Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 16

Старий зателефонував о пів на п'яту.

− Єгоре Васильовичу, − його тон був холодним, − я чекаю на доповідь.

Єгор байдуже дивився в монітор.

− Ви мене чуєте? − нетерпляче перепитав голос директора.

− Я вас чую, Костянтине Андрійовичу, − сказав Єгор. − Але не можу цього зробити.

У трубці помовчали.

− Дуже шкода, Єгоре, − спокійно відповів Старий і відключився.

Єгор нахмурився.

Неспроста директор був таким спокійним. Значить, придумав щось, підстрахувався. Він відчував себе розбитим. Хотілося втекти від усього, відволіктися. Хоча б на деякий час перестати варитися у власних думках.

Ще через півгодини знову задзвонив телефон.

− Єгоре Васильовичу, ви не могли б зайти у приймальню? − винувато промовила Алла, секретарка Старого.

Єгор зітхнув. Він знав, що директор усе це так не залишить.

− Добре, Аллочко, − миролюбно сказав він. − Щось сталося?

− Тут… − дівчина зам'ялася. − Тут вам наказ треба підписати.

Єгор посміхнувся. От Залеський його і попер. Як усе просто − немає людини, немає проблем.

− Зараз буду.

Він встав, окинув поглядом кабінет, ніби прощаючись.

Жалю не було. Нехай буде, що буде. Після смерті Рити він намагався дотримуватися одного, дуже простого, правила − ні до чого не можна прив'язуватися: ні до людей, ні до подій, ні до мрій. Тоді й біль, якщо людина віддалиться, подія не відбудеться, а мрії не здійсняться, буде не таким гострим. Як і радість, якщо все йтиме так, як плануєш. Та пожертвувати гіпотетичною радістю заради позбавлення від неодмінного болю він міг.

Єгор піднявся до приймальні.

Секретарка виглядала розгубленою. Розширеними синіми очима вона винувато глянула на Єгора.

Він посміхнувся. Дівчина ніяково відвела погляд, встала й простягнула пару віддрукованих листків.

Першим був наказ про службове розслідування. Єгор пробіг очима по рядках, глянув на Аллу, яка вперто відводила погляд.

Другим − наказ про усунення його, Єгора Васильовича Дорна, від займаної посади на час проведення службового розслідування. Він з відстороненою цікавістю подивився на прізвище свого наступника, наче це і не його щойно залишили без роботи.

«Призначити в. о. начальника відділу Левченка Олександра Івановича».

Єгор хмикнув. Мовчки поклав на стіл секретарки обидва листки, взяв ручку, підписався в обох наказах.

− Веселіше, Аллочко, − кивнув дівчині. − Ніхто не помер.

Вона підняла очі і ніяково усміхнулася.

Свій кабінет тепер здавався чужим. Єгор з подивом подумав, що півгодини тому він почував себе тут як вдома − усе було звично, знайомо, буденно, і ось якийсь папірець повністю перевернув його життя і викликав знайомий стан порожнечі. Він знову зробив помилку. Ніхто і ніщо не повинно було так западати в душу, щоб жити тільки цим. А інститут був єдиним місцем, де він ще жив.

Що ж, він отримав свій черговий урок.

− Єгоре…

Чоловік озирнувся. Позаду стояла Ольга.

− Що? − запитала вона і зробила крок до нього. − Що трапилось?

Єгор посміхнувся. Похитав головою.

− Я йду.

− Ти йдеш додому? − Ольга недовірливо придивлялася до нього.

− Зовсім.

− Як?

Єгор відвернувся від неї і підійшов до свого столу. Сів у крісло. Висунув шухляду. Варто було зібрати речі.

− Що сталося, Єгоре? − Ольга зробила крок уперед.

− Старий призначив службове розслідування. І замість мене тепер буде Саша Хом'ячок.

Ольга здивовано дивилася на нього.

− Службове розслідування? Саша? Левченко? Та він же нездара.

− Зате він зять…

− Та знаю я, чий він зять, − роздратовано перебила Єгора Ольга. − Але ж так не можна… Це ж смішно… − жінка розгублено глянула. − Він тебе звільнив?

Єгор посміхнувся.

− Ще ні. Віддав Сашину посаду. Буду тепер по інституту ходити, мов примара. Тільки ж не буду, Олю, − перестав посміхатися чоловік. − Рубати, так увесь хвіст.

− Почекай, не кип'ятися, − жінка задумливо торкнулася пальцями своїх губ. − У тебе відпустка є?

Єгор глянув на неї.

− Три. Три, Олю, − посміхнувся він. − Скоро в мене буде тривала відпустка.

− Перестань себе жаліти, − холодно поглянула на нього Ольга. − Ніхто не помер, як ти сам любиш говорити. Знаєш що, давай зробимо так. Їдь зараз додому і ні про що не думай. Тобі треба відпочити. До Старого не ходи, заяву я сама напишу.

− Яку заяву?

− На відпустку. І взагалі їдь з міста.

Єгор подивився на Ольгу.

Якось так склалося, що він не сприймав її як жінку. Вона була колегою, однодумцем, другом. Здавалося, вона була завжди присутня у його житті. Згадав, як вона приходила до нього додому після смерті Рити. Це вона допомогла йому тоді все те пережити, витримати.

Тепер він дивився на неї іншими очима.

Зараз він, чи не вперше, розгледів у ній жінку.

− Ти сердишся? − винувато запитала Ольга.

Єгор похитав головою. Встав з-за столу, підійшов до жінки, обійняв її незграбно. Ольга завмерла на секунду і нерішуче обхопила Єгора за талію.