Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 2

Коли мені запропонували написати передмову до книжки Сергія Мартинюка, я відразу погодився. З кількох причин. Ми з Сергієм бачились кілька разів у житті, сказавши один одному заяложене «Привіт. Як справи? Чудово, дякую, бувай». Одного разу я посигналив йому, коли він переходив дорогу на Печерську, є такий район у Києві. Пропоную другу зустріч вважати сумнівною і не брати до уваги. Я читаю його пости і рецензії на книжки, переглядаю фото з мандрівок і обкладинки альбомів його гурту «Фіолет». Він зрідка коментує мої пости і купує вініли мого гурту. Що це означає для читача? Та хоча б те, що він (читач) може розраховувати на дещо більше, ніж ріки лестощів зі дулею в кишені. Незаангажованість – ось перша причина.

Коли тобі, музичному продюсеру, пропонують написати передмову для книжки про рок-н-рол, яка так і називається – «Рок-н-рол», відмовитись практично нереально. Коли в процесі читання роману ти зустрічаєш своє ім’я, посилання на твою банду, а дійовими особами в деяких ситуаціях виявляються твої друзі й знайомі, відмовитись геть неможливо. Плечі розправляються, зморшки розгладжуються, погляд стає умудреним, принаймні в це хочеться вірити, і під гул оплесків, хоча насправді це просто підвищений тиск, ти чуєш внутрішній голос: «Ну а кому ж як не тобі? Ти ж усе життя в темі. Давай, бро, давай!» Даю. Амбіції – ось причина друга. До речі, що я там написав про незаангажованість?

Попрацювавши на перших FM-радіостанціях і приватних телеканалах автором, редактором і програмним директором, а в журналах ХЗМ, FHM і Maxim головним редактором, прочитавши велетенську кількість знакових книжок про музику, в тому числі й безбожно перебріхані автобіографії, переглянувши сотні фільмів різного ступеня пафосу про хлопців і дівчат з гітарами і без, я можу припустити, що знаю, як пишуться і передмови, і рецензії, а деколи й самі книжки. Перефразовуючи відомий вислів про фанатів Елвіса: «Людина, яка 15 років пише прес-релізи, не може помилятись». Рецепт такого кліше простий: пишете кілька слів про сюжет книжки, по-панібратськи згадуєте про знайомство з автором, зі зверхністю знавця вносите правку – «Це було не 2008-го, а 2009-го», озвучуєте сподівання, що музикант/гурт, про яких ідеться, подолали, саме в такій послідовності, провінційне нерозуміння, тягар слави, творчу кризу, зайву вагу, розлучення, ще одну кризу, не забуваєте додати собі балів, згадавши про незаконне і заманливе «ми з їхнім вокалістом нюхнули рожевого, і тут він на очах у дівчат спіймав блідого і впав на підлогу, та й сміху було ж», і,  заплутавшись, зупиняєтесь на тому, що рок-н-рол мертвий. Або живий, залежно від настрою. Так от, «Рок-н-рол» Сергія «Колоса» Мартинюка – книжка не про це. І це третя і остання причина.

Тож про що книжка? Про вигаданий гурт «Дерти Лаха», який колись був «biggest dog in the yard», а тепер болісно переживає провал останнього альбому «Вибух». Ступінь втоми музикантів гурту та їхнього продюсера, відсутність адекватної критики, небажання визнавати власні помилки і нереально роздуте его в момент запису нового альбому сягають критичної точки, після якої стаються часом містичні, часом банальні, а часом і просто смішні історії. Протистояння всередині гурту абсолютно не логічне і тому безцінне. Той, хто ніколи не грав у рок-гурті, особливо протягом довгого часу, навряд зрозуміє, як можна, щойно відігравши концерт, смертельно пересваритися в бусі дорогою до готелю, психанути й зірватись в нікуди з двома сотнями баксів у кишені і без ясних перспектив. У нікуди варто читати як у нікуди, а не в стриптиз-клуб чи бар. Чекайте, хлопці, вам пенсій ніхто платити не буде! В тебе ж із заощаджень колекція гітар і старенький BMW. Тринадцять років псу під хвіст. А-а-а-а-а….

