Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 11

Ольга втомлено скинула туфлі і тільки тоді причинила вхідні двері. Повісила сумочку і зайшла на кухню. Поставила чайник. Дістала з холодильника таріль з канапками. Мляво здивувалася, що всередині холодильника так порожньо. Нічого, скільки їй самій треба. Завтра вже закупить усе необхідне. Прозора тарілка з пізньою холостяцькою вечерею перекочувала в мікрохвильовку.

Переодягнулася. У ванній глянула на своє відображення. Скривилася.

Чому він не подав на неї доповідну? Невже і справді щось відчуває?

«Дурниці», − сказала собі. Просто Єгор порядна людина, до того ж, їх пов'язують кілька років дружніх відносин.

«Дружба», − гірко усміхнулася жінка, і вимкнула чайник, що свистів на плиті.

Чи кохала вона його? Чи була її тяга до нього справжнім коханням? Чи…

Ольга усміхнулася. «Собі хоч не бреши», − подумала гірко. Кохання… Так, він подобався їй. Дуже подобався. Але це була не єдина причина. Він був єдиним… Єдиним, утому сенсі, що вибору особливого в Ольги не було, навіть в інституті. Де вона могла познайомитися з чоловіком? На сайті знайомств? Чи ходити на ці принизливі зустрічі «Кому за тридцять». Атак…

Іскра пробігла в перший же день знайомства. Хоч Єгор і був холодний з нею спочатку, згодом почав ставитися до Ольги з дружньою увагою. А сама вона поступово закохувалася в нього, немов поринала в темну безодню океану.

Він був самотній. І вона вже була сама. Це теж їх єднало. Нерідко вони залишалися допізна в інституті. Іноді пили разом каву. Іноді він підвозив її до будинку. Тільки іскра була в ній. У ньому ж горіла лише робота.

А потім Ольга дізналася, що він одружився. Подейкували, на своїй подрузі дитинства. Було прикро. До сліз прикро, але це не вплинуло на її почуття.

Він перестав затримуватися, поспішав до своєї Рити. А Ольга…

Вона Єгора навіть не ревнувала. Так, Риту Ольга не любила. І не тому, що він віддав перевагу їй, а не Ользі. Була в цій жінці якась нарочитість, здавалося, вона лише прикидається закоханою дружиною, а насправді… Але, можливо, це тільки здавалося.

Залишалося тільки одне − бачити його і просто радіти. Хоч це й погано виходило.

Коли померла Рита, Ольга мала надію, що тепер і їй пощастить. Вона розуміла, що підло будувати відносини на смерті, та й узагалі навіть так думати, але таємне бажання бути з ним зневажало мораль.

Тільки все було марно.

Навпаки, Єгор, який і раніше не був занадто відкритим, замкнувся в собі ще більше. Зовні все виглядало як завжди − на жарти він посміхався, від прикрощів засмучувався, але все це робив упівсили, ніби нещиро. У ньому, здавалося, згасло щось, випарувалася воля до життя.

Ольга надкусила бутерброд.

Але все одно вони зблизилися після цього. Вона не будувала райдужних перспектив, прекрасно все розуміючи. Його біль став і її болем. Це не було облудою або стратегією. Господи, невже вона виправдовується сама перед собою?

Ольга кинула погляд на телефон. Зателефонувати йому? В інституті він сьогодні більше не з'являвся. Як він там?

Здоровий глузд узяв гору. Що вона йому скаже? Чим заспокоїть? А так хочеться почути його голос…

Жінка зітхнула. Не варто було так накручувати себе. Все буде так, як і повинно бути.

Раптом вона похолола. По спині пройшов мороз від однієї думки.

Старий йому не пробачить цього. У тім, що Єгор відмовиться робити доповідь на цій чортовій конференції, Ольга не сумнівалася. Він завжди був безкомпромісний у таких речах. Залеський його звільнить. Звільнить? А як же вона? Як вона без Єгора? Сама в усьому винна. Якби не витягла на світ цей камінь, який зняла з себе і тепер переклала на Єгора… Але по-іншому вона теж не могла. Не могла його обманювати ні в чому.

То що ж робити? Може, поговорити зі Старим? Тільки щоб не підставити самого Єгора.

Так нічого і не придумавши, Ольга зітхнула і підвелася.

Самотність убивала. Ні до кого звернутися, ні з ким перемовитися словом. Може, їй кота завести? Чи собаку? Бодай якась жива душа…

Постіль здавалася холодною. Ольга уткнулась у подушку і тихо заплакала.