Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 7

Ольга стрімко увійшла до кабінету. Єгор, що марудився з майбутньою доповіддю, запитально підняв голову.

− Єгоре, я не розумію, що відбувається…

Погляд Єгора ковзнув по її розхристаному білому халаті, зупинився на світлій блузі з розстебнутим верхнім ґудзиком.

− Здрастуй, Олю, − посміхнувся чоловік. − Що трапилося?

Ольга підійшла до його столу, сіла навпроти. Схвильовано прикрила долонею губи і довгим поглядом подивилася на Єгора.

− Що, Олю? − не витримав він і встав.

Підійшов до жінки, схилився, заглянув в очі. Захотілося обняти її, але чомусь у пам'яті спливли слова вчорашньої незнайомки: «Не треба викликати в собі фальшиві почуття».

Він відчував жалість до Олі. Жалість, породжену її нещасним виглядом, схвильованістю, нерішучістю. Але чудово розумів, що це не було чимось більшим.

− Що у тебе сталося?

Жінка на нього не дивилася.

− Три роки коту під хвіст, − сказала вона тихо, притискаючи долоні до губ. − Усе даремно.

− Ти можеш нормально пояснити? − Єгор підвищив голос.

Спрацювала захисна реакція: три роки тому загинула Рита.

Ольга злякано подивилася на Єгора.

− Я щойно зробила аналіз, − вона мало не плакала. − Сама зробила. Два рази. І Томочка перед тим.

− Який ще аналіз? − не зрозумів Єгор − перед очима стояло обличчя Рити. − Ти про що?

− Ти вже написав доповідь?

Перехід був несподіваним. Єгор розгублено подивився на жінку.

− Та ось, мордуюся, − кивнув на свій стіл. − Добре, що все вже позаду…

− Нічого не позаду, − з гірким глузуванням сказала Ольга. − Можеш не мучитись. Серотонін? Дзуськи! Щойно…Аналізи… Загалом… Це не дефіцит серотоніну. Причина СРДС не в цьому. І з триптофангідроксилазою також усе гаразд. Навіть рівень підвищений. Єгоре, ми були занадто самовпевнені − причина смертей не в цьому.

Від серця відлягло. Але тільки на мить. Справа була не в Риті.

Уже понад вісім років відділ бився над вирішенням проблеми СРДС. Робота йшла доволі мляво, поки, три роки тому, у відділ не прийшов Єгор. Саме тоді вони намацали ниточку до розв'язання проблеми синдрому раптової дитячої смертності. Три роки інтенсивних досліджень, експериментів, порівняльних аналізів, статистики нарешті дали результати. Навіть контрольні дослідження доводили, що причиною смертей немовлят з групи ризику, від народження і до чотирьох місяців, був дефіцит серотоніну, який відповідає за дихання. У всіх померлих немовлят, які не мали патологій та інших причин для смерті, рівень серотоніну в частині довгастого мозку був знижений у середньому на двадцять шість відсотків. Так само, як і ферменту, що його виробляв. Це була перемога, перемога над смертю, яку вони ще вчора негласно святкували на своєму сабантуйчику. Навіть доповідь Старому була вже наполовину готова. А тепер з'ясувалося, що віз і нині там.

− Почекай, заспокойся, − Єгор, поступово приходячи до тями, таки обійняв жінку. − Це ще нічого не означає. Подивимося, може, у дитини були патології. Може, причина зовсім банальна, може…

− Єгоре, − Ольга підняла на чоловіка очі. У куточках їх блищали сльози, − ти хапаєшся за соломинку. Я ж не зовсім дурна. Дитина була абсолютно здорова. І з серотоніном усе в порядку. А проте померла від асфіксії. Розумієш?

Єгор підвів голову. Його губи ворухнулися.

Ольга гірко посміхнулася й похитала головою.

− Ні, Єгоре, ні. Не від механічної. Враження таке, ніби її задушили зсередини.

− Задушили? − перепитав Єгор, хоча чітко розчув слова Ольги.

− Я не можу тобі цього пояснити, − жінка розгублено подивилася на нього. − Велика концентрація вуглекислого газу в крові. І ще…

− Що, Олю?

Жінка відвернулася, уникаючи дивитися в очі Єгора, і тихо промовила:

− Я це відчуваю, розумієш? Дівчинка не своєю смертю померла. Її вбили. Тільки незрозуміло, як.

− Так, − Єгор піднявся. − Ти заспокойся. Тут багато чинників може бути…

Ольга похитала головою.

− Це ще не все…

− Що, Оленько?

Жінка підняла очі і благально подивилася на Єгора.

− Я перед тобою винна.

− Що ти таке кажеш, Олю? − здивувався Єгор. − Що це тобі в голову прийшло?

