Читать книгу Час Ліліт - Сергій Лобода - Страница 4

Він не чув, коли вона сіла поруч, − Єгор задумливо дивився крізь скло. У голові шуміло, але не стільки від випитого, скільки від розмов. Оленька, вони всі з любов'ю називали так Ольгу Кудімову, одну з його співробітниць, що брала участь у проекті, нарешті захистилася і з аспірантів плавно перейшла в кандидати наук.

Скоро вже його зупинка. Він повернув голову і з млявим подивом побачив, що місце поряд з ним невідомо коли зайняла молода рудоволоса жінка. Єгор здивовано хитнув головою і нахилився до неї.

− Вибачте, я на наступній виходжу.

Вона повільно повернулася й подивилася на нього.

− Я теж, − посміхнулася жінка і відвернулася.

Єгор кивнув.

Маршрутка зупинилася. Жінка легко підхопилася і пішла до виходу.

На вулиці було прохолодно. Єгор забарився, зачиняючи дверцята маршрутки, глянув, як віддаляються габаритні вогні машини і ковзнув по жінці поглядом.

Вона дивилася на нього. Несподівано здригнулася, обхопила свої плечі руками.

Йому стало ніяково за свій піджак, який він, судячи з усього, повинен був запропонувати незнайомці. Відвернувшись, він пробурмотів: «До побачення», і зробив кроку напрямку свого будинку.

− Зачекайте, − пролунало позаду. − Мені туди ж. Ми могли б піти разом.

Єгор озирнувся. Знизав плечима. Він не збирався шукати нових знайомств, але з місця не зрушив. Жінка повільно підійшла до нього.

− Ходімо, − сказала вона. − А то вже стало прохолодно.

Єгор, гублячись у сумнівах, чи може він, усе ж, запропонувати їй свій піджак, чи це не буде виглядати надто фамільярно, рушив з місця.

− Не варто, − повернула до нього голову незнайомка.

У світлі неповного місяця він зовсім близько бачив її обличчя.

«Про що це вона? Невже здогадалася?»

− Що не варто? − запитав Єгор.

− Ніщо не варте, − відповіла жінка. − Не варте того, щоб за ним шкодувати чи хвилюватися за нього.

− Думаєте? − уже з цікавістю подивився Єгор на незнайомку. − А як же вияв почуттів, емоцій?

− Головне, що ви робите, а не що при цьому відчуваєте.

− Але, як же, − здивувався Єгор, − якщо не буде почуття, то ми взагалі перестанемо бути людьми.

− Наші почуття − це ми самі. Я не про те, щоб перестати відчувати. Але не треба викликати в собі фальшиві почуття.

− Фальшиві?

− Так, щось подібне до почуття обов'язку. Або жалю та співчуття, коли цього зовсім не відчуваєте, але так велить людська мораль.

− Мораль − не найгірше, що придумало людство, − заперечив Єгор.

− Щоб виправдати свої грішки, − закінчила жінка і засміялася.

Єгор глянув на жінку.

І зупинився. Поряд нікого не було. Він здивовано озирнувся. У голові ще лунав її сміх, але сама жінка щезла, наче її і не було. Навколо хоч і ніч, та завдяки місяцеві виднілися довгі тіні будівель і світла стрічка тротуару. Єгор оглянувся. Вона не могла просто зникнути. Чоловік труснув головою. Чи не привиділось усе це йому? Зітхнув. Подивився на годинник.

І пришвидшив ходу.

На свій поверх піднявся сходами. Уже всунув ключ у замкову шпарину, повернув, коли раптом пролунав здивований голос:

− Єгоре?

Він здригнувся. Озирнувся.

Двері квартири навпроти були прочинені. На порозі стояв чоловік років тридцяти і дивився на Єгора.

− Так, − Єгор здивовано глянув на незнайомця. − Ми знайомі?

У квартирі навпроти ніхто не жив, певно, уже півроку. Там вийшла якась темна історія з сусідами, молодою парою, що завжди сварилися вранці. Вони несподівано зникли, мабуть, виїхали кудись, і квартира стояла досі порожньою.

Важкою ходою, накульгуючи на вивернуті всередину стопи, чоловік наблизився до Єгора.

− Ти мене не пам'ятаєш? − розчаровано запитав він. − Невже я так змінився?

