Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 7

Сема колючий випад Григорія неприємно здивував. Відчуття нагадували несподіваний удар під юний, незагартований дих, коли образливо не так від болю, як від більше непідконтрольних тобі сліз.

Емоції емоціями, але так ганебно перекручувати слова!

Це зовсім не личило чоловічому достоїнству Ґреґа, усвідомлено не любити якого ставало значно легше, ніж ірраціонально продовжувати бачити в ньому споріднену душу. Свого часу, в турах, Сем витягав його з дешевих харківських притонів і п’яних побоїщ в одеських пабах, ловив ночами на запорізьких мостах, вистежуючи Ґреґа за світлими плямами блювотиння на хідниках і скрупульозно збирав докупи похмільними ранками, нагадуючи тому, хто він і чого вартий.

Зараз будь-які виправдання здавалися йому цілковитим визнанням своєї провини. Їхнє спілкування в останні роки не відзначалося особливим теплом, та довбаного порозуміння їм не бракувало ніколи. Чого не скажеш про цей блядський ранок. Утім, іншого виходу Сем не бачив. Розбірки і принциповість не на часі. Що ж стосується звинувачень Григорія…

На місцеві ефемки Сем забігав тепер рідко – не бачив сенсу. Про все мислиме і немислиме з ним там давно перетерли. Минулотижневі, майже випадкові гостини на радіо «Луцьк» завершились спонтанною розмовою про творчість «Дерти Лаха» і майбутнє гурту.

Ведуча з живим інтересом розпитувала, наскільки цікаво живеться рок-зірці, яка не б’ється із надто доскіпливими журналістами і не ставить на місце фанів, невдоволених черговим витком творчості кумирів, не потрапляє в брудні секс-скандали і на реанімаційні столи з передозом. Наприкінці розмови вона зізналась, що належить до тих шанувальників «Дерти Лаха», котрі вважають, що з популярністю і великими залами гурт розгубив свою душевність. Сімейні концерти в маленьких клубах особисто для неї досі лишаються піком їхньої музичної глибини. Коли Сем запитав її, чи вона все життя планує працювати на радіо «Луцьк», ведуча лише знічено усміхнулась.

Серед інших його мимовільних думок і витіюватих відповідей, схожих радше на псевдопостмодерний потік свідомості, ніж на осмислений діалог, зринула теза і про те, що Сем радо спробував би себе в електронній музиці.

Чесно кажучи, досі він про це серйозно не міркував, не уявляючи себе відірваним від органічного тіла «Дерти Лаха». Як сталося, що він заговорив про це саме тоді і ще й публічно, Сем не мав найменшої гадки. Про сам факт інтерв’ю і дату його появи в ефірі він успішно забувся ще в день запису.

– Жодних конкретних планів. Просто думки вголос, про які я вже й забув. Боюся, Ґреґу, моє інтерв’ю на радіо ти потрактував дещо неправильно. Неприємно про це говорити, але ти мене розчаровуєш…– Сем втягнув голову в плечі, намагаючись говорити максимально стримано і тихо.

– Я… тебе… розчаровую? – Ґреґ невесело захихотів і звів розлючений погляд до стелі так, наче звертався саме до неї.– Ти говориш про сольний проєкт, про те, що втомився від колективної діяльності, що потребуєш ковток свіжого повітря… і це я тебе розчаровую? Ми колись чітко домовилися: про будь-які подібні речі, як дорослі люди, ми говоримо спочатку в своєму колі, а вже тоді виносимо на публіку все, що готові їй винести.

– Я не збираюся займатися жодними сольними проєктами. Ще раз повторюю! – Семен говорив твердо, та голос його дрижав. У співі це була б відверта фальш, відзначив Ден. Лажа.

Сід скрушно похитав головою. Бона пильно вивчав обличчя Сема, ніби міг прочитати там щось важливе і непромовлене. Ден замислено спостерігав за дорогою і осіннім коридором із дерев уздовж неї. Макс замовив ще одну каву і, схиливши голову, тупився в телефон. Важку паузу порушив Карл.

– Хлопці, спокій. Всі ви почули Сема. Я не думаю, що у нас є хоча б найменші підстави не вірити йому. Я ж правий, Семене?

– Якби щось таке і планувалося, ви б про це дізналися першими. Виправдовуватися я не збираюся.– Сем витримав коротку паузу.– Нам потрібно зосередитися на альбомі, від нього багато що залежить. І, як уже на те пішлося, то хуй з ними, тими райцентрами. Якщо це дійсно так важливо для банди, їдьмо в той сраний тур. Тільки пообіцяй мені, Карле,– жодних інтерв’ю в районних газетах і смердючих саун з міськими секретарями.

