Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 5

Чеслав завжди був слухняним хлопчиком. Тихий, спокійний, непримітний. Йому говорили: обманювати недобре − він не обманював. Йому говорили: треба їсти вранці вівсянку − він їв. Йому говорили…

Змалку він потерпав від одного недоліку, який згодом, з роками, переріс у діагноз − він хотів подобатися усім. Тому, пересилюючи себе, давився вранці вівсянкою, щоб не засмучувати маму, пиляв скрипку, щоб догодити татові, і таємно мріяв про повну свободу, наважуючись бути собою, тільки коли залишався на самоті.

Він закінчив школу зі срібною медаллю, чим дуже засмутив маму, і, вже компенсуючи свою провину перед нею, знову ж таки згідно з її бажанням-наказом вступив до інституту іноземних мов.

І все закрутилося спочатку. Вчився він добре, якраз настільки, наскільки від нього очікували. На четвертому курсі одружився, вперше всупереч батькам, утім, знову ж таки, на догоду своїй нареченій.

Але й тут він не був собою.

Вона завжди порівнювала його з кимось. І не на користь його, Чеслава.

− Славик, однокурсник твій, посаду одержав, між іншим, у посольстві, і Катька, дурепа, тепер в Англії, а ми знову в дупі, − кричала вона в сльозах, і він слухняно просувався по службі.

− Я хочу дитину, − просила вона, надивившись на своїх подруг, що прогулювалися з дитячими візочками, і він слухняно робив їй дитину.

Починалися дев'яності.

Після викидня вона заявила, що хоче власну справу.

І знову він не зміг сказати «ні», утім, його й не питали дуже. За порадою своїх підозрілих приятельок, вона організувала фіктивну фірму, «конверт». Варто віддати їй належне: завдяки її скиглінню, він досить швидко просунувся кар'єрними сходами. На той час він уже працював у МЗС. З'явилися атрибути успішної людини. Квартира. Машина.

Жадоба до чужих грошей, хоч сума була не настільки велика, щоб зазіхнути, згубила її бізнес. Квартиру і машину довелося продати.

Тоді він уперше замислився над своїм життям. Куди він ішов? З ким? Навіщо?

Але коли вона вляпалася в п'яний скандал в Ісландії, він уперше з насолодою сказав їй «ні».

«Ні» у МЗС вже сказали йому. Розлучення, втрата престижної роботи, розмін батьківської квартири. Тато з мамою на той час вже емігрували до Німеччини, позбавивши його, нарешті, своєї опіки.

Усе це давало йому шанс знову знайти себе.

Але, мабуть, ще було рано.

Він влаштувався перекладачем у комерційну фірму і зажив новим життям.

Але все знову повторювалося, немов по спіралі.

Він зробив приголомшливий для себе висновок − люди на його шляху траплялися абсолютно однакові, незважаючи на те, що мали різні прізвища, статуси, обличчя та сімейний стан.

У класі, групі, колективі обов'язково завжди складалася певна спільнота, у якій дійові особи тільки змінювали імена, виконуючи ті ж ролі.

Кожне нове товариство в його житті було виткане в однаковій пропорції. У кожному з них був свій Прокажений, якого всі штовхають, і свій Лідер, якому підкорялися. Були також Виконавець, Ворог, Блазень.

Чеслав був Блаженним. Тим, хто спостерігав.

Поступово він дійшов висновку, що все це безглуздо. Тому, що не можна було вже визначити, що є праве, а що − ліве. Напевно, він просто втомився нести це в собі.

Він намагався втекти.

Взяв відпустку і поїхав у глушину. Чому саме сюди? Він не знав, де зупиниться. Так вийшло.

Він проводив часу праці і відпочинку. Багато думав, гуляв і навіть встиг закохатися.

Але спокою не було. І, насамперед, від самого себе.

Він не розумів, чого хоче. Але все одно хотів цього.

Через три місяці він повернувся додому, щоб опуститися на саме дно. Бо вирішив, що тільки страждання тіла можуть вилікувати його душу.

Тому став бомжем.

Так, він підготувався до цього ґрунтовно. Вибрав місце, де чистіше, взяв із собою грошей, тепло одягнувся.

Його помилка була в тому, що він призначив собі тільки роль, замість того, щоб вибрати спосіб життя. Мав, що втрачати. А тут це було неприпустимо.

Його побили. Того ж дня. Роздягли, забрали гроші і залишили лежати у власних випорожненнях на кахельній підлозі громадського туалету.

Він домігся свого − істина швидко з'явилася через біль у зраненому тілі і власному мерзенному запаху.

Йому було куди йти після лікарні − залишалася квартира. Повернувшись додому, він уже знав, що знайшов відповідь.

Ще під час свого єднання з природою у глухому селі, у лісочку поблизу знайшов невелику, схожу на казкову, хатинку.

У лікарні, в маренні, він побачив себе там.

І він усміхався…