Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 11

Оленка Кравець, вона ж Ліна Кравіц, позашлюбна донька Ленні Кравіца і духовна сестра Кендрика Ламара, як представив її Містер Говіркий, кілька місяців як працювала менеджером «okozaoko». Широта її роботи охоплювала піар, концерти, фінанси і навіть мотиваційну складову адміністрування гурту.

Усе по-дорослому, якщо мова про дійсно дорослий старт та значущі цілі, вдоволено резюмував Гена.

Кравіц швидко влилася в розмову, хоча Сему не імпонували надмірно говіркі жінки. Її комунікабельність сприймалася радше як вивірена професійна навичка, апелювати до якої – все одно що заперечувати щирість його любові до співу за кермом. Так, машина не сцена, але і в ній він намагався співати максимально круто.

Коли Зленко дивився на Ліну, його не лишало відчуття, що вони перетиналися. Коли це сталося і чи було насправді, пригадати він не міг. Можливо, то був черговий фестивальний врив на бекстейджі, де ситуативне порозуміння часто будувалося на траві й алкоголі. На ранок після таких тус у голові циркулювали хіба слизькі уривки спогадів і розмиті до безликості профілі. Не пригадував він зустрічей з нею і за інших обставин, а отже, знайомства як такого могло і не бути. Сема це тішило: як мінімум, з Кравіц він облажатися ще не встиг.

З іншого боку, за останні тринадцять років крізь його життя промаршувало стільки людей, що не впізнати когось чи забути здавалося цілком природним. Інша річ, як на те реагували люди і що вони про це говорили потім, поза його очима. Та Сема це давно не торкало: чому він мав розуміти тих, хто не хотів розуміти його? З часом у ньому випрацювався надійний механізм самозахисту і від тих, хто вкрай грубо нав’язував йому себе. Своєрідна форма керованої зверхності, коли за певних обставин ти поводився так бридко, що викликав у людей, як мінімум, несприйняття і звинувачення в патологічній зірковості, як максимум – фізичну відразу. Стосувалося це відбитих фанаток чи юних поетів, що перестрівали його поночі біля під’їзду, щоб впарити свої вірші. Попри те що Зленка виховали чемним і добрим хлопчиком, епізодично йому випадало перекидатися у вовкулаку, аби ще більше любили одні і ненавиділи інші.

Пильно спостерігаючи за Кравіц, Сем думав лише про те, аби не зіпсувати несподіване знайомство своїм кривим минулим і невизначеним теперішнім. Врешті, навіть монахи мали минуле, що вже казати про музикантів. Оленка ж сподобалась йому відразу. Наче перший, дійсно чесний весняний вітер, що раптовим подихом вириває тебе із зимового заціпеніння. Він міг пояснити це млосне піднесення відсутністю сексу із серпня чи перепалкою з Ґреґом, але то були лише супутні фактори.

У зовні загадковій Кравіц та її на позір веселих очах прозирала невідомого походження таємна червоточина. Щось дике, палке і небезпечне, чим точно попечешся, але від чого, навіть за наявності вибору, не відмовишся, якими б м’язами та крицею не обросла за життя твоя сила волі. Сем несвідомо уявив зататуйованого бандита в пустому кінотеатрі, який гірко ридає, дивлячись «Солодкий листопад», і подумав, що це непоганий образ для майбутнього кліпу «Дерти Лаха».

– «Дерти Лаха», так-так…– усміхаючись, промовила Ліна.– Була на ваших концертах ще в дванадцятому році, у Львові. Ці ваші «Гори високі»… приємні спогади. «Не ми» і особливо «Краще», який, коли не помиляюся, вийшов у дев’ятому,– одні з моїх улюблених альбомів тих років.

– Хороші альбоми, до речі,– стримано кинув Бона.

