Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 10

Мишко посміхнувся. Як же він любив такі оказії. Особливої потреби їхати саме йому не було − аналізи міг взяти будь-хто з молодших співробітників їх відділу. Але в такі відрядження їздив завжди він. Напевно, Єгор підозрював його в грішках, пов'язаних із цими відрядженнями, але ніколи про це не обмовився й словом. Утім, Михайло не морочився з цього приводу − бажання подобатися всім у його потенціалі було відсутнє.

З Оленою вони прожили п'ятнадцять років. Сім'я… Він дорожив своєю сім'єю. Іван, Олена… Це була його основа, це був тил, куди можна сховатися.

Але… Це було, скоріше, почуття обов'язку, самозаспокоєння, потуги змусити себе так думати.

Коли почалися відрядження, він, нарешті, зрозумів, чого йому так не вистачало. Свободи. Йому подобалося бути самому. Він хотів простору. Не замкнутого − квартири чи інституту, не зацикленості в маленькому світі чужих смертей і власної сім'ї, він хотів відволіктися від усього.

Хотілося новизни. Щоб знову відчути себе живим, відчути себе вдома.

А для цього не обов'язково потрібна була інша жінка.

З якою ж насолодою він гуляв сам увечері незнайомими містами. Нові враження, свіжі емоції, новий він сам.

Подзвонив дружині.

− Оленко, в мене відрядження, − сказав у трубку.

На тому кінці дроту помовчали.

− Михайле, там що, крім тебе, більше нікому?

Чоловік зітхнув.

− Ти ж знаєш, хочеш зробити добре − роби сам.

− Гаразд, − після деякої паузи зітхнула жінка. − Документи і гроші не забудь.

− Ти в мене чудо, − посміхнувся Михайло.

− Щасти тобі, чудо, − хмикнула жінка. − Ти надовго?

− На кілька днів.

− Повертайся швидше.

Уже сутеніло.

Вокзальна суєта не напружувала. Мишкові було приємно опинитися в гущі незнайомих людей, хоч загалом він не любив чужої енергетики. У цілому все складалося вдало. Якщо він трішки затримається, не доведеться їхати на дачу на день народження тестя. Отже, треба затриматися.

Михайло усміхнувся і попрямував до каси. Забравши заброньований телефоном квиток, він підійшов до потяга, що стояв на дванадцятій колії.

− Дніпропетровськ? − запитав, посміхнувшись некрасивій дівчині в пом'ятій форменій спідниці.

Простягнув квиток.

Вона подивилася на нього байдуже.

− Двадцять перше місце.

Михайло весело кивнув. Мав відчуття курця, що кидає палити, але дозволив собі ще одну сигарету.

Нове місто зустріло спекою. Закинувши сумку на плече, Михайло спіймав таксі.

У потязі він виспався, тепер же хотілося чогось незрозумілого. У тілі відчувалося бажання. Щось йому снилося, згадав сидячи в машині. Якась жінка… Рита? Ніяк не міг пригадати.

Поселившись у готелі, Михайло привів себе в порядок і поїхав до лікарні.

Будівля пологового будинку була старою. Червона цегла втратила вже свій природний колір і колишню щільність − місцями було видно часті сколи на стіні. Михайло, який звик до естетики та дизайну свого рідного інституту, тільки похитав головою.

Зустріли красиво. Заввідділу розсипався в панегіриках, а тітки в білих халатах мало не танцювали навколо. В інший час це потішило б самолюбство Мишка, однак зараз йому хотілося швидше завершити справи.

− Де дитина? − перебив він низенького чоловіка років п'ятдесяти п'яти, що розпинався про свій пологовий будинок.

Завідувач закрив рота й сполохано подивився на Мишка.

− Я повинен її оглянути і взяти проби, − пояснив той, уже шкодуючи, що так грубо перервав співрозмовника.

− У морзі, − видихнув чоловік. Потім, потягнувшись до Михайла, торкнувся його ліктя й інтимно промовив стиха, − ви ж розумієте, сучасні методи не завжди…

− Я все розумію, − голосно сказав Мишко. − Мені потрібно лише з'ясувати причину смерті дитини.

− Добре, добре, − поквапно згодився завідувач.

Він озирнувся навколо.

− Ганночко, − гукнув він молоду жінку з короткою зачіскою, яка і так стояла майже поруч. − Ось, це Ганна Сергіївна Фролова, наш неонатолог. Вона вас проведе і взагалі буде тут вашим гідом.

Мишко подивився на жінку. Зовсім не втішало, щоб його тут контролювали і стежили за ним, але, побачивши напружену посмішку молоденької лікарки, сам посміхнувся вже цілком щиро.

У неї були пухкі губи. На вигляд дівчині було років двадцять сім. Висока, струнка. Але губи… Він пам'ятав ці губи, ще тоді, коли вона жила зі своїм чоловіком у сусідній з Єгором квартирі. «Так ось де вона тепер, − подумав Мишко. − Цікавий збіг».

− Ходімо? − він показав рукою на коридор, і дівчина, поглянувши на нього, сміливо кивнула.

Ганна йшла трохи попереду, даючи можливість роздивитися її. У правій руці вона стискала прозорий файл з паперами.

Ніжки були стрункі. Високий зріст не псував виразного дівочого стану, навпаки, розкривав повністю його красу. Захотілося доторкнутись до неї. Михайло гмикнув. Дівчина здивовано озирнулася. Побачила його усміхнене обличчя.

− Ви теж усе розумієте? − усміхнулася сама.

− Звичайно, − кивнув Михайло і наздогнав лікарку. − Мене не можна залишати без уваги.

Вона зміряла його поглядом і засміялася.

− Це точно.

І вже серйозно додала:

− Мені самій це не до вподоби, та й вам, я думаю, теж.

− Ну чому ж, мені це вже починає подобатися.

Молода жінка сповільнила крок, уважно дивлячись на Михайла, і несподівано засміялася.

− Ви знаєте, мені також.

Будівля моргу була розташована у дворі лікарні. Чоловік і жінка наблизилися до входу, і Михайло першим відчинив двері.

У приміщенні було прохолодно. Але запах, запах смерті, відчувався чітко. Нудотно-солодкий, він здавався усталеним, немов ці стіни ввібрали його навічно.

Назустріч вийшов високий чоловік. Досить молодий, років тридцяти, з сумними синіми очима, він не привітався, лише запитально подивився на Аню.

Дівчина скривилася. Вона кинула погляд на Михайла і простягнула молодику прозорий файл.

− Нам потрібно взяти аналізи в немовляти.

Чоловік неквапливо кивнув, мигцем глянув у папери, розвернувся і попрямував уперед по коридору.

«Як тут усе просто, − подумав Мишко, йдучи поруч з дівчиною за патологоанатомом. − Нам потрібне немовля − кому, для чого − ніяких зайвих питань. У них в інституті це вилилося б у цілу процедуру».

Вони увійшли у квадратну кімнату з металевим столом посередині. Потягло вогкістю. Нудотний запах став виразнішим. Під ногами хлюпнула калюжа.

Аня приклала долоню до уст.

− Я вас на вулиці почекаю, − не дивлячись на Михайла, глухо пробурмотіла вона і швидко вийшла з кімнати.

Їй услід, озирнувшись, сумно подивився молодий чоловік і попрямував до сусідньої кімнати. Почувся брязкіт, і через кілька секунд з дверей виїхала металева каталка, на якій лежало крихітне тіло дитини. Чоловік підкотив її прямо до Михайла, відійшов убік і, схрестивши руки на грудях, втупив погляду чужинця.

Це була дівчинка. Михайло навіть не замислювався над статтю дитини. Це був всього лише черговий випадок із багатьох.

− Давно настала смерть? − запитав, натягуючи рукавички.

− Одинадцять з половиною годин тому, − подивившись на годинник, сказав чоловік.

Тіло на каталці вже заклякло. На правій щоці крихітна родимка. На тілі та голові дівчинки акуратні шви.

Звичним рухом Михайло перевернув тільце на живіт і взяв до рук шприц.

− Що показав розтин?

Мишко, не дочекавшись відповіді, запитально подивився на хлопця.

Той знизав плечима.

− Асфіксія.

Голка м'яко увійшла трохи вище потилиці. − Ну і…

− Незрозуміло. Зовнішніх ознак немає, але…

Коли Михайло вийшов з моргу, Ганни не було. Примружившись від сонця, він покрутив головою.

Вона визирнула з-за рогу будинку і підійшла до нього.

− Мені потрібен холодильник, − сказав він.

− Холодильник? − розгубилася дівчина.

− Для аналізів, − пояснив і поплескав по сумці.

Дівчина задумалася.

− Лабораторія у вас є? − підказав Михайло.

− Є, − розгублено промовила і посміхнулася. − Ох, вибачте, щось я…

Залишивши три контейнери в холодильнику лабораторії, Михайло знову подивився на Аню.

− Ходімо, руки помиємо, − посміхнувся їй.

Вони знову увійшли до відділення, дівчина провела його по коридору.

− Знаєте, коли я ще вчився, був випадок в одному з пологових будинків, − тихо сказав Михайло, намилюючи руки. − Ні з того ні з сього почали вмирати породіллі та їх немовлята. Напевно, тому я і вибрав собі таку спеціалізацію.

Вода стікала пінними плямами. Ретельно втираючи вже доведеним до автоматизму рухом антисептик, Михайло намилив долоні ще раз.

− Чому?

Він не озирнувся. Не запитав, що саме чому.

− Як пізніше з'ясувалося, винні в цьому були самі студенти. Третій курс, морги, розтини. А потім вони ж… − він затнувся, − ми ж, асистували при пологах. Трупна отрута.

Михайло озирнувся. Дівчина стояла, широко розплющивши очі. Несподівано вона зробила крок до нього і підставила обидві долоні під воду.

− Що будемо робити? − запитав Михайло дівчину, коли завдання було виконано − у його сумці лежали ксерокопії історії хвороби і результати розтину.

− Я при вас, − посміхнулася дівчина.

− Чудово, − засміявся Михайло. − Тоді, може, в кав'ярню?

Аня схилила голову набік, із цікавістю дивлячись на нього.

− Може…

Кава була несмачна. Михайло відставив філіжанку і поглянув на дівчину. Йому потрібно було затриматися в цьому місті. Хоча б через те, щоб не їхати завтра до тестя. Та й узагалі побути на самоті. Одному… Та ні, самотність уже не так приваблювала. Йому, безумовно, подобалася ця дівчинка. Згадав про те, навіщо він тут, але відразу ж заспокоївся − Єгор нікуди не дінеться: Рита померла, в них поки що є час. Ганна пила каву маленькими ковтками. Іноді вона поглядала на Мишка і щоразу, зустрівшись з ним поглядом, відводила очі.

− Чому ви обрали професію лікаря? − запитав Михайло, коли вона знову скосила на нього очі.

Аня поставила чашку і посміхнулася.

− Думаю, вибір було зроблено за мене.

− Ви цього не хотіли? − здивувався чоловік.

− Та ні, хотіла, звичайно. Але в нас, розумієте, у сім'ї династія − дідусь був хірургом, мама з татом − терапевти, старша сестра − фармацевт. Так що… у мене вибору не було.

Дівчина засміялася.