Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 8

Ґреґ, він же Григорій Усов, народився на березі Люцимеру. Якщо вірити тутешнім підстолітнім аборигенам, в озері водилися п’ятиметрові вугрі, здатні задушити людину. Місцевих дітей за непослух лякали і ними, й однойменним островом посеред озера. За словами деяких старожилів, там жили привиди, а есесівці в часи війни сховали скарб. Ґреґ їм не вірив. Шацьк, курортне селище, оточене розлогими лісами, живописними озерами, старими турбазами і дитячими таборами, змалку викликав у нього своїм млявим, напівдрімотним існуванням безпам’ятне бажання зробити ноги.

Коли Ґреґу стукнуло вісім, батьки перебралися до Луцька. Пізніше вони зізналися, що зробили це винятково для сина. Із Шацька періоду кінця 80-х і першої половини 90-х у Ґреґа лишилися хіба пригорща розмитих спогадів і симпатична засмага, непідвладна часу.

Тетяна Павлівна, його матір, струнка чорнявка з перемінним характером і харизмою зірки радянського кіно, працювала завідувачкою районної бібліотеки. Вихідними, перебираючись у непримітну старушенцію, жінка продавала туристам на Світязі та ближніх озерах поцуплені на роботі книжки. З тим хитровикоханим бізнесом її так ніхто і не викрив. 90-ті давали добро.

Іван Андрійович, батько Ґреґа, син далекого російського сходу, геолог за освітою і безробітний по факту, гнав у клуні ядерної міці самогон, збуваючи пійло заїжджій молоді. Його найбільшою гордістю була горілка на льодяниках «Дюшес». За нею до чоловіка навідувалися з інших міст навіть узимку, коли Шацьк потопав у несходимих снігах. Батьків самогон, сприйнявши його за воду в кварті, хлопець вперше спробував у п’ять. Після того він не пив горілки до закінчення універу.

Те, що Іван Андрійович, запеклий атеїст, зійшовся з побожною Тетяною Павлівною, було дивом. Він ненав’язливо кепкував з жінчиних походеньок у церкву і, дегустуючи свіжий первак, невтомно повторював: молитися за ближнього значно простіше, ніж допомагати йому. Сину ж чоловік радив пам’ятати, що фантазії плодять тільки фантазії і далеко з ними не зайдеш.

Тетяна Павлівна на чоловікові кпини ніколи не ображалась. Для Ґреґа то було диво не менше. Більше його вражали хіба п’яні теревені батька про те, що він був першим, хто провіз до Союзу ще у 82-му реальний сноуборд. Згідно з офіційною версією, твердив батько, снігову дошку завезли в СРСР тільки у 88-му. На питання, де той легендарний борд і що він робив з ним на Волині, геолог у відставці обдаровував сина шпигунським усміхом і крізь зуби замріяно молов щось про кегебістів з шостого відділення.

За життя в Шацьку Григорій любив приходити до мами в бібліотеку, хоча великим читакою так і не став. Його більше захоплювала магія цього зазвичай безлюдного місця. В одному приміщенні гармонійно співіснували реальне минуле з вигаданим майбутнім, а ще – тисячі людей з їхніми диковинними світами, трагедіями і мріями. При цьому свої істинні красу й масштаб воно являло лише поодиноким гостям, до яких він відносив, зокрема, і себе.

Ґреґ годинами блукав між стелажами книжок, торкаючись затертих палітурок і вдихаючи гіркувато-солодкий запах яблуневих насінин, яким пахли старі видання. Схильність до тактильного контакту зі значимими для себе місцями в нього не зникла і досі. Щоразу коли Ґреґ потрапляв до нової концертної зали, перед стартом саундчеку, немов шаман, він повільно обходив приміщення, вивчаючи на дотик поверхні стін, підлоги і навіть шинкваса. Наче від того залежав успіх вечірнього шоу.

До Луцька Усови переїхали не на пусте місце. За кілька років до того самотня і хвора Альцгеймером тітка Тетяни Павлівни, заводський бухгалтер на пенсії, переписала на племінницю порівняно нову двокімнатну квартиру на нещодавно посталій вулиці Федорова. Після чого відійшла. До переїзду Усови квартиру здавали, і для початку 90-х то була серйозна підтримка сімейному бюджету. З розвалом Союзу про те, що їм світило далі, не знали ні в телевізорі, ні на лавках по дворах.

Зміни Григорію пішли на користь. Підозріло тихий і боязкий хлопчак, ще з Шацька більше залюблений в малювання, ніж у спілкування з однолітками, знайшов нових друзів, підтягнув навчання в школі (хоча вчив виключно те, що хотів) і на старті міленіуму поступив на міжфак до Волинського держуніверу.

