Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 12

Михайло потягнувся, не розплющуючи очей. Розліпив повіки і відразу ж згадав вчорашній день.

І ніч.

За зачиненими дверима чувся рівномірний шум води.

Він подивився на своє ліжко. Поряд на подушці виднілася руда волосинка.

«Дивно, − подумав відсторонено Михайло, − Аня ж брюнетка».

Усе якось вийшло в них вчора само собою. Після кав'ярні вони гуляли, збиралися кудись ще. Куди? Уже не важливо. Михайло зайшов у номер переодягнутися. І так вони з нього й не вийшли.

Шум води затих. Михайло прикрився простирадлом і в очікуванні подивився на двері кімнати.

Двері відчинилися. На порозі з'явилася Ганна, закутана в рушник, відразу ж зупинилася, усміхнулася, зустрівшись із ним поглядом, і підійшла до ліжка. Михайло потягнув її до себе.

Волосся дівчини було мокрим і від цього вона виглядала беззахисною. Михайло рішуче заліз руками під рушник, у який вона загорнулась, і, торкнувшись губами шиї дівчини, прошепотів:

− Привіт.

Потім вони гуляли, тримаючись за руки. Михайлу не подобалися такі ніжності, але Аня сама його взяла за долоню і він не зміг висмикнути руку − настільки зворушливо виглядала дівчина. Їй було приємно. Що ж, йому теж.

Розмова не клеїлась. Йшли мовчки, іноді поглядаючи одне на одного. «Напевно, потрібно вже звалювати, − думав Михайло, відчуваючи напругу. − Краще б я вже на цьому дні народженні був. Хоча… Гарненька дівчинка. І не нудна в ліжку. Не те, що зараз».

Він посміхнувся дівчині, знову зустрівшись з нею поглядом.

− Коли ти їдеш? − запитала вона і тут же відвела очі.

«Зрозуміло, − подумав Михайло, − сльози розлуки душать». Він розлютився на самого себе. Чого до неї причепився? Сам тепер викручуйся. Треба було закінчувати цю лав-сторі.

− Сьогодні, Аню, − сказав він винувато, хоча вже зараз був готовий бігти на вокзал.

− Ти не можеш залишитися? − вона як і раніше на нього не дивилася.

Задзвонив його телефон. Рок-н-рольна мелодія говорила, що телефонує дружина. З'явилася можливість висмикнути долоню з руки дівчини.

− Алло, − так і не зумівши придушити роздратування, сказав Михайло в трубку.

Ганна, окинувши його задумливим поглядом, пішла вперед.

− Привіт, − пролунав голос Олени. − Що це ти пропав, не дзвониш. З тобою все нормально?

− Так, усе добре, − напружено вдивляючись у спину Ганни, відповів Михайло.

− Тобі незручно розмовляти? − здогадалася дружина.

− Угу, − невизначено погодився Михайло.

− Ну, гаразд. Коли хоч будеш?

− Уже завтра.

Ганна, відійшовши далеко вперед, зупинилася й озирнулась.

− Добре, в мене тут люди. Я тобі вже з поїзда подзвоню, − нетерпляче сказав Михайло і відключив телефон.

Швидким кроком підійшов до Ані.

− Дружина? − сумно запитала вона, натякаючи на телефонний дзвінок. − Хвилюється?

− Я не одружений, − чесно дивлячись в очі дівчини, відповів Михайло. − Це мама телефонувала.

− Мама? − зраділо запитала Аня. Було видно, що настрій у неї покращився. − Переживає?

− Вона хвора. Вона зі мною живе і їй не можна надовго залишатися самій.

Якого біса він усе це вигадує? Але одна брехня, з бажання виглядати гарно, тягнула за собою наступну.

− Нам треба в лікарню.

Він не хотів більше залишатися з нею наодинці. Щось його дратувало, тільки він сам не міг зрозуміти що. Може, ці сумні й віддані очі?

− Добре, − сказала дівчина, і від цієї її беззаперечної покірності стало ще гидкіше.

Заввідділу знову приймав великого столичного гостя. Вони випили в кабінеті по чашці дешевої кави, перекинулися формальними ввічливими фразами і, потиснувши руки, розпрощалися.

Ганна чекала в коридорі.

− Мені потрібно забрати контейнери, − натякнув Михайло на те, що залишилося мало часу.

Вона кивнула.

− Коли в тебе потяг? − запитала несподівано.

«Тільки цього ще бракувало. Вона що хоче його ще й проводжати, − роздратовано подумав Михайло. − Звідки він знає коли? Чим швидше, тим краще».

− О другій дня, − сказав перше, що спало на думку.

Захоче, нехай перевіряє.

− Напевно, я не зможу тебе провести, − сказала дівчина, не дивлячись на нього.

Він подивився на Ганну.

«Ти то можеш, − подумав напружено, − тільки сама ж відчуваєш, що я не хочу. Не хочу я», − майже вигукнув подумки.

− Я тобі зателефоную, − сказав спокійно.

Дівчина кивнула і увійшла у двері лабораторії. Тепер втекти хотілося від неї.

Вони стояли одне навпроти одного на подвір'ї лікарні і не могли сказати ні слова. Може, ця ніч і була для неї чимось особливим, напевно, так воно і було, судячи з її нещасного зараз вигляду, але тільки не для Михайла. Так, вони переспали, але в нього були дружина і син, немов стіна, що відгороджувала його від решти світу. І це було святим і непорушним. Навіть не тому, що він любив Олену.

Це була навіть не любов…

Він не хотів про це думати. Все закінчилося. Тут закінчилося.

− Я подзвоню, − Михайло поцілував дівчину в губи.

Вона охоче їх розкрила, торкнулася його язиком, але Михайло відсахнувся, не захотів продовжувати для неї тортури.

У двір лікарні в'їхало таксі. «Як вчасно», − посміхнувся про себе Михайло. Він нахилився за своєю сумкою, накинув ремінь на плече і посміхнувся Ані.

− Я обов'язково подзвоню, − пообіцяв він, однак не збираючись цього робити.

− Добре, − дівчина слухняно кивнула.

«Як лялька», − подумав Михайло, сідаючи в машину. Коли таксі від'їхало, він озирнувся. Вона дійсно нагадувала ляльку. Пом'яту ганчір'яну ляльку.