Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 6

– Як думаєте, що перед вами? – Карл, у вельветовому піджаку коричневої барви і темно-зеленій сорочці під ним, схилився над адміністративною картою України, придбаною на заправці за сорок п’ять гривень. Вони спинилися на виїзді з Рівного, щоб поснідати, випити кави, перекурити, і рушили далі. Кафе при заправці, затишне, тепле і чисте, вабило вичищеним до блиску комфортом. М’які зеленаві тони заспокоювали і стомленого дорогою водія, і знудженого тривалими мандрами пасажира. Попри ранній час, жоден столик не пустував.

– Я бачу масштабну сраку! – по-театральному серйозно вирік Сід, поклавши долоню на карту, і тут же залився дуркуватим сміхом. Ніхто з присутніх за двома зсунутими докупи столами Сіда не підтримав. Час для ранкового дурносміху ще не настав. Спочатку сніданок.

– Перед нами карта України. І що? – промовив сонним, недовірливим голосом Бона, Містер Конструктив у «Дерти Лаха».

– Це не просто карта, шановні. Це широта наших можливостей і план майбутнього наступу! – Карл, хитро усміхнувшись, зосереджено водив пожовтілим від курива нігтем указівного пальця по різнокольорових латках на карті, намотуючи кривулясті концентровані кола. Свідомо чи ні, відзначив подумки Ден, палець Карла уникав обласних центрів.

– Ти про що? – худорлявий Бона, зі снікерсом та американо в руках, не здавався. Широко посаджені невиразні очі над карикатурно гострим носом горіли звичними для них прагматичністю та непідробним інтересом. Снідав Бона винятково солодким і навіть тоді, коли ситуація не сприяла дотриманню звички, він умудрявся знайти в наплічнику шоколадний батончик чи недобиту пачку кокосового печива. Їхній термін придатності його рідко парив. Після одного з таких ланчів Бона ледь не заблював барабани і урочисто прикрашену до Дня молоді сцену в центрі Миколаєва.

Сім’я за сусіднім столиком, подружжя за п’ятдесят та двійко підлітків, очікуючи замовлення, залипали в девайсах. Довготелесий шкет з розумними очиськами, аутсайдерською зачіскою в стилі гранжевих 90-х і білій футболці з написом «Supreme» увімкнув на телефоні музику. На батькове зауваження зробити тихіше він не відреагував. Не відреагував на ігнор сина і батько, продовжуючи гортати стрічку новин ТСН. З телефону малого стінами кафе котився характерний для new scholl rap саунд. Мікс треку і фонової музики в кафе творив скребку для вуха какофонію. Жодних зауважень збоку.

Ґреґ, уткнувшись у тарілку з рисом та гливами, уявив, як холоднокровно підіймається з-за столу, грубо вириває телефон з рук малого і розбиває його в друзки на очах в ошелешених батьків і колег по банді. Його не чіпляв непослух шкета і байдужість відвідувачів. Його бісила агресивна бездарність чутого, яка люто контрастувала з довгим волоссям малого та його світлим поглядом. Якщо твердження про те, що вся музика – це контент, але далеко не весь контент – музика, є правильним, то він з таким контентом стикнувся впритул.

– Мова про районні центри. Міста і містечка, де нас добре пам’ятають і куди ми рідко заїжджали з сольниками. Ось наша ціль на весну. Бюджетні звук зі світлом, голодні на концерти і, головне, повні зали і, ясна річ, продумані ми. Завчасно запрошуємо місцеву адміністрацію, розливаємо в гримерках віскар і, не відходячи від каси, домовляємося за дні міст та інші муніципальні свята. Це воно – золоте дно для українського музиканта. Новий альбом презентнемо і по великих містах. Пізніше. До того нам потрібен надійний фінансовий плацдарм.

Карл звернув вичікувальний погляд на музикантів. Зелений колір його сорочки і коричнева барва піджака важко пасували одне одному. Та було в цьому сорокасемирічному чоловікові щось таке, що гармонізувало не лише непоєднуване в ньому, але й навколишній простір із його протиріччями.

– Хороша ідея,– промовив Макс.– Зі звуком ми надрочимося добряче, але, як я розумію, тактично і стратегічно затія матиме дещо інші цілі.

– Творчість – це заєбісь, та нам треба бабки.– Бона догриз снікерс і втупився в Карла.– Без пального наш бус не поїде. Шарите?

Карл звичним для себе жестом прибрав назад фантомне волосся на абсолютно лисому черепі, ствердно махнув головою і мовчки взявся за гарячу карбонару. Тарілки з чашками посеред карти нагадували бойові бастіони на сцені театру воєнних дій.

Ґреґ тим часом ніяк не міг позбутися нав’язливого бажання розтрощити телефон дрища за сусіднім столиком. Раз третій, по колу, той вмикав ту саму пісню з ядучими для вуха Ґреґа словами «…я знаю тебе цену – мальборо, мартини». Високу поезію він теж не вкурював, та зараз, долаючи підступну хвилю нудоти, Ґреґ був готовий дати ліву ногу на відсіч, що це не гімняний віковий снобізм. Це елементарна повага до власних вух.

– Ідея така собі,– промовив переважно мовчазний зранку Сем.

Присутні перестали їсти. Теж здебільшого неговіркому Дену здалося, що Зленко міг цього й не казати: персональні вподобання кожного, звісно, важливі, та як бути з сім’ями, квартплатами, одягом та їжею? Як бути з музикою та можливістю займатися нею? Денові стало соромно за власну корисливість, і він, прикривши очі, почав масажувати пальцями повіки.