На третьому курсі Ґреґ зрозумів, що з факультетом міжнародних відносин серйозно промахнувся. Йому значно більше подобалися малювання та музика. Та відступати було нікуди. Врешті, саме «міжнародні відносини» звели його з Семом та Боною, напрочуд різними і водночас доречними один одному покидьками. З ними однаково легко мріялося і про виступ на «Сіґеті», і про перший досвід групового сексу.

На відміну від Ґреґа з його сільським походженням, Семен з Романом були дітьми інтелігентів. Попри свою часто далеку від інтелігентності поведінку. Стосувалося це і на перший погляд стриманого Бони. Його батьки, пара богемних художників, ще до народження сина перебралися із Сімферополя до Луцька. Це зараз він Містер Конструктив & Стриманість, а в універі Бона став єдиним з їхньої компанії, хто отримав письмову догану з подальшим її розміщенням у холі факультету. За що? За холоднокровно посланого викладача курсу «Історії політичних вчень».

Десь тоді до Шацька повернулися батьки Ґреґа, так і не зумівши за майже десятиліття закріпитися в новому для себе місті. Якийсь час вони торгували килимами на «варшавці», пізніше – турецькими джинсами, та бізнес стояв на місці. Біля озер нам буде легше, сказала якось постаріла Тетяна Павлівна, і Ґреґ подумав, що нізащо не верне до Шацька. Ніхто його туди і не кликав.

За рік після повернення додому, під час гулянки на Світязі, потонув Іван Андрійович. Глибина озера в тому місці ледь сягала двох метрів. Алкоголь це був чи раптове запаморочення життєвих перспектив, але батька разом з його історіями про перший в совку сноуборд закопали в шацький суглинок.

Григорій пам’ятав ніч після похорону до найдрібніших деталей. Не так через рвану пустку всередині, як через свою першу написану пісню. Слова її були примітивними і по-юнацьки неоковирними (щось про смерть як найпідступнішу людську хворобу), та тема пульсувала в ньому живим нервом. Він приніс пісню на репетицію, але «дертилахівцям» вона не зайшла. Занадто наївні і пафосні рядки, сказав Сем. Ґреґ скипів. Усова зачепила не критика Сема та ігнор інших, а небажання сприймати його серйозно.

Пізніше Ґреґ розповідав, що його батько потонув, рятуючи дитину, яка випала з катамарана у Світязь. Він так часто переказував цю легенду, що з часом сам увірував у неї. Через роки за великоднім столом у рідному Шацьку, при родичах і матері, він, сам того не усвідомлюючи, почав згадувати батька і те, що якби не та бісова дитина, Іван Андрійович сидів би зараз з ними. Тетяна Павлівна, в чорно-білій коктейльній сукні, красива і нетутешньо стильна, наче героїня фільмів з 60-х, розплакалася. Чому, захмелілий Ґреґ так і не вкурив.

З гітарою він спізнався в шкільні роки, у дворі на Федорова, де старшаки показали йому кілька простих акордів. Вони грали Цоя і товкмачили, що ось вона – музика зі смислом. Ґреґ не перечив, проте захоплення Цоєм не розділяв. Його перли «квіни», Стіві Вандер і містичний тембр Моррісона.

Іноді Ґреґ, разом із Жорою з другого під’їзду, напрошувався на репетиції до музикантів. Репетирували тоді де могли: в підвалах житлобудів, шкіл, універів, ЖЕКів, у приміщенні єврейської общини та мистецької галереї, в пивних клубах у неробочі години (так робили «King Size» в «Майдані») та військових частинах в нічний час, у музичних школах і на сходах пожежного виходу кінотеатру «Промінь», в офісах і сторожках гаражних кооперативів, у квартирах і обласній філармонії. Грали на чому мали. Інструменти та апарат здебільшого отримували в спадок від почилих в історії груп. Затарюватися в «Кобзі», єдиному на той час музмагазі в Луцьку, могли одиниці. Як і писатися на студіях. Більшість місцевих записів кінця 90-х робилися на касетний магнітофон «Маяк». Матеріал видавався зазвичай без зведення і мастерингу. Втім, Ґреґа технічний бік процесу цікавив менше. Його вабили скаженці, що насмілились узятися за рок-музику в цьому попсовому місті.

Пізніше він вписався на уроки до гітариста однієї ньюметалбанди, та швидко полишив заняття, твердо резюмувавши: його вчать грати не так, як він може, а так, як вміють вони. Свою першу гітару, подаровану батьком «трембіту», Ґреґ освоював інтуїтивно, знімаючи на слух пісні з касет і дисків, куплених на «варшавці» або позичених чи переписаних на чисті поверхні у друзів. Таке навчання приносило чистіший і триваліший кайф.