Гримуча суміш з нереалізованих амбіцій, відсутність субординації, ігнорування взятих на себе обов’язків, нестерпна ревність до чужого успіху, самозакоханість, яка веде до самотності, нескінченна погоня за своїми минулими перемогами, втрата майстерності, жадоба друга, що перетворився на дурня – через це проходять усі гурти. Хтось тримає удар, хтось перетворюється на пародію на самого себе, більшіть сходить із дистанції. «Дерти Лаха» не виняток у цьому безкінечному марафоні. Можеш скільки завгодно вважати себе адекватним, але осколками такого снаряду зачепить і тебе. У неймовірно сильній пісні «Rock Superstar» Cypress Hill, пісні, яку потрібно ставити всім музикантам-початківцям як інструкцію для роздумів, Everlast проказує пророчі слова:

Читаючи «Рок-н-рол», я періодично дратувався. У деяких моментах герої були нестерпно нудними, до смішного вразливими, а іноді просто тупили! І локомотив, який ніби розігнався, гальмував і плював іскрами. Я злився і казав собі: «Ні, це вже занадто!». А потім зрозумів, що приміряю усе це на себе, на «Бумбокс», на «О. Торвальд» і «Піанобой», гурти, які ми з Андрієм Хливнюком колись продюсували, на минуле й теперішнє. Я згадав, як пишався тим, що за багато років наша банда тільки побільшала, і як у 2019 ми втратили чотирьох (!) музикантів. Зрозумів, що Сергію вдалося схопити саму суть, а подобається мені ритм розповіді чи ні, вже не мало жодного значення. А суть проста: найголовніше в рок-н-ролі – люди, а не легенда. Ось Константін Кінчєв, у піснях якого я вперше, будучи підлітком, почув слово «реп», зараз співає «Небо славян», молячись своїм богам. Це теж рок-н-рол. Юля Чічєріна, пісня якої «Мой рок-н-рол» у дуеті з «Би-2» була і залишається суперхітом, допомагає бойовикам ЛНР, отримує від них нагороди і від 2018 року є довіреною особою Владіміра Путіна. Це теж рок-н-рол. Василь «Баста» Вакуленко, з яким Бумбокси записали пісню «Солнца не видно», і Сергій Шнуров не бачать проблеми в концертах у Криму і радісно співпрацюють із владою. Це їхній рок-н-рол. Але є інший рок-н-рол. У якому живі Джон, Курт, Джонні Кеш, Бонзо, Даймбег Даррелл, Емі, Джи-Джи Аллін, Пітер Стіл. Рок-н-рол Кузі і Кузьми. І якщо після прочитання «Рок-н-ролу» хтось захоче витратити гроші не на новий смартфон, а на гітару, хоча б для того щоб, вивчивши два акорди, врубити гучність на 11, а потім розбити цю саму гітару об сцену перед очима враженої публіки (привіт, мам!), значить, книжка і автор свою місію виконали.

Олексій Согомонов, продюсер гурту «Бумбокс»

Кумирам юності і втраченим, але незабутим друзям

Будь-які збіги з реальними людьми, музичними гуртами та назвами є випадковими і мають винятково художній характер.

Не варто повторювати в реальному житті описані в трагікомедії дії: вони можуть бути небезпечними для вашого здоров’я і навіть смертельними.

P. S. Особливо це стосується музикантів

Чи ти музикант, чувак?

Бумбокс «Твій на 100 %»

Тому що поглянь-но, мій друже: все, що коли-небудь називали любов’ю до життя,– насправді любов до речей, які не трапляються. Любов до мрій.

ДіБіСі П’єр «Світло згасло в країні див»

– Ти справді левиця,– сказав він їй перед тим, як піти додому.– А я не лев.

Габрієль Гарсія Маркес «Кохання під час холери»