Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 14

Як не хотілося відтягти неприємну розмову з директором інституту, але все одно це мало статися. Єгор вийняв теку з чернеткою доповіді, перегорнув її і поклав назад у шухляду. Дістав з іншої течки кілька принесених Ольгою листків і рішуче встав.

Костянтин Андрійович Залеський уже не був справжнім ученим. Зате він був хорошим функціонером, адміністратором. Подейкували про палку закоханість директора в молодості, але Єгор не міг уявити Старого романтичним юнаком. Прямодушний лисуватий Старий, якого Єгор знав уже давно − тоді його називали просто Хотабич, через гостру, мов у козла, борідку, − і запропонував Єгору очолити цей напрям під його керівництвом. Старий створював свою команду. Під щедре фінансування зацікавлених у проекті людей. Відтоді минуло три роки. Вони набагато просунулися за цей час. Але, як виявилося, від самого початку взяли помилковий напрямок.

Борідка в директора збереглася й досі, тільки добряче вкрилася сивиною, викликаючи повагу. Тому і стали всі його називати з часом не Хотабичем − Старим.

Костянтин Андрійович підняв голову від монітора і короткозоро примружився, вдивляючись у відвідувача. Узявши зі столу окуляри, почепив собі на ніс і посміхнувся.

− А, це ти, Єгоре Васильовичу, − не встаючи, він, запрошуючи, вказав рукою на стілець. − А я тебе щойно згадував. Проходь, сідай.

− Здрастуйте, Костянтине Андрійовичу, − кивнув Єгорі присів на запропоноване місце.

Скріплені степлером листки поклав перед собою на столі. Старий ковзнув по них поглядом і знову подивився на Єгора.

− Бачу, підготувався, − він посміхнувся і потер долоні. − Ну, як доповідь? Ох і дамо ми з нею жару. Повірити не можу, за короткий термін такі результати. Це буде сенсація, Єгоре.

Єгор похмуро подивився на директора. Залеський виглядав баригою, що підраховує свої бариші. А бариші могли бути, дійсно, непогані.

Єгор мовчки простягнув директору через стіл роздруківку.

Старий перестав терти долоні. Поправив окуляри, узяв папери, вдивляючись у текст.

− Що це, Єгоре? − запитав, не дочитавши до кінця.

− Це те, що ставить хрест на всіх наших дослідженнях.

Директор повільно випростався і відсунув від себе білі листки, немов вони були заразними.

− Так, − протягнув він, нахиляючи голову і дивлячись на Єгора з-під окулярів. − І як це розуміти?

− Ці вісім випадків не дають нам права…

− А тепер стоп, − директор перебив Єгора і кивнув на листки на столі. − Чому я про це дізнаюся майже напередодні конференції?

Єгор зам'явся.

− Я був не зовсім у цьому впевнений… Тому не повідомляв вам.

Директор гидливо посунув до себе скріплені листки, перегорнув кілька.

− Тут різні дати. Чому у твоїх звітах нічого цього немає?

Єгор нахмурився.

− Я не хотів…

− Це я вже чув, Єгоре. Ну, гаразд, залишимо це поки, − Залеський відкинувся на спинку крісла. − Чому ти вирішив, що… До речі, що ти сам вирішив?

Єгор зітхнув.

− Ми на хибному шляху, Костянтине Андрійовичу. І доповідь… Не все так гладко, як ми думали. Я вважаю, ми не готові заявити про вирішення проблеми синдрому.

Єгору спало на думку, що це може здатися помстою з його боку за рознесену в пух і прах Старим і компанією тему Єгорової кандидатської про каротидний гломус багато років тому. Ні він, ні Старий ніколи більше не згадували про ту давню дисертацію, що її зарубала дисертаційна рада. Захистився Єгор пізніше і зовсім за іншою темою, але осаді зачаєна образа на членів вченої ради, в тому числі й на свого наукового керівника, Старого, лишилася. Напевно, і сам Костянтин Андрійович це відчував. Тепер же з боку Єгора це виглядало як компенсація за ту давню образу молодості. Єгор був майже впевнений, що директор саме так і думає. Але це було не так.

Старий повільно наливався кров'ю. Він важко засопів, як завжди, коли бував роздратований. Крила носа заграли, очі крізь товсті скельця окулярів втупилися в Єгора.

− Оце так, − промовив він тихо, але Єгор знав цей оманливий тон, який не віщував нічого доброго. − А чи знаєш ти, шановний Єгоре Васильовичу, скільки коштів вкладено в цей проект? Так, Єгоре, так, тут осіли чималі гроші. І що ж, де результат? Прохукали? Звідки почали, тим і закінчили?

− Я вважаю, дослідження треба продовжити, − не відводячи погляду від директора, тихо сказав Єгор.

Залеський нервово засміявся.

− Який же ти, однак, молодець. Він вважає, ну треба ж! А ти не подумав, що, якщо не буде ніяких результатів, нашу лавочку просто прикриють? За непотрібністю. А навіщо ми їм здалися? Гроші пішли невідомо куди, проблема залишилася. Нас закриють до чортової бабці, ти це хоч розумієш? А ще припишуть нецільове використання коштів. До в'язниці захотів?

Старий зірвався на крик. Щось мокре бризнуло на щоку Єгору. Він опустив очі.

Залеський несподівано заспокоївся. Він витягнув з кишені піджака носовичок, витер ним лоб, промокнув губи.

− Так, давай спокійно, − миролюбно сказав він, ховаючи хустку. − Погані боки ми побачили. Тепер про хороше.

Він глибоко зітхнув.

− Це, − сивим клином своєї борідки вказав на листки на столі, − лише поодинокі випадки. Збіги. Які не суперечать нашим висновкам, але і не підтверджують їх. Це просто є. Але подивися на це з іншого боку, Єгоре. Всі аргументи на нашу користь. Серотонін, точніше його брак в організмі, винен у всьому. Це викличе фурор у світовій медицині. Хіба не цієї перемоги ми чекали?

− Це не буде стовідсотковою істиною, − похмуро сказав Єгор. − І ви, і я знаємо, що це не так.

− Та на чому ти зациклився? − вибухнув директор. − Ось на цьому?

Він схопив зі свого столу злощасні листки і одним рухом розірвав їх навпіл. Крутнувшись у кріслі, викинув залишки в кошик і знову повернувся до Єгора.

− Усе, забудь, немає більше проблеми, − сказав, ніби гіпнотизуючи. − Іди, працюй.

Єгор подивився на Старого і встав.

− Ви робите помилку.

Крила носа Залеського знову затремтіли, але він стримався.

− Головне, щоб ти її не зробив, Єгоре Васильовичу.

Коли Єгор уже відчиняв двері, позаду пролунав владний голос директора.

− Сьогодні, о шістнадцятій, мені потрібна сама доповідь.

Єгор не озирнувся.