Єгор знизав плечима. Йому хотілося швидше опинитися вдома, витягнутися на ліжку і заплющити очі.

− Оце так несподіванка, − сказав незнайомець і простягнув руку Єгору. − Я − Юра.

Єгор знехотя потиснув мляву долоньку, скривившись про себе, здивовано подивився в очі чоловікові.

− Юра?

Чоловік посміхнувся.

− Так. Пам'ятаєш наш двір? Як там Мишко поживає?

Єгор здригнувся. Юра? Він сказав Юра? Але ж Юра помер. Маленький хлопчик, з яким вони дружили в дитинстві. Чи не помер?

Єгор недовірливо поглянув на чоловіка.

− Не впізнаєш? − повільно промовив той. − Юра я, Захарчук. Невже забув? Чи це я так змінився?

Чоловік не був схожий на того хлопчика. Звичайно, минуло вже близько тридцяти років, але жодна риса його обличчя не нагадувала про того маленького хлопчика, що так безглуздо загинув.

− Він помер. Юра помер тридцять років тому, − здивовано і вже з підозрою промовив Єгор.

У чому підступ, навіщо комусь видавати себе за його померлого друга?

− Так ти про ту аварію? − натягнуто посміхнувся чоловік. − Я не помер. Ти що? Так, я довго валявся по лікарнях, а потім ми переїхали. Однак і ти десь пропав тоді… Як добре, що ми зустрілися.

Єгор спохмурнів. Дійсно, після того випадку його відправили до бабусі на цілий рік. Але чому він завжди думав, що Юра тоді помер? Чоловік примусив його згадати момент, через що все сталося. А це згадувати йому ніяк не хотілося. Вижив? Єгор не був у цьому впевнений. Але раз Юра так говорив…

− Почекай, − сказав чоловік і пошкандибав у свою квартиру.

Через хвилину він вийшов й простягнув Єгору фотокартку.

Єгор зблід.

У нього була точно така ж фотографія. Він, десятирічний, стояв у центрі, праворуч, закинувши руку йому на плече, посміхався Юрко, ліворуч стояла Рита, а внизу, присівши навпочіпки, сидів Мишко. Їх дворова компанія. Тридцять років тому.

− Я тут квартиру купив, − чоловік озирнувся на свої двері. − Сьогодні тільки в'їхав. І тут на тобі, виходжу, дивлюся − ти. Бувають же в житті збіги. Ну, розповідай, як ти, що ти?

Єгор не знав, що робити. Йому не хотілося нічого, ні думати, ні говорити. Все це виглядало занадто фантастичним, а докопуватися до істини просто не було сил.

− Та добре, − новий сусід поплескав його по плечу. − Зараз час пізній, та й ти, бачу, напевно, з роботи тільки. Може, коли-небудь посидимо, згадаємо молодість? До речі, я наших з тих пір і не бачив. Ви зустрічаєтесь? Як там Мишко? Рита?

Єгор зіщулився.

− Юро, ти вибач, я піду, − не дивлячись на чоловіка, Єгор віддав фотографію і відчинив двері своєї квартири. − Посидимо, обов'язково посидимо…

Зачиняючи двері, він подивився на свого нового сусіда. Губи чоловіка розтягнулися в тонку лінію посмішки, а сам він, не відриваючись, дивився на Єгора.

У квартирі стояла тиша. Єгор клацнув замком і зітхнув. А що він, власне, хотів? Духовий оркестр, який грає туш?

Підозрілий сусіда змусив згадати про Риту. Єгор і досі сумував за нею. Він думав, що біль втрати не вичерпається ніколи, але дивно, через три роки після смерті дружини він дійсно зник. Не повністю, наче забився в куток, сховавшись від себе самого і від свого господаря. Єгор не хотів, щоб він ішов, чіплявся зайвого, неначе біль живив його, і, коли усвідомив, що не відчуває того ж, що в той день… Тепер навіть спогад про це не викликав болю.

Смерть Рити не була банальною. Не була буденною. Випадковість. Дикий збіг обставин.

…Вони любили так гуляти іноді: взявшись за руки, торкаючись шкірою одне одного. Зліва − будівництво. Високо вгорі зависла стріла крана. Крики будівельників.

