Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 13

У «Хвильовий» поїхали Сід з Ґреґом та Сем. Бона з Деном пішли вечеряти в китайський ресторан на районі і планували переглянути в готелі другого «Термінатора». Макс поїхав на Печерськ тусити зі старими корешами, а Карл, роздавши всім скромні добові з каси гурту, зайнявся вкраденою гітарою і діловими перемовинами. Десяти штук баксів, які вони мали закинути Еду за альбом, у них не було. Шукав їх, звісно, Карл. У свої сорок сім, на відміну від деяких ровесників, зайнятих вивченням власного посліду в унітазі на предмет нових болячок, він провертав нефігові оборудки.

На Поділ вони їхали в таксі, хоча Сід і пропонував такого гожого осіннього вечора прогулятися туди пішки. Ґреґ не хотів втрачати часу, та після сорока хвилин заторів у старому «шевроле» вже жалкував, що не послухав Сіда.

Григорія бісив і сам Поділ: своїм гидотним запахом, вуличним брудом та занехаяною архітектурою. Харив його і водій з російським попом кінця 90-х на флешці. Сід припустив, що якщо Усов найближчим часом не випустить накопиченої пари, від вибуху їх врятує лише диво. Сам Навінський у миті критощів і потенційної агресії проробляв простий, але помічний ритуал. У передчутті залпу неконтрольованих емоцій з рота він повільно лічив до десяти і… попускався. З іншими це працювало рідко. Не завжди і з ним.

У «Хвильовому», як на вечір понеділка, було гамірно і людно. Музиканти «okozaoko» отаборилися за одним із столиків у дальньому кутку. Там присіла і частина «Дерти Лаха», замовивши собі три коктейлі «Гантер Томпсон».

Вже за трохи Містер Говіркий, гітарист і за сумісництвом вокаліст гурту, наче знічев’я розповідав, що він син якогось галицького олігарха. Тому свій дебютник вони і пишуть в Еда. Гена предками не хизувався, та давав зрозуміти: у них є бюджет на все – на альбом, дорогі фотосети з кліпами, тур і якісну медійність. Він же сприймає це виключно як бонус за те, що обрав далеко не найперспективніший жанр музики. Після чергового шоту, слухаючи юного блюзмена, Сіду раптово закортіло додому.

Сема Містер Говіркий дратував своєю завуальованою чванливістю, хоча той і подавав власну історію скромним і дещо вибачальним тоном. Більше його бентежила тільки відсутність Кравіц, через яку він і зірвався на Поділ. Запитати в її підопічних, чи буде вона тут, Зленко не наважувався.

– За вас, мужики! – Сід щиро усміхнувся і перехилив наступний шот.– За такими як ви сміливцями – майбутнє нашої музики!

– Майбутнє музики за музикою,– в’їдливо мовив Ґреґ.

Наче нізвідки, біля їхнього столика вигулькнула Оленка. У бежевому капелюсі, білій блузі із мініатюрними скибками кавуна на ній і довгій спідниці в тон капелюху. Вона присіла між своїх музикантів, і Сем констатував, що п’яний, як чіп, і цього нинішнім вечором вже не виправити.

– Якби комусь із голлівудських актрис випало зіграти тебе у фільмі про «Дерти Лаха», кого б ти хотіла бачити на екрані? – затинаючись, пролепетав Сем. Питання прозвучало як мінімум дивно. Кравіц помітно збентежилась.

– Неочікувано, як для початку. Але я більше люблю європейське кіно. Та і чому б мені самій себе не зіграти? А що – такий фільм планується?

– Хто зна,– пробурмотів Сем. Його мова й усміх стали глевкими і вульгарно двозначними.– Запишемо альбом, відкатаємо світовий тур, а там побачимо.

Кравіц силувано усміхнулась і перевела погляд на решту компанії.

– Оленко! Розкажи ліпше, як ти з цими хіпанами чубатими зійшлася.– Випите позбавило Ґреґа непоступливої кутастості і гостроти. Обличчя гітариста «Дерти Лаха» випромінювало чоловічу міць та впевненість.

– Це довга історія. Для початку замовлю собі випити…– Білозуба усмішка Оленки сліпила присутніх чистою дівочою безпосередністю. За таку красу, подумав Ґреґ, не гріх і померти. Для таких, як вона, промайнуло в голові у Сіда, можна і найкращий альбом усіх часів записати.

Сем і п’яним викупав, що нині йому більше нічого сказати. Ні хлопцям, ні відьмі Кравіц. А от наробити дурниць він може однією лівою. Не прощаючись, Семен встав із-за столу і пірнув крізь двері у вечірній Поділ. За коктейлі нехай розраховуються ці блюзові піжони на хаєрах – нічого особистого.

Верхній Вал перетинали шумні трамваї, кривими хідниками тинялися закохані, а звідусіль горлопанила музика. «Дерти Лаха» ніхто не ставив. Зленко рушив у напрямку Глибочицької з надією самотужки дістатися готелю.

Від раптово налетілої самоти стало хижо і незатишно. Хотілося набрати Соню. Пожалітися їй в слухавку, що столичне життя навідкош відмовляється вписати його у свій довершений жовтневий інтер’єр. Соня, ймовірно, сказала б, що столиця тут ні до чого, а в нього, напевне, видався ще один складний день і в без того не найпростіші часи. Після тривалої паузи він укотре почав би міркувати про те, чому в юності не займався жодним із можливих екстремальним видом спорту,– зараз йому бракувало відваги цих сміливців жити далі і рухати свій камінь вперед.

Ранок у Луцьку лишився так далеко, ніби належав життю іншої людини. Сем згадав про кита на Трухановому острові. Він і сам почувався зараз ніби знерухомлений велет на піску, поцілений невидимим гарпуном прямісінько в серце. Але на відміну від кита, Зленко дихав далі.

Інтерв’ю журналу «Український Тиждень»,

грудень 2008

Повна версія розміщена на сайті видання

Розмовляв Юрій Макаров