Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 10

Усе сталося близько третьої, перед ознайомчим виїздом на студію. Ніхто з бандугрупування «Дерти Лаха» такого початку гостин у Києві не чекав. Якби це відбулося років п’ять тому, коли Ґреґ від мішанини зужитого ставав безголовим гаспидом, ніхто б не здивувався. Та зараз, коли випито ним було стільки, що від згадок про алкоголь хотілося позіхати, інцидент здавався кричущою нісенітницею.

Заселяючись в готелі, «Люсі» з інструментами традиційно лишали на платних або закритих паркмайданчиках. Ризикувати стаффом вартістю понад двадцять тисяч баксів не хотілось. Тим паче, що грабували музикантів часто. Ґреґ завжди брав у готель улюблений акустичний «фендер», заклеєний наліпками з символікою і фейсами кумирів. Переважно щоб змінити струни, розігріти перед сценою пальці, попрацювати над чимось новим або поночі зіграти Стінга парі спонтанно закоханих очей навпроти.

Дорожив він гітарою не так через ціну, як через спільно пережиті пригоди. Чого вартував лишень розігрів «Oasis» у Києві під час їх об’єднаного туру в 2014-му… з білосніжними доріжками щастя між закарлюк братів ґаллагерів на деці опісля! А сет «Elbow» на стадіоні у Львові, коли британцям терміново знадобилася акустика і Ґреґ із Крихіткою був тут як тут! Іншої подібної гітари, запевняв Усов, не знайти. Там, де такі продавалися, давно закрито.

Крихітка, зроблена зі східно-індійського палісандру та ситхінської ялинки, здавалася Ґреґу цілком живою. Зі своєю витонченою і значно багатшою за його скромний поліський лексикон мовою. Їй неодноразово випадало ночувати з ним у готельних номерах після канців і бачити речі, після яких небажані свідки довго не жили. Як і Курт, його відданий пес, Крихітка цінувала їхню дружбу, гідно виконуючи роль спільника і другого пілота. Коли йому закидали, що до гітар він ставиться ліпше, ніж до жінок, Ґреґ не перечив. При цьому обличчям його грала усмішка людини, якій зробили до дідька душевний комплімент.

Для сцени та студійних записів Ґреґ мав ще кілька подруг і робочих конячок: чорний «гібсон лес пол» 87-го року (штатівський оригінал вартістю два куски баксів) і червоний «фендер ягуар» 99-го (порівняно дешевий «японець», але з характерним і впізнаваним в руках Ґреґа звуком,– яскравий приклад того, що звучить не інструмент, а талант гітариста). Крихітку Усов брав до рук для тих пісень, де лірика вимагала від гітари особливої ніжності.

Останнім із них «George» залишав саме Ґреґ. За п’ятнадцять до третьої, з усмішкою переможця на неголеному фейсі, він вийшов з готелю і, гукнувши на диво пунктуальній решті ватаги біля бусу, що зараз буде, рушив провулком вгору до найближчого кіоску. З гітарою в руках (хто знає, що їх чекає сьогодні на студії) і грайливим поглядом юродивого. Стрільнути цибух можна було в когось із туси, але «Парламент» курив лише він. Зраджувати собі в куриві Усов не хотів.

У навушниках Ґреґа молотили «Wage War». Він не фанатів хардкором, та цієї осені той ідеально пасував його брезклим настроям. Тим більше, що банда стала для Ґреґа справжнім відкриттям року у важкій музиці. Чого не скажеш про хіпстеруватих дебютантів, яких наполегливо сватав світу той же «Пітчфорк». Ти вівся на словесно дорогі рецензії, до крові з вух вникав у кожен звук і комбінацію акордів, намагаючись вловити описаний авторитетами вайб, та опісля, визначаючись з точним відтінком пустотілого розчарування на місці своїх вражень, виявляв: тебе розвели як малого. З «Дерти Лаха» відбувалося щось схоже. Що більший гонорар їм платили, то прискіпливіше вслухались у пісні, ймовірно, аби впевнитися, що не викинули гроші на вітер.

Перед тим як зігнутися в три погибелі біля незручного віконця і попрохати цигарок, Григорій дбайливо обпер чорний кейс із гітарою об кіоск. Перемовини з продавчинею затяглися. У жінки не знайшлося решти з п’ятиста гривень, і та навідріз відмовлялась продавати куриво. Коли Ґреґ запропонував придбати цілий блок «Парламенту» і злегка роздратовано, але все ще в доброму гуморі розпрямився, кейсу поруч уже не було.