Тільки потім він усвідомив, що сталося. А тоді…

Голос Рити, яка захоплено щось розповідала, різко обірвався. Почувся свист, наче хтось махнув гігантським батогом… і рука дружини потягнула його вниз.

Рита лежала на притрушеному пилом асфальті розрізана навпіл. Над її скаліченим тілом, втративши силу інерції, немов виконавши свою місію, провисав трос, який, як потім виявилося, ВИПАДКОВО вирвався з вантажем із замка стріли.

Єгор не знав, як він тоді не збожеволів. Від вигляду загиблої дружини, від самого усвідомлення, що її більше немає. І величезної калюжі крові.

Риту ховали в закритій труні. Цвинтар, похорон, поминки. Тільки Єгор мало що пам'ятав з цього.

Відвідування могили. Смуток. Фото дружини на пам'ятнику. І застиглий у свідомості вигляд її спотвореного тіла в той останній момент…

Єгор зіщулився. Тепер, коли позбувся болю, то відчував провину перед померлою дружиною. Він її зраджує, зраджує її пам'ять.

Єгор роздягнувся, з насолодою простягся на двоспальному ліжку. Заплющив очі. Згадавши, що забув вимкнути світло, підвівся, побачив себе посеред цього широкого подружнього ложа. Спохмурнів. Винувато зісковзнув з постелі, клацнув вимикачем і, вже в темряві, згорнувся калачиком. На «своїй» половині ліжка.

Бажання спати кудись зникло. Але втома залишилася.

Йому подобалися такі хвилини. Коли він належав сам собі. Жодних розмов, телефонних дзвінків, нарад, звітів. А проте в душі відчувалася якась напруга. Начебто і не було нічого, що хвилювало, не давало заспокоїтися.

Шкода витрачати час на сон. Таких особистих моментів було геть мало в його теперішньому житті. Дивно, раніше він весь свій вільний час, якого було не так вже й багато, проводив з Ритою, і це тішило його. Радувало так само, як зараз самотність. Він несподівано полюбив хвилини, коли залишався абсолютно один. Але їх теж тепер було обмаль, щоб навтішатися ними сповна.

Згадався сьогоднішній епізод. Єгор посміхнувся. Несподівано він піймав себе на думці, що думає про іншу жінку. Знайоме почуття провини підняло голову. Єгор відкрив очі в темряву. «Що це я, − подумав, − чому я весь час відчуваю провину? Ну, згадалася і згадалася…» Він знову склепив повіки.

У пам'яті виринуло обличчя сусіда. Юра. Ось воно. Звідси занепокоєння. Але чому? Він повинен був тільки радіти, що тоді Юра вижив, але в душі була чорнота.

Юра зовсім не був схожий на того хлопчика. І виглядав молодшим, ніж мав бути. Ну, аж ніяк не сорокарічним. Єгор згадав, як метушливо чоловік приніс йому фотографію, немов переконуючи у своїй правоті. Навіщо? А як же бути з цим?..

…Мишко з усієї сили відфутболив м'яча. Єгор підстрибнув, сподіваючись дістати його головою, але м'яч, пролетівши дугою, зник за парканом, і Єгор, що стояв на імпровізованих воротах із двох портфелів, метнувся за ним. М'яч, кілька разів ударившись об асфальт, застрибав далі, і Єгор прискорив біг. М'ячик вискочив на проїжджу частину. Не думаючи ні про що, окрім заповітного м'яча, Єгор кинувся туди ж.

Пізніше він не раз програвав ситуацію, щоразу обливаючись потом у думках про смерть, про свою смерть, якої дивом уникнув.

Позаду чулися кроки, ніби хтось наздоганяв його, а збоку вже верещали гальма. Зненацька Єгора щось штовхнуло в спину, і він, втративши рівновагу, вилетів на протилежний тротуар. Ззаду почувся глухий удар, потім ще один, скрип гальм, і настала повна тиша.

Розбиті коліна пекло. На очах Єгора застигли сльози образи, він повільно встав, хлюпаючи носом, і озирнувся.

На зім'ятому капоті помаранчевого «москвича» лежало тіло десятирічного хлопчика. Юрка. Точніше, половина тіла. Нижня частина, розчавлена передком машини, була щільно приплюснута між бампером і ліхтарним стовпом.

Єгор досі пам'ятав застиглу посмішку на обличчі Юри. Як і цівку крові, що витікала на капот машини з його рота.