своїм екстравагантним одягом привертала до себе увагу людей у місті.

Тому їй, мабуть, важко було зрозуміти мою моду, мої туфлі і шуби та мої пальта. Загалом, мабуть, складно бачити, що твоя невістка може собі сама у свої 24 дозволити те, що ти не можеш дозволити у шістдесят. Тому, мабуть, вона мені дарувала на день народження вульгарні зелені кофтинки із базарів у Криму. Може, вона у такий спосіб намагалась мене наблизити до себе. А може, вона і справді думала, що вони гарні. Уже тепер і не знаю точно.

Однак, як любив повторювати її другий чоловік і Матвіїв батько, «невістка – чужа кістка». Мабуть, не варто говорити, що мені не подобалось те прислів’я. Хоча, в принципі, воно у чомусь було правдивим. Я і була зовсім чужою кісткою для них. Як і вони для мене. Кісткою, яка з часом стала їм поперек горла через свою «чужість», «відмінність» і «нетакучість».

Усе життя вона конкурувала із жінками. Не помічали, що у так званих сильних жінок майже ніколи не буває подруг? Вони те пояснюють тим, що їм простіше спілкуватися з чоловіками, але, мабуть, насправді те обумовлене підсвідомою конкуренцією за тих самих чоловіків.

Мені вона любила розповідати декілька історій. Однією з них була історія про те, які красені її сини. Іншою – історія про те, як зараз важко вийти заміж, адже навкруги одні алкоголіки та наркомани. За тими розмовами стояла теза про те, що я маю зрозуміти, як же все-таки мені пощастило вийти заміж, та ще й за такого красеня, як її син. Про те, що у красеня теж були вади й інколи він любив напиватися у шмаття, що рвав одяг і губив ключі та документи з періодичністю раз на місяць, ніхто не говорив. Про це всі організовано мовчали, бо вони вважали, що раз це трапляється нечасто, не щодня, то все о’кей… Одним словом, розуміння про нормальність у цих людей із світу лікарів було трохи різне.

Також у них було декілька людей, проти яких вони сумісно дружили. У цій родині чомусь усі були одружені вдруге і мали спільну звичку лаяти своїх колишніх дружин. Колишніх чоловіків лаяли тільки позаочі власних чоловіків. Бо ж зрозуміло, що жінки – то такі істоти, у яких немає минулого. Принаймні, у присутності наочного теперішнього. Але колишні дружини та невістки, без винятків, усі геть були не варті уваги задрипанки. Причому під цю категорію тимчасово підпадали і ті дружини родичів, котрі лаялись із чоловіками. Після того, як вони мирились, їх швиденько приймали у коло сім’ї і швидко залюблювали назад, неначе у такий спосіб намагались відшкодувати завдані моральні збитки.

З фасаду вони були такою собі статусною родиною, що жила у центрі. Тато – професор, мама – колишній викладач, а тепер домогосподарка. Спільне життя за кордоном та як наслідок – велика машина й дача за 20 кілометрів від міста. Престиж, гарна школа та медінститут для сина. Вдавана респектабельність. Проте так було тільки з фасаду. Усередині там була ціла купа проблем. І син їхній страждав він того, що йому весь час доводилось опинятися поміж двох вогнів та виступати у ролі сили, що мирить їх обох. Проте, на людях вони намагалися підтримувати ілюзію блискучої обгортки, аби бути «не гірше, ніж усі». Як усі люди відповідного статусу та становища. Як багато радянських родин, яких було прийнято до клубу «міської інтелігенції».

У двадцять з невеличким хвостиком намагаєшся якомога швидше виборсатися із-під опіки власної родини, а в результаті я потрапила під контроль та повчання людей, для яких я була «чужою кісткою», проте вони чомусь хотіли, аби я дослухалася до їхніх порад.

Маман брала жваву участь у житті своїх синів. У всьому їх житті. Спочатку мене зворушило, коли вона подзвонила, аби нас помирити. Я подумала тоді, що вона гарна мати і їй не байдуже життя сина. Воно було їй не просто не байдуже – вона прагнула деталей з того життя. Пам’ятаю, як десь за тиждень після нашого одруження вона поцікавилась у мене, чи все у нас добре. «В якому сенсі?» – запитала я. «У ліжку», – сказала вона. Пам’ятаю, я тільки роззявила рота і, збліднувши, промимрила щось про «добре». Такого у мене вдома ніхто не питав, а тут – запросто і залюбки.

Можна навіть сказати, що вона жила життям своїх дітей, бо власного у неї не було. І то було трохи страшно. Тому, коли сталася нагода, я поїхала на навчання за кордон і чоловіка теж забрала із собою, де ми і прожили весь інший час.