Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 8

Неприємності почалися ще підчас вагітності його біологічної матері.

Вона постійно курила. Будь Сансанві[1] як і раніше безтілесним, це б його мало хвилювало, але тепер він був у в'язниці свого тіла, що тільки зароджувалося, та ще і в матці матері. Подвійний мішок, з якого можна було вибратися тільки одним шляхом.

Це дійсно була в'язниця.

Те, що їй було приємно, йому приносило нестерпний біль. Навіть коли вона ще тільки хотіла закурити, він уже починав задихатися.

А ці її контрастні душі. Кожного разу він стискався весь і в без того тісному мішку, щоб захиститися від холоду й спеки, і бився ще не сформованими ніжками зсередини.

Болісно проходили години, дні, місяці. Але від усвідомлення, що муки триватимуть роками, ставало нестерпно.

Пологи були жахливими. Вона кричала від болю, а він задихався від того, що вона затримувала власне дихання.

Вони називали це вигнанням.

Удруге поспіль Сансанві довелося втілюватися. Процедура здавалася знайомою, але легше від цього не ставало. Темрява, тіло чавить силою власного «будиночку», нічим дихати. І коли він побачив величезну світлу пляму над головою, то злякався. Злякався, бо з жахом зрозумів − він знову буде жити.

Голову здавило тісним обручем, здавалося, навіть череп хруснув, і якби не тім'ячко, що так і не заросло досі, його голову розчавило б як горіх, коли виштовхувало через печеру.

Яскраве світло шмагнуло по очах. Миттєво стало холодно. Легені тут же роздуло, наче його всього наповнили повітрям. Сансанві спробував відкрити очі. Побачив цей дикий світ.

Стало прикро.

І він заплакав.

Мати після пологів від нього відмовилася, встигнувши назвати осоружним ім'ям Стасік. Та це було неважливо, його ймення. Раніше він був Юрієм, тепер Станіславом, яка різниця. Але він, уже знаючи про майбутнє народження, був готовий до цього. І навіть знав.

Дитинство в дитбудинку не додало любові до людей. Для нього вони були всього лише пішаками у грі…