З його горлянки вирвалася бліда подоба крику, і Усов, не тямлячи себе з відчаю, з цигарками в руках, кинувся до найближчих дворів, не ладен повірити в те, що це сталося саме з ним. Злодюги ще поруч, і, якщо не гальмувати, цих гнид можна дістати, гарячково метикував Ґреґ. Перехожі нікого з гітарним кейсом не бачили, а на Ґреґа з його до потворності розпачливим обличчям з витатуйованою чорною сльозою біля лівого ока зиркали, як на божевільного. Не зустрів нікого підозрілого і він. Дворами бавилась безтурботна дітвора, допікаючи буркотливим пенсіонерам на лавках. Із нього вибили і повітря, і землю з-під ніг, і всі потрібні слова. Лови сюрпризи від столиці, сука!

Дзвінок Карла вернув Ґреґа до тями, і він із блоком «Парламенту» у спотілих долонях, без гітари, решти і гордості, посунув до готелю. Почувався, як на третьому курсі, коли похапцем збирав розкидані подвір’ям диски і гадав, до кого податися, аби не світити битим соромом перед батьками. Ніби це не він напередодні так незугарно завис із п’яною сестрою своєї «француженки»! Ніби це не він щойно проїбав улюблену гітару в себе перед носом!

– Блять-блять-блять! – гарчав під ніс розгніваний Усов. Таким Ґреґа не бачили давно.

Незворушну апатію на його обличчі заступала чорна лють, і так тривало б ще довго, якби Карл по-батьківськи лагідно і водночас певно не пообіцяв Усову, що знайде гітару. Хай би що там то йому коштувало. Пропрацює всі варіанти: від копів і ломбардів до тих, хто шарить у чорному ринку. Зрештою, хороші інструменти просто так не зникають, і вкрадений «фендер» неодмінно засвітиться. Решта – питання часу і базових основ дипломатії.

– Окей,– процідив крізь зуби Ґреґ, розпаковуючи блок з цигарками. Дивно, та настільки пекучого болю і тупиковості всього сущого він не відчував навіть на похороні батька. Чи було йому соромно? Радше так, ніж ні. Та певен він не був. «Парламент», як завжди, врівноважував.

Близько четвертої навігатор привів «Люсі» на Костянтинівську. Поцуплена гітара зависла гнітючою тишею під стелею мікроавтобуса, і на неї можна було спокійно повісити сокиру. Бона ляпнув, що звук Крихітки, раз на те пішло, йому ніколи не подобався. Можливо, тому, припустив він, що рідко чув гітару на канцах у своїх моніторах. Сміявся навіть убитий Ґреґ. В еволюційному становленні людини, вирік Карл, індивіди з цинічним почуттям гумору взяли гору над «добряками», зокрема, через вміння трансформувати біль у сміх.

Зустрічав їх на вулиці сам Ед. Весь у чорному: від сорочки з підкоченими рукавами і вузьких джинсів до кросівок «нью беленс». Із перших нот він справив на Сема враження людини цільної і певної себе. У маленьких очах продюсера пломенів хитруватий вогник. Такі знали собі ціну й легко вішали цінники на інших. Образ гуру доповнювала сивина в смолистих бороді і волоссі. Зовні Ед чимось нагадував Сему Іньярріту, «правила життя» якого він читав днями в «Есквайрі».

Усією своєю постаттю Ед випромінював міць і спокій, а те, як невимушено і по-юнацьки захоплено він пускав угору кружала тютюнового диму, наповнювало все навкруг магічною атмосферою світлої осінньої легкості, з якою, якщо добре захотіти, можна розрулити тупо все.

Як на вихідця зі звичайної луганської сім’ї, подумав Зленко, Едуард Долін мав вигляд підкреслено елегантний і навіть нетутешній. Іззовні чоловік скидався на бувалого сицилійського мафіозі, а не студійного затворника. Хоча, усміхнувся про себе Семен, бути саунд-продюсером в Україні в дечому не менш небезпечно, ніж бути десь там мафіозі. Ніколи не знаєш, чого чекати від довбанутих на всю голову музикантів: сьогодні вони говорять одне, уявляючи інше, а на завтра, очікувано незадоволені саундом своїх геніальних творінь, готові порвати за них і сорочку на грудях, і обличчя навпроти.

– Радий бачити вас, хлопці! – Ед совісно потис усім руки і, дочекавшись, поки Карл запаркує «Люсі», повів їх крутими східцями вниз. Семен відзначив добротну українську Еда і це сповнило його ще більшою приязню до чоловіка.