− Винна. Винна. Ти пробач мені, будь ласка. Я хотіла як краще… − Ольга похнюпилась.

− Що ще, Олю?

− Я- Я тебе дурила. Це не навмисно… Просто… Просто я не хотіла псувати наші результати…

− Ти про що? − спохмурнів Єгор.

− Пробач мені. Але це вже восьмий випадок. Восьмий випадок за три місяці. Я розумію, ти можеш написати на мене доповідну за фальсифікацію результатів досліджень, але я вже не можу мовчати. Це не те, що ми думали. Все марно.

− Ти підтасовувала результати аналізів? − недовірливо запитав Єгор.

− Так. Усі ми живі люди. Я думала: ну один випадок, ну два, збіг, випадковість. І це непорозуміння зіпсує нам три роки кропіткої роботи. Але вісім! Єгоре, це не те, що ми думали.

Вона його обманювала. Три місяці. Чому? На догоду, результатами? Господи, про що він думає? До чого тут обман? Результати… Якщо це дійсно так, то все пропало. Вся їхня робота…

Йому ні в чому не щастить. Так було з тією злощасною кандидатською, так сталося і зараз. Здавалося, він стояв на порозі відкриття, але траплявся черговий казус і все летіло шкереберть. Він завжди вибирає свідомо програшні варіанти.

Єгор мовчки дивився на Ольгу. На її маківці три сиві волосинки сплелися воєдино. Немов закручені тоненькою косою, знебарвлені волоски губилися в глибині чорного пишного волосся.

− Ніхто нічого не буде писати, − повільно вимовив Єгор, звертаючись швидше до цих волосків, ніж до жінки, що сиділа за столом.

− Правда? − підняла голову Ольга. − Що ти збираєшся робити? Подаси доповідь?

Єгор відвернувся, повільно обійшов стіл, опустився у своє крісло.

− Ніякої доповіді не буде.

− Але Старий…

− Я поговорю з ним, − Єгор стомлено підпер голову рукою. Прикрив очі. − Олю, зроби мені роздруківку всіх аналізів на ці вісім випадків. Справжніх аналізів.

− Так, звичайно, − підхопилася зі стільця жінка, метушливо жмакаючи в руці куточок халата. − Я зараз принесу. У мене вже все готово. І…

− Добре.

Він не підняв голову. Не розкрив очей. У тілі і свідомості залишалася пустка.

Тридцять чотири місяці вилетіли в трубу.

Єгор очолив відділ незадовго до загибелі Рити. Це був як певний відлік. Гроші, час, зусилля, надії. Все пішло догори дриґом.

Єгор завжди приміряв ситуацію на себе. І хоч вони з Ритою і не мали дітей, йому було добре знайоме це відчуття гіркоти втрати. Сотні матерів, сотні смертей за цей час… і тепер ніякої надії. Все доведеться починати наново.

Відчинилися двері. Єгор підняв голову.

До кабінету увійшла Ольга, зіткнулася з його поглядом, зробила крок до столу. Схиливши голову, простягла течку. Зупинилася, не знаючи, що робити.

− Іди, працюй, Олю, − тихо сказав Єгор, розкриваючи теку. − Усе буде добре.

Жінка подивилася на нього.

− Ти йому скажеш? − запитала приглушено.

− Дослідження доведеться продовжити, − Єгор почав читати текст. − Не думай ні про що.

− Дякую, Єгоре.

Ольга повернулася й тихо вийшла.

Усе було так, як вона і говорила.

Підвищений вміст С02 в крові І спричинив смерть. Єгор ковзнув по загальному аналізу, погляд зачепився за підозріло низькі цифри. Це було досить дивно.

Він відкинувся на спинку крісла і подивився у вікно.

Потягнувся до телефону.

− Михайле Петровичу? Зайди до мене.

− Добре.

Через кілька секунд до кабінету увійшов чоловіку чорних джинсах і сорочці навипуск. Єгор мимоволі посміхнувся. Мишко завжди зневажав норми, чого б це не стосувалося. Ще в школі він міг убратись у щось яскраве, мов півень, і ніхто його не міг переконати в порушенні правил. І навіть тут, в інституті, де не прийнято було ходити в джинсах, Михайло теж залишався вірним своїм принципам.

Чоловік попрямував до столу свого начальника, без запрошення вмостився на стілець, на якому недавно сиділа Ольга, і запитально подивився на Єгора.

− Щось сталося? − спитав він, складаючи руки на столі. − Ти був такий офіційний.

Єгор мовчки простягнув йому теку. Михайло знечів'я взяв її, розкрив, почав читати. Перегорнув сторінки, подивився на Єгора.

− Що це?

− Ти знав про це? − Єгор уважно дивився на свого заступника.

− Про що, про це? − Михайло здивовано глипнув на Єгора. − Що це за маячня? І звідки це взагалі?

− Це Оля зробила, − тихо сказав Єгор. − За останні три місяці.

− Ольга? − здивувався чоловік. − Чому цього немає в загальних результатах?

Він знову подивився у видрукувані листки. Нахилився ближче. Губи його ворухнулися.

− Так це ж…

− Саме так, − зітхнув Єгор.

Обидва розуміли один одного без слів.

− Що ти збираєшся робити? − запитав Мишко. − Ти ж знаєш, чим це загрожує? Старий сказиться.

− Знаю.

− То не роби цього.

− Не можу, Мишко.

Михайло зітхнув.

− Ти розумієш, що ми всі вилетимо звідси? Усі чекають результатів, хоч яких-небудь. Вони сподіваються, що їх грошики окупляться, а ти їм що? Вибачте, ми не готові? Дайте нам ще, тому що ми обламались із цим чортовим серотоніном?

− Я поговорю зі Старим.

Мишко знизав плечима.

− Поговори. Тільки він тобі скаже те саме.

− Побачимо.

Михайло з цікавістю подивився на Єгора.

− Гаразд, − зітхнув Єгор. − Працюємо.

Мишко підвівся.

− А що з доповіддю? − поцікавився між іншим.

− Я подумаю. Це треба переварити, − кивнув Єгор. − До речі…

Михайло оглянувся.

− Ти пам'ятаєш Юрка? − Єгор уважно дивився на Михайла.

Чоловік глянув на нього здивовано.

− Якого Юрка?

− З нашого двору.

− А, Юрко, − Михайло натягнуто посміхнувся. − Що це ти про нього згадав?

− Я його вчора зустрів…

− Юрка? − здивувався Мишко, але, як здалося Єгору, недостатньо щиро. − То й що?

− Як що? Я все життя думав, що він тоді помер.

Мишко, не кліпаючи, дивився на Єгора.

− Так ти кажеш, бачив його? І що він?

Єгор знизав плечима.

− Дивний якийсь. Не знаю. Таке враження, що він дуже хотів, щоб я про нього згадав.

Михайло посміхнувся.

− Єгоре, ти параноїк. Де ж ти його зустрів?

− Напевно, напевно параноїк, − знехотя посміхнувся і Єгор. − Він у порожню квартиру в'їхав, та, що поруч зі мною. Тільки…

− Що?

− Він зовсім не схожий на того Юрка, що я знав.

− Ну ти даєш, − Мишко підвівся. − Скільки років минуло. Я б теж його не впізнав.

− Так, так, можливо, ти маєш рацію, − розгублено мовив Єгор і глянув на Михайла. − Ти поки що не кажи нічого про ці випадки.

− Нормально ти про мене думаєш, − нахмурився той. − Я все розумію.

− Ну то й добре.

− Успіхів, − пробурмотів Мишко і повернувся, щоб піти.

Єгор подивився йому в спину і застиг. На потилиці Михайла, з лівого боку, чітко була видна знайома спіраль з ледь помітних волосків. Єгор, не відриваючись, дивився на Мишка, поки той не підійшов до дверей, озирнувся, кивнув Єгору і мовчки вийшов.

Він ніколи не бачив подібного ні в кого… Ні в кого, окрім Рити. У його померлої дружини була саме така мітка. Він навіть говорив їй про це і любив цілувати Риту в цю милу спіральку. Дивно, чому він про це думає? Ну і що? Мало в кого є подібні мітки…

Єгор знову відкрив течку.

Чому з ним усе це трапляється? Смерть. Навколо нього завжди була смерть. Може, тому і професію він собі вибрав, пов'язану зі смертю? Але лікар повинен рятувати від смерті, давати життя, а з ним відбувалося протилежне.

Йому щастило.

Сама по собі ця властивість вважалася б везінням, якби навколо нього не вмирали люди. Іноді йому спадало на думку вчинити самогубство, але Єгор з гіркою усмішкою усвідомлював, що з цього нічого не вийде.

Так, йому щастило…

У житті…

Саме в житті, а не по житті. Здавалося, смерть, що полювала за ним, забирала замість нього когось іншого. Вже давно Єгор помітив закономірність, зв'язок у неприємностях, що з ним траплялися і які для самого Єгора повинні були закінчитися смертю, якби не його везіння.

Так було з тим проклятим відрядженням, коли тільки збіг обставин дозволив уникнути смерті. Так було з Ритою. Так було з Юрою. Якби не Юрко, під колесами легковика опинився б він, Єгор.