– Ви фірмачі! Якщо чесно, думала, «Дерти Лаха» пішли у творчу відпустку чи розпались. Із «Вибухом» на вас вилилося стільки нездорового бруду, що далеко не кожен музикант таке переживе. Потім ви якось і зникли…

– Ще чого! – усміхнувся Сід.– Ми грали канци, насолоджувалися життям і розвивали в собі позитивне мислення.

– Ця країна і досі не готова до такої музики і таких нас.– Ґреґ підійшов до Оленки і простягнув їй склянку з віскі, помітно пожвавішав.– Будеш?

– Не відмовлюся.– Та взяла склянку, подарувала Ґреґу грайливу усмішку і зробила пташиний ковток. Григорій вдоволено підморгнув їй, і Сем відчув, як у тіло його вп’ялись тисячі тоненьких голок. Настільки швидкого удару ревнощів він не чекав. Коли і кого він ревнував востаннє? – Так, у нас з музичною культурою і смаком усе складно. Ми готуємо альбом з «okozaoko», англомовний і блюзовий, та боюся, оцінять його в нас одиниці.

– Ага, на днях античної культури в крайньому селі півночі Волині! – ляпнув Ґреґ, але на його репліку ніхто не відреагував.

Усову згадався грудень 2006-го і поїздка на Новий рік до рідного Шацька. Того року на ліцензійних дисках вийшов дебютник «Дерти Лаха». На полицях деяких музичних крамниць в Луцьку на нього можна було натрапити й досі. Диски, отримані на руки для власних потреб, Ґреґ роздарував відразу. Тепер, стоячи біля вітрини кіоску на «варшавці» з їхнім альбомом за брудним склом, він, юна зірка українського рок-н-ролу, рахував дріб’язок у кишенях. Привезти мамі свій диск – святе, але за що тоді їхати додому? Вже вдома він виявив, що Тетяна Павлівна притягла від сусідки, син якої служив в армії, музичний центр. Добре, що сам навідався, безлукаво сказала мама, і Ґреґа накрило такою хвилею любові до жінки, що він ледь не задушив її в обіймах.

– Не факт, Оленко,– обізвався Містер Говіркий. До цього він активно тер про щось із Деном. Голос його звучав оптимістично і самовпевнено. Колись Сем теж так умів.– Успіх у нашій сфері і країні загалом не питання концепції, змісту чи форми. Частіш це питання випадку і мудрих капіталовкладень.

– Із блюзом вам буде важко.– Сем не знав, що сказати, але говорити мав, аби нагадувати про свою присутність.

– Важко нам буде з текстами пісень до нашого нового альбому,– різко випалив Ґреґ. Карл, який бездумно гортав грубезний фоліант «1001 albums», ледь не впустив книгу з рук. Невиправні дітлахи. Знову за своє!

– Ти на що натякаєш? – Сему кортіло набратися як юному, та дозволити цього він собі не міг. Особливо зараз, особливо тут.

– Не натякаю. Кажу як є.

– Хлопці. Прошу вас! – Карл підвівся. Продюсер, концертний менеджер, водій і сімейний психолог на пів ставки.

– Ні, хай каже. Все гаразд.– Сем намагався звучати якомога твердіше, аби не видати голосом глибину внутрішнього розламу. Якби він зараз закричав і вкотре дозволив собі не стриматися, від цієї студії та міста лишилася б пустка з перетертим на пил життям у повітрі. Жодного рок-н-ролу.

– Усе, що я хотів тобі сказати, сказав. Нічого особистого, Семе. Вибачте, друзі, набовкав зайвого.

Сем розумів, що ця поступливість і тактовність з боку Ґреґа – чистої води гра на публіку. Гра, в якій Усов цього разу переміг.

– Побачимо,– сухо кинув Семен і рушив у напрямку туалету. За мить до того, як вийти з вітальні, він перетнувся зі злегка розгубленим, але від того ще красивішим поглядом Кравіц. Можливо, Сему здалося, та кутиками її очей віртуозно витанцьовувала крижана посмішка.