Хлопці щось бурхливо обговорювали, і Карл суворим поглядом попрохав їх замовкнути. Сіду спало на думку, що з часу, коли Карлін почав з ними працювати, а банді тоді і двох років не було, нічого в цій сімейці Адамсів не змінилося: він і досі за потреби поводився як учитель історії і за сумісництвом завуч школи, а вони – як неконтрольоване кодло вередливих дітлахів, котрим завжди бракуватиме такту і мудрості.

Студія Еда вже чимало років розміщалась у підвалі «Жовтня», переживши з кінотеатром і пожежі, і реконструкції, і зміни керівництва. Вивісок чи інших розпізнавальних іміджевих знаків на вході вони не помітили. Приміщення, крім масштабу, вражало до дрібниць продуманим інтер’єром, технічним оснащенням та атмосферою виплеканого роками комфорту.

Широка вітальня з каміном, розлогим диваном, щедрим баром, зручним шинквасом, електропіано, парком акустичних гітар, програвачем з багатою колекцією вінілу, книжковими полицями на цілу стіну і древнім на вигляд килимом у центрі; студійні зали і комірки різних розмірів – як для накопичення окремих інструментів та вокальних сесій, так і для онлайн-запису всією командою й навіть оркестром; арсенал інструментів і мікрофонів, якому позаздрить не одна європейська студія; звукорежисерська рубка з величезним пультом, схожим на панель управління «стартреком»; специфічне світло і температура в кожному з блоків; кухня, лаунж-зона, ванна кімната і курилка – перед гостем поступово виростало маленьке повноцінне містечко, у творення і підтримку якого вклали щось значно більше, ніж час і гроші.

Звісно, на дні теперішні, за наявності дійсно сильного матеріалу ти міг записати геніальний альбом і на винайнятій кухні проклятущої «сталінки», під зелений пуер і ненав’язливий мінет (у неї знову гімняний нежить, і вона задихається!). Та записати його в стінах, де свої найкращі речі створювали найкращі музиканти країни, вартувало значно більше, ніж могло здатися обивателю, випадково зайшлому сюди. Назва студії, «Quiet Honor», звучала красномовно.

«Дерти Лаха» гостювали в Еда вперше, і трепет, який вони відчули в перші хвилини перебування на студії, миттєво відгородив їх від світу нагорі і всього, що відбувалося з ними останньої години. Наче чиясь турботлива рука одягнула на них магічні кропив’яні сорочки з казки Андерсена, порятувавши їх із чаклунського полону одномордих буднів. Десь далеко залишився ранній жовтень з його короткочасною красою, заклопотані люди з їхніми буденними проблемами, переповнені студентами і пенсіонерами трамваї та пронизливі вібрації метрополітену.

Після поверхневої екскурсії студією Ед покинув їх у вітальні, дружньо попередивши: випивку можна вживати вільно, але, з огляду на плани і близькі дедлайни, без фанатизму. Попрохавши зачекати його хвилин двадцять, Долін зник за дверима рубки, де на нього чекали ще одні гості.

Сем із замріяними очима (втішений стихлою хандрою) впав у шкіряне крісло, втихомирений Ґреґ прискіпливо розглядав останній альбом «Arctic Monkeys» на вінілі (було в «Tranquility Base Hotel & Casino» щось магічне, але що – відчути сповна поки не міг), Сід гортав старий англомовний випуск «Rolling Stones» з молодим Роббі Вільямсом на обкладинці, Бона дістав з наплічника дієтичну колу і пильно вивчав вітальню, ніби намагався порахувати, скільки коштує це багатство, а Ден з Максом присіли за піано і в дві пари рук анатомували «Hit The Road Jack» Рея Чарлза.

Карл сидів на дивані, стурбовано спостерігаючи за підопічними. На другу половину дня понеділка запис, який вони планували завершити до неділі, здавався йому справжньою Джомолунгмою. Розхристана тусовка поруч і близько не скидалась на людей, готових записати платівку, яка поверне їм колишню популярність. Та панікувати Карл не збирався. Змішавши в склянці студійний бурбон з колою Бони, він зробив два повільні ковтки. Все буде добре. Без варіантів. Інакше для чого тоді він тут? З чорно-білого настінного фото з котячим усміхом в очах дивився на Карла Льоша Сагомонов. От із ким би зараз потеревенити за життя. Льоша завжди справляв на Карла враження людини, яка не просто знає, чого хоче, але має, як мінімум, три варіанти, як це зробити.

З рубки раптово вийшло троє. На око їм ледь перевалило за двадцять, та й вигляд у них був наче в рок-н-рольників з 70-х: тертий джинс, строкаті шалики, гостроносі черевики, кудлаті хаєри в кращих традиціях «Led Zeppelin» і обличчя вдоволених собою й життям денді.