Сем продовжував.

– Згадайте цю сидячу публіку в райцентрах, будинки культури зі шторами часів Хрущова, старі зали – ці машини часу з одностороннім рухом у совок. Домовились же, що повертатися до трешу не будемо. Це нижче нас і нашої музики.

– Не гарячкуй.– Карл, уважно вислухавши Семена, спокійно повернувся до пасти. Чи то шукати потрібні слова, чи то стримувати зайві.

Часом він кляв себе за те, що зв’язався з музикантами, та лишити на півшляху почате не міг. Його покійний батько повторював: «Пашенька! Гордість для чоловіка багато важить. Значно більше, ніж вміння пристосовуватися до чужих правил». Батько був рядовим фабричним працівником на «Лучанці» і, на відміну від матері, яка до кінця днів своїх з піною на губах твердила, що з грязі в князі їм ніколи не вибитися, завжди говорив, що Паша має відігратися за весь їхній робітничий рід.

Карлін батькові слова тримав завжди при собі і в миті гострих слабкостей повторював їх доти, доки не вертався втрачений спокій. Щоправда, з часом сила тих слів зміліла і в ціні, і в актуальності. Тоді як питома вага емоційної нестабільності його підопічних набувала все непередбачуваніших масштабів, а сам шоу-біз вимагав усе глибшого пристосуванства.

Йому страшенно бракувало певності в людях поряд. З усією їхньою непостійністю та розбазареним духом колективної відповідальності. Чи можна без цих складових робити музичний бізнес, він сумнівався все частіше. Тим паче (Карл намагався мислити якомога об’єктивніше), нових Мерк’юрі та Кобейнів найближчим часом в цих широтах ніхто не чекав. Тоді як ці гульвіси поруч, до дідька різні і хворобливо схожі водночас, любителі розлого почесати язиками в інтерв’ю (бідні дівчатка, поведені на прилизаний стиль цих розмов і надумані образи кумирів), повисіти після концертів у дорогих клубах, пофліртувати з чужими жінками і продюсерами, повсякчас забували: час камінь точить, а людину й поготів.

Звукова вакханалія за сусіднім столом не стихала. Інших відвідувачів кафе, схоже, це не бентежило. Із заплющеними очима, ледь відкриваючи рот і сомнамбулічно хитаючи головою, малий повторював за голосом з телефону паршиво зв’язний потік слів. Шкет справляв враження щасливої дитини, та Григорій знав: здаватися щасливим не означає бути щасливим насправді.

Спостерігаючи за малим, Ґреґ виснував: з такими тенденціями світ не врятувати жодним супергероям, хай би які хороші музичні смаки вони мали. За дітьми майбутнє, і він з цим згоден, та яке майбутнє чекає їх з такими дітьми? Нога Ґреґа нервово відбивала під столом математично рівний біт. Біт, як революційний музичний прорив, що в обхід душевних посилів класичної музики звернувся безпосередньо до потреб людського тіла, перевернув гру, а через десятиліття пошуків перетворився для багатьох в Бога Реального Музла. Нижня губа закровила. Коли він прокусив її, Ґреґ не відчув.

– Я категорично проти, якщо вас цікавить думка фронтмена.– Сем знехочу досліджував перед собою грецький салат, скрупульозно вибираючи з нього прямокутні шматочки сиру і закидаючи їх до рота. Зробивши ковток апельсинового соку, Семен подумав, що має рацію. Жертвувати випрацьованим роками іміджем заради непевного бабла? Для чого тоді все це?

– А думка групи тебе цікавить? – несподівано заговорив Ґреґ. Припинив жувати навіть Карл. Голос Григорія звучав хижо і роздратовано. Це не сподобалося нікому. Дену здалося, що і відвідувачі в залі мимохіть стишили тон розмов.– Щось, крім власної думки, тебе взагалі цікавить? Чи, можливо, у тебе на весну всього-на-всього інші плани?

– Інші плани? – холоднокровно насторожився Карл.

– Розкажи, Семе, будь добрий, про свої плани на майбутнє.– Ґреґ звучав самовдоволено, ніби давно чекав слушної нагоди висловитися.– Дивно якось: на радіо ти легко ділишся з усіма своїми намірами, а з людьми, з якими провів майже двадцять далеко не найгірших років життя, як гівна в рот набрав.

– Про що ви? – Сід пильно зиркнув на Сема. Той замислено колупався виделкою в салаті. Обличчям його пробіг ледь вловима іронічна посмішка, у якій читалися і задавнена втома, і зверхність, і щире розчарування. Не факт, що присутні відзначили в тій посмішці всі перелічені вище інгредієнти, та з дочасними висновками не поспішав ніхто. Семен щодо них не був поганцем. Хіба зрідка, на емоціях. Натомість психованим упертюхом, егоїстичним меланхоліком та запеклим прокрастинатором бувати доводилося часто. Врешті, і кожен із «Дерти Лаха» це розумів, простаки рок-н-рол не цікавили.

Карл здивовано закотив очі і чекав пояснень Сема. До сверблячки в пальцях кортіло курити, аби вгамувати тремтіння рук, поспішно схованих у кишенях піджака. Карл стримувався, нагадуючи собі, що, якби не це все, він давно і безповоротно розтовстів би, одержимо розбудовуючи пересічну модель добробуту середньостатистичного обивателя з числа представників ще не до кінця сформованого в Україні середнього класу.

Несподівано різкий вигук Ґреґа вивів усіх з мандражного заціпеніння.

– Заткай свій телефон, гімнюк малий! Інакше я запхну тобі його в сраку!

Після того Сем заговорив.