Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 9

Обабіч дороги промайнула будівля знайомої кав'ярні, і Єгор різко вивернув кермо праворуч. Позаду пролунав обурений звук сигналу, але Єгор не звернув на це уваги.

Зала була порожня. Майже порожня. За одним зі столиків сидів чоловік з густою бородою і в чорній рясі, за барною стійкою нудьгував молодий хлопець у білій сорочці.

Єгор відзначив собі поглядом столик біля вікна і підійшов до стійки.

− Каву, будь ласка, − звернувся він до хлопця.

− Як завжди?

Єгор кивнув.

− І… один круасан. Ні, два.

Бармен ковзнув по ньому поглядом, мовчки кивнув.

Єгор розвернувся і попрямував до столика біля вікна.

Кілька секунд тому порожній, він тепер виявився зайнятий, хоча, Єгор був впевнений, до кафе ніхто більше не заходив. Він хотів було вже обрати інший, але, придивившись до силуету біля вікна, нерішуче зупинився посеред зали.

На нього з усмішкою дивилася вчорашня незнайомка. Вона підняла руку і привітно помахала йому. Єгор попрямував до неї.

− Привіт, − першою привіталася вона, коли він обережно сів навпроти.

− Привіт, − відповів Єгор, відчуваючи себе не у своїй тарілці.

Запала пауза. Він не знав, що їй сказати і взагалі не був зараз налаштований на розмови. Кілька хвилин сиділи мовчки. Єгор, почуваючи як зростає напруга, подивився на неї.

− Де ви вчора пропали? − запитав, аби не мовчати.

Жінка дивилася на нього.

Колір очей незнайомки Єгор розрізнити не міг − для цього в залі було занадто темно. Волосся кольору міді спадало локонами їй на плечі.

− Я завжди приходжу і йду, коли побажаю.

Єгор посміхнувся краєчком губ і відвів погляд.

− Вам не подобаються незалежні жінки? − запитала незнайомка і посміхнулася.

На щоках у неї з'явилися ямочки.

− Які шовіністично налаштовані чоловіки, − у тон їй відповів він. − Так вийшло, що і ті, й інші не можуть одне без одного.

− Світ із самого початку гнобив жінок, − без посмішки сказала незнайомка. − Що ж нам лишається?

Єгор знизав плечима − її слова звучали як виправдання.

Принесли каву. Офіціантка поставила таріль з круасанами на стіл. Єгор узяв гарячу чашку обома долонями і поглянув на жінку.

Але вона дивилась не на нього. Єгор простежив за її поглядом.

− Святим отцям не чуже ніщо мирське, − кивнула вона в бік батюшки, що із замисленим виглядом смакував свій напій.

− Чому б і ні, − посміхнувся Єгор і теж спробував каву.

− З часів сотворіння світу так нічого й не змінилося. Люди, як і раніше, діляться на солдатів, священиків і правителів. Решта залишаються просто сірою масою.

Кава обпекла, Єгор поставив чашку.

− Ви читали Джека Лондона? − Єгор з цікавістю подивився на жінку. − І до кого ж ви зараховуєте мене?

− Ви священик, − впевнено промовила жінка. − Той, до кого йдуть за порадою. Пастир, свого роду.

Єгор засміявся. Незважаючи на неприємності на роботі, загрозу проекту, безвихідь, у якій він перебував зараз, це його несподівано розвеселило.

Він − пастир?

− Ви мені лестите, − Єгор з цікавістю подивився на незнайомку.

− Зовсім ні. Я не порівнюю вас із ним, − вона кивнула на батюшку. − Цей несправжній. Рече, не відаючи сам, що.

− Чому ж, − заперечив Єгор і ще раз подивився на чоловіка в сутані. − Напевно, він вірить у те, що проповідує.

За вікном почувся дитячий зойк. Повз пронеслася перелякана кішка, слідом за нею затупотіли троє хлопчаків. Один з них зупинився напроти вікна, дістав з кишені рогатку і, прицілившись, запустив камінь. Почувся котячий вереск.

Жінка, не відводячи від вікна погляду, тихо промовила:

− Як же я ненавиджу цих тварюк. Ви тільки подивіться на них. Ось так само вони вбили колись свого Бога.

Єгор здивовано подивився на неї. У її голосі відчувалася справжня злість.

Жінка повернула голову і посміхнулася.

− І вони досі п'ють Його кров і їдять Його плоть, − кивнула вона на батюшку за столом. − Некроманти. Це ж треба було вигадати − поклонятися смерті. Подумати тільки, вони вклоняються Його трупу.

− Його зрадили.

Вона похитала головою.

− Вони створили культ на смерті. Розумієте, вони їй поклоняються! І жеруть Його кров. Вони досі залишилися язичниками. Бо принесли Його в жертву. У жертву батькові власного сина, як вони вірять.

− Як вони вірять? − перепитав Єгор. − Хіба Він не був сином Бога?

Жінка похитала головою.

− Віра в Бога − вже не релігія. Релігії придумали для того, щоб правити людьми. Він − всього лише одна з маріонеток, − посміхнулася жінка.

− Ви атеїстка?

− Ні, я вірю в Бога. А ви?

Єгор знизав плечима. Чи вірить він?

− Не знаю.

− І в загробне життя не вірите? − незнайомка уважно дивилася йому в очі.

Єгор мовчав. Після смерті Рити він про це не раз замислювався. Тим паче, його проект був безпосередньо пов'язаний зі смертю. Чи було там щось?

− Якби люди дійсно знали, що там за порогом їхнього земного життя, у світі б прокотилася лавина масових самогубств, − сказала жінка, не дочекавшись його відповіді.

− Там так добре? − скептично запитав Єгор.

− Там… по-іншому. Але не варто нехтувати земним життям. Це унікальна можливість змінити світ і змінитися самому.

Єгор хмикнув. Знову підняв чашку. Сьорбнув.

− Чому ви назвали мене священиком?

Жінка виклала обидві руки на стіл.

− Ви можете дати людям те, що вони хочуть отримати.

− Я? Що дати? − здивувався Єгор.

− У кожного своя місія, − посміхнулася незнайомка. − У вас своя. А у мене своя.

− І яка ж у вас?

− З часом ви про це дізнаєтеся.

Задзвонив телефон.

Єгор потягнувся до кишені, кинув погляд на жінку.

− Вибачте, − натиснув кнопку. − Так?

− Єгоре, − пролунав голос Михайла. − Дзвонили з Дніпропетровська. У них наш випадок. Схоже, СРДС.

Єгор спохмурнів. Він так і не поговорив з директором інституту. Але ж дослідження ніхто не припиняв, а цей випадок − свіжий матеріал.

Єгор подивився на жінку. Вона посміхалася.

Його покоробило від власної думки. Смерть немовляти була для нього лише свіжим матеріалом.

− Оформляй відрядження, − сказав він у трубку і відключився.

− Неприємності? − запитала жінка.

Єгор скривився.

− Так, робочі моменти.

− А ким ви працюєте?

− Я лікар.

Подивився на годинник.

− Вам треба йти? − напівзапитливе сказала жінка.

Єгор із жалем подивився на неї. Зловив себе на думці, що хотів би залишитися тут − не хотілося в порожню квартиру. Але щось штовхало його геть від цієї жінки.

− На жаль, так.

Жінка кивнула, продовжуючи дивитися на нього. Бентежачись, він витягнув портмоне, поклав на стіл купюру. Встав.

− Усього найкращого, − торкнувся поглядом незнайомки.

− До побачення.

Уже виходячи з кав'ярні, Єгор озирнувся. Жінка, як і раніше, дивилася на нього й усміхалася.

На столі залишилися непочаті два круасани.