– Хай! Будемо знайомитися? – привітно звернувся найнижчий з тріо, і Сід з широчезною усмішкою на фейсі підвівся їм назустріч.– Ми «okozaoko», пишемося латиницею і винятково маленькими літерами. Самі зі Львова, хоча віднедавна живемо в Києві.

– «Дерти Лаха»! – Сід, він же Юра Навінський, мав чи не найтовариськішу вдачу в банді, і це, крім амплуа басиста, була його найхаризматичніша життєва роль. Якби одного дня Сіда з ними не стало, навряд чи хтось із «Дерти Лаха» зміг би заступити його на цьому відповідальному посту.

– Ми шаримо, хто ви, йопта! Раді знайомству! Два роки тому перетиналися на фесті під Полтавою. Ви якраз закривали один з днів. Ми, правда, були з іншою бандою, а «okozaoko» стали тільки минулого року.

– Хороша назва, до речі,– стримано промовив Бона.– Що граєте?

– Переважно блюз,– відповів Містер Говіркий.– Щось середнє між «The Black Keys» та «Kaleo». Власне, днями завершили накопичення альбому… До речі, я Гена, це Віталік і Стас.

– Сід. А це Ден з Максом, Бона, Ґреґ, Сем і Карл.

– Може, фото спільне забабахаємо? Історична нагода! – Гена часу не гаяв. Він і робив селфі, намагаючись захопити в кадр усіх присутніх. Карл селфитися відмовився, та Гена, пояснюючи свою наполегливість тим, що не пробачить собі, якщо не сфоткається з найкращим концертним менеджером країни, свого добився. Фотографуватися з манагерами, подумки усміхнувся Карлін, а не з музикантами, в черги не стають.

– «Вибух» – ахуєзна штука. Нічого особистого, але до того ви якось повз проходили, а тут… фірма, і все по-дорослому. Серйозно, чуваки,– Містер Говіркий базікав далі. Сема та балаканина чорно томила, і він прогнозував: ще трохи, і почнуться базари про розігрів, спільний трек чи відгук на дебютний альбом з попереднім прослуховуванням. Сем не забув, що таке бути молодим музикантом. Навпаки, він чудово пам’ятав подробиці того життя. Після свого першого туру вони, аби повернути борги, продали більшість інструментів. Своєю вимушеною обов’язковістю ця балаканина і томила.

– Такий собі альбом, чесно кажучи,– витис із себе у відповідь Сем. Розмови про концептуальність «Вибуху» або його провал сиділи в печінках.

– Хороший альбом, не скажи,– після тривалої мовчанки прохрипів Ґреґ. Сід потилицею відчув, як наїжачилося повітря у вітальні. «Вибух» передусім був творінням Ґреґа, а вже тоді «Дерти Лаха». Та це не мало стосунку до люті Григорія і того, що він шукав найменшого приводу для конфронтації з Семом. Крадена гітара була тому причиною чи ранкові розбірки.– Це краще, що ми коли-небудь робили.

– Краще ми запишемо тут! – удавано радісно мовив Сід, намагаючись змінити тон розмови. Двері Едової рубки лунко прочинилися, і до кімнати гоноровою ходою влетіла середнього зросту чорнявка в темному капелюсі та зі світлим плащем на згині руки. Гамір у вітальні вщух. Незнайомка мала такий ефектний вигляд, що будь-які розмови в одну мить здалися зайвими.

– Привіт усім, кого не бачила! Оленка! – Привітно усміхнувшись, вона простягла руку назустріч чоловічому товариству в центрі кімнати.

Карл відзначив, що Київ ніколи не розчаровував жінками. Дену картинка з незнайомкою перед ними нагадала давнє фото з Монікою Беллуччі в оточенні запопадливих чоловічих рук. Бона відносив такий типаж жінок до небезпечної категорії модерних відьом, і Оленка пасувала їй перфектно. Сід мимовільно пригадав Лесю, свою дружину, і те, що встиг від учора скучити за нею. Ґреґу втрата улюбленої гітари тепер здавалась не такою і катастрофічною, зважаючи на присутність у його арсеналі ще дванадцяти гітар. Сему ж здалося, ніби незнайомка обдарувала його підозріло холодним поглядом. Від того крижаного позирку гостинні стіни вітальні миттєво втратили колишні привабливість та затишок. Утім, тривало це недовго.

Хоча назустріч Оленці ринула половина присутніх, першим до неї наспів Семен. Наче герой старого французького роману про шляхетного авантюриста з серцем романтика, театрально схиливши голову в поклоні, Зленко якомога елегантніше припав губами до її руки.