Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 4

З музикантами знаного в Україні і поза її межами рок-гурту «Дерти Лаха» ми зустрілися в Берліні після гучного концерту в «Musik & Frieden». Сольно команда виступала тут уперше. Музиканти представили програму з кращого і навіть зіграли кавер на «Rammstein». На виступ улюбленців, окрім українців Берліну, приїхала молодь з Гамбурга, Франкфурту, Мюнхену і навіть польського Вроцлава. Серед зіркових гостей була помічена відома німецька співачка Еліс Мертон. З повним складом гурту ми зустрілися на атмосферній Обербаумштрассе, в стінах культового «Ramones Museum».

«Дерти Лаха» – це:

Семен «Сем» Зленко – вокал

Григорій «Ґреґ» Усов – гітара

Юрій «Сід» Навінський – бас

Роман «Бона» Бондар – барабани

Денис «Ден» Хвойко – клавішні

Павло «Карл» Карлін – продюсер, концертний менеджер ДЛ

Як ваш настрій після вчорашнього шоу і атмосфера Берліну загалом?

СЕМ: Настрій супер. Нова публіка – ідеальна можливість перевірити порох у порохівницях. Для цих людей на мить знайомства ми абстрактне ніщо, і свій статус знаних музикантів повинні захищати як уперше. Вчорашній іспит ми склали на тверду четвірку. Щодо Берліну, то той же Кройцберг, з його невитравним духом свободи, нагадує мені наші перші роки на сцені. Тоді все скидалося на гру, а не на ремесло, якому ти вирішив присвятити життя. Уявіть: у людей дві години, аби відгадати, де ми гратимемо цього разу, і знайти таємну локацію. Чистий андер, з канцами[1] для двох десятків людей. Гаражі, підвали, закинуті заводи з моргами. Кайф.

ҐРЕҐ: Епічні часи були. Банди, які не пройшли школу андеру, не всічуть, про що вся ця історія з рок-н-ролом. Ті, хто її пройшов, і то не завжди шарять, в чому тут сіль. Мовчу про покручів, які платять оргам фестів за місце в лайнапі.

БОНА: До речі, вчорашня публіка могла підтримати нас і бадьоріше. Думаю, місцеві українці надто перейнялися німецькою стриманістю. Може, це і добре.

СІД: Плюсую. Але на те воно і перше побачення. Мене більше хвилює, що ми другий день в Німеччині, а так і не спробували місцевої кухні. Те, що у вас смачна шаурма, ми вже зрозуміли.

ҐРЕҐ: Якби нам випало записати в Берліні новий альбом, то був би пік «Дерти Лаха». Мовчу про наш музичний бекґраунд, якби ми тут народились… Мені Берлін теж нагадує про студентські роки, коли я жив по гаражах знайомих, сварився з батьками і думав, що вони безсмертні, а юність з нами назавжди. Найкращі роки життя, як не крути.

БОНА: Це точно. Єдиного, що ти вмієш,– грати на гітарі,– ти навчився саме тоді.

Усі сміються. Денис Хвойко мовчки встає з-за столу і повертається з відкоркованим пивом, на що присутні реагують ще більшим сміхом.

Учора на вашому виступі помітили Еліс Мертон, виконавицю хіта «No Roots». Чи знайомі ви особисто і якщо так, що вас поєднує?

СЕМ: Знайомий особисто, і нас поєднує виключно… любов до «The Killers».

Музиканти стримано усміхаються, підморгуючи один одному.

Навесні «Дерти Лаха» відсвяткували