Бона після слів Сема розсміявся і спочатку несміливо, але все розкутіше його підтримала решта. Напруга спала, хоча Ґреґа слова Сема не заспокоїли. Він на власні вуха чув щирий спіч Зленка про те, що той утомився, і це логічно, озираючись на тринадцять років у «Дерти Лаха»; що життя на цьому не припиняється і нові горизонти, а з ними нові ролі та амплуа – існують; що електронна музика – це мистецтво понад кордонами, бо ти можеш жити в забутому світом селі на рівненському Поліссі, мати ноутбук і при цьому писати музику для нічних клубів Ібіци; що сольний проєкт для багатьох музикантів – ідеальний спосіб перевести дух; що він давно слідкує за Деймоном Албарном і тим, як цій грандіозній людині вистачає натхнення і на рок-н-рольний «Blur», і на еклектичний «Gorillaz», і на типово британський «The Good, the Bad and the Queen», і на фанковий «Rocket Juice & the Moon», і навіть на сольний проєкт, з яким він записав «Everyday Robots» – один із найкращих гітарних альбомів останніх років; що смерть – це єдині ліки від обтяжливих спогадів, але, стоячи над прірвою, ти завжди можеш зробити крок убік… І це просто думки вголос? Можливо, подумав Ґреґ (і тоді це все пояснює), Сем і сам не усвідомлює, чого прагне насправді.

Ґреґа, між тим, відпустило. Як тільки вони запишуть альбом і відіграють недільний канц, сьогоднішню розмову буде поновлено.

– Не забувайте: відвертість понад усе,– резюмував Карл і піднявся з-за столу. Акуратно витягнув карту з-під тарілок, склав її і сховав до внутрішньої кишені піджака. Справжній господар, відмітив Бона.– Ми пройшли і Мар’яну Войтову, і чимало іншого. Будьмо мудрими. І в міру дорослими.

Історія з Войтовою спіткала їх у 2012-му, з виходом третього альбому «Втратити, щоб здобути». Для його просування вони звернулися до кількох столичних піарників, спинившись на Мар’яні – колишній львів’янці, стрункій шатенці з карими очима та зірковим резюме. Рішення приймав Карл, який і відповідав за комунікацію з нею. Допоки їхні робочі стосунки будувалися на відстані, між Києвом та Луцьком, усе було гаразд.

Найгірше почалося в турі, у який Войтова поїхала з ними, щоб організовувати в містах прес-тури місцевими ЗМІ та допомагати Карлу з рекламою концертів. За тиждень мандрів остоличнена галичанка закохала в себе ледь не весь склад «Дерти Лаха». Сцени ревнощів, розбірки між музикантами, затримки із саундчеками та виступами, і Карл після останньої краплі (Ден із Ґреґом, дітвора дітворою, не поділили, хто сидітиме поруч з Войтовою в найближчому переїзді) вирішив дипломатично відправити піарницю додому. В Чернівцях, перед відбуттям Мар’яни з готелю на залізничний вокзал, вони з Семом усамітнилися в її номері, про що швидко дізналася решта банди. Яким дивом вони не загасили тоді один одного, Карл, з батьківською усмішкою згадуючи ті події, не розумів і досі.

Усе напрочуд швидко вляглося, та відтоді «Люсі» возила лише чоловічу компанію. Усіх це влаштовувало. Войтову, нині громадянку Канади і матір двох дітей, вони зміфологізували і тепер частенько згадували в інтерв’ю, коли мова заходила про таке ефемерне в музичному бізнесі явище, як колективну свідомість та відповідальність. На те вони й міфи, аби надавати правді і прикрим спогадам змазаних та прийнятних форм, сказав якось Карл.

Сем часто згадував Мар’яну. Вона надто добре розумілася на природі чоловічого кайфу, аби забути її як інших. А те, що трапилося з ними в 2012-му, відбувалося далеко не з вини Войтової. Це вони – зграя самозакоханих лушпенів з напрочуд швидко спійманою зіркою в лобі і неготовністю приймати те, що існують жінки, здатні відмовляти їм. Сем і сам був частиною тієї зграї. Пощастило йому більше тільки тому, що у нього була дещо вигідніша в порівнянні з іншими позиція в групі – він тримав передній, емоційно найоголеніший край сцени.

Останнім часом, довгими безсонними ночами Сем постійно вертався до думки: якби «Дерти Лаха» тоді розпалися, ідеальніших сценарію і часу для фінальної крапки годі було й бажати. То був своєрідний емоційний пік їхньої кар’єри, абсолютна висота, повторити яку їм після цього так і не вдалося.

Ґреґ свій рис так і не добив. Із шоколадною цигаркою в зубах, на безпечній відстані від заправки, він завис у мобільному, енергійно відписуючи комусь і зловісно щирячись екрану. Татуювання з чорною сльозою біля лівого ока лише підкреслювало тінь лиховісності на його обличчі. Темна згорблена постать гітариста як ніколи увиразнювала його твердження, мовляв, справжні митці повинні триматися осторонь натовпу і плекати свою самотність як зіницю ока. Інакше устами їхніми говоритиме не правда і вільний порив, а потреби юрби.

Мабуть, Ґреґ чатився зі своєю міфічною Джиною, припустив Сем, спостерігаючи здаля за своїм і досі улюбленим гітаристом. Йому ця Джина здавалася кимось на зразок П’ятниці в житті самотнього Робінзона. Вираз його обличчя тривожив Сема, але він вирішив не домислювати зайвого. Ще не час, зринуло в його голові, і Зленко здивувався тій несподівано холодній думці.

– Вибачте, можна автограф? Моя сестра давно від вас фанатіє і не пропустила ні одного концерту в Рівному! – поруч Сема виросла низенька дівчина в уніформі кафетерію, з серветкою в руках та кульковою ручкою.

– Легко! – відповів Сем, і йому миттєво покращало.