Крім гітар, Ґреґ зі старших класів запав на скейти. Він обожнював нічні покатухи в улюблених замшевих «пумках» і темно-синіх штанях «dickies», які нагадували стару шкільну форму. Кататися нічними Меморіалом та сходами ПУМу, наодинці з притихлим Луцьком, було особливо круто. Шумні туси на «драмі», де віднедавна збиралися луцькі неформали, Григорій не переварював.

Порозумітися з більшістю присутніх на сходах драмтеатру не виходило. Ті здавалися Ґреґу дешевими позерами, через що Сем з Боною пізніш винуватили його у невмотивованому снобізмі. Інтереси цих псевдомодників, на думку Усова, зводилися до полювання за фірмовим шмотом з «гумки» та безцільного бухання. Осторонь строкатої юрби він чувся ліпше, хоча зрідка і навідувався тієї доінтернетної епохи в центр, аби краєм вуха вникнути в музичні новинки та зафіксувати незнайомі для себе назви. Там він і почув про «Ramones», яким випало стати натхненниками їхньої першої банди. Ґреґ мріяв, що колись гратиме радикальний стріт-панк і про Україну, з її совковим авторитаризмом і міліцейським диктатом, через його пісні дізнається весь світ.

Із дівчатами в Ґреґа складалося важко. Через свою відлюдкуватість він був частим героєм дівочих розмов на факультеті, хоча і не приховував, що музика цікавить його більше за жінок. Водитися з першими-ліпшими, аби було, внутрішній перфекціоніст йому не дозволяв. Чоловічий успіх без жертовної любові жінки у нього за спиною – міф, повторював йому Сід. На що Ґреґ відповідав, що жертовна любов плодить слабаків і самовпевнених зрадників.

Рекордні для нього стосунки з юною вчителькою французької протривали чотири місяці. На подив батьків, переїхати до неї він вирішив уже на другий місяць їхніх зустрічань. Скінчилося все гучним розривом, розбитою гітарою і розкиданою двором на проспекті Волі колекцією дисків з журналами. Опісля Ґреґ пів року жив у переобладнаному під репетиційку гаражі, не бажаючи повертатися осоромленим у рідні стіни. Невдовзі батьки поїхали жити до Шацька, а Ґреґ отримав у своє розпорядження цілу квартиру.

Ближче до завершення універу, коли в їхньому житті ледь не з потойбіччя постала «Дерти Лаха», у Ґреґа з’явився Курт, данський дог з очима просвітленого буддиста. Питання з жінками відпало: Курт потребував чимало місця і когось третього в квартирі на Федорова Ґреґ дозволити собі не міг. Якщо хочеш мати дійсно відданого друга, заведи пса, переконував інших Григорій. Людям він довіряв менше.

Десь тоді Ґреґ випадково придбав уживану тату-машинку. Своє перше тату він набив власноруч: лаконічний напис «hey ho, let’s go!» досі красувався на його литці. Виявилося, що цим можна заробляти і на хліб, і на струни.

В одному з дебютних сольних інтерв’ю Усов зізнався, що з дитинства не зварював художньої літератури, музики «мітли»[3] та репу. Реп він не любив через надмірну вагу слів у текстах і брак музичних сюжетів у треках. Реп нагадував Ґреґу китайський ширвжиток на ринку, затребуваність якого жодного разу не свідчила про якість продукту. З ранніх років його перли енциклопедії, фільми жахів та звукові ландшафти клавіш Рея Манзарека з «The Doors».

Григорій не соромився своєї нетолерантності до чужих смаків. Хоча будь-яке посягання на власні погляди сприймав вороже. У дворі, в універі і на «драмі» він зажив репутації зверхнього цинічного мудака, про що йому не раз говорили в очі. Ґреґ у відповідь стримано віджартовувався, нібито він тут ні до чого. Це все, стверджував Усов, ментальність поліщуків, пророслих біля великої як для боліт води: мовляв, буття за замовчуванням настільки непевне, що здоровий, зубатий цинізм – чи не єдина можливість протиставити хоч щось хиткій реальності під ногами.

Зрідка, в миті посталкогольних відходняків, в міжконцертних тріпах, Ґреґ, рандомно обираючи співрозмовника, розповідав про таємничу Джину, з якою нібито переписувався вже п’ять років. Мешкала вона в Де-Мойні, штат Айова. Познайомилися вони на сайтовому форумі однієї локально відомої джаз-панк групи. Вона ідеальна, замріяно муркотів Усов. Коли Ден якось запитав його, чи не думав він зустрітися з американкою і дати шанс цьому спілкуванню перерости в щось більше, Ґреґ відповів, що для цього йому доведеться обрати між музикою та жінкою, а він до такого, як і раніше, не готовий.

Чи існувала Джина насправді, ніхто з «Дерти Лаха» достеменно не знав.