Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 17

Вона виїхала на порожню ділянку дороги і натисла на газ.

На душі знов лежав камінь. Якщо він поїде, як вона зможе взагалі жити? Але ж це не надовго, заспокоювала себе Ольга, йому і так важко, а ти лише про себе думаєш. Як він її сьогодні обійняв… Здавалося, на плечах досі залишився його запах.

Ольга схилила голову до правого плеча, не відриваючи погляду від дороги, і потягнула носом.

«Що це я, − подумала і вирівнялася на сидінні, − дурість та й годі». Але запах, його запах, дійсно відчула.

От якби поїхати з ним. Нездійсненні бажання. Навіщо вона йому? Напевно, він її як жінку зовсім не сприймає. Друг, товариш, соратниця. Ольга мигцем глянула на себе у дзеркало заднього виду. Губи стиснулися. Соратниця. Ні. Вона ніколи не зможе зробити перший крок. Та й навіщо? Щоб він був з нею через жалість? Вона не може нав'язуватися. Та й не могла ніколи.

З правого боку пішла суцільна смуга промзони. Вдалині з'явилася червона цятка, яка швидко наближалася. Цятка перетворилася на жінку в червоній сукні. Жінка підняла руку.

Ольга насупилась.

Вона ніколи не підбирала голосуючих. Однак зараз із її виробленими за роки принципами трапилася метаморфоза − усупереч своєму бажанню вона зненацька натиснула на гальма.

Машина з гидким скреготом зупинилася у двох десятках метрів від жінки. Мотор заглух. Ольга поглянула у дзеркало − жінка дивилася в її бік і не ворушилася.

Сердячись на саму себе, Ольга завела машину, включила задню передачу і повільно здала назад.

− Вам куди? − запитала вона незнайомку, відчиняючи пасажирські дверцята.

Жінка в червоному мовчки невизначено махнула вперед. Ольга зітхнула.

− Сідайте, − кивнула вона на місце поряд із собою.

Жінка слухняно сіла, зачинила дверцята і з посмішкою подивилася на Ольгу. Змахнула рудим волоссям, мовляв, поїхали.

«Німа, напевно», − подумала Ольга з полегшенням, розганяючи машину.

У чужій присутності не думалося. Ольга в думках повернулася до Єгора, але нерухома фігура праворуч заважала. Ольга мигцем глянула на свою пасажирку.

Жінка сиділа прямо. Спина її ледь торкалася сидіння, сама поза говорила про напруженість.

Мимоволі Ольга відчула тривогу. «А може, вона й не німа зовсім? − подумала. − Може, тюкне зараз чимось важким, викине з машини…»

Вона тому й викреслила телевізор зі свого вжитку, що на екрані було суцільне насильство − у фільмах, кліпах, новинах. Цікаво, думки несподівано знову повернулися до Єгора, а він дивиться телевізор?

− Ти повинна зробити перший крок.

Руки на кермі смикнулись, машина вискочила на зустрічну, але Ольга, затримавши подих, вирівняла автомобіль і скинула газ.

Здивовано подивилася на пасажирку. Видихнула.

− Я не німа, − посміхнулася жінка, повернувши до Ольги своє обличчя. − І ти не будь німою.

− Хто ви? − Ольга злякалася.

Вона прекрасно розуміла, про що та говорить. Вона сама про це щойно думала. Та як вона дізналася? Невже в неї все на обличчі написано?

− Не має значення, як мене звуть, − незнайомка знову втупилася поглядом у лобове скло. − Зараз важливо, щоб він був поряд, був з тобою, любив тебе.

− Важливо? Кому? Про що ви говорите?

− Навіщо люди стільки часу витрачають на умовності? − посміхнулася жінка, але голови не повернула. − Ми обидві розуміємо, про кого йде мова. І це потрібно навіть не тобі − йому.

Ольга почала пригальмовувати.

Прийняла вправо, зупинилася. Повернулась усім корпусом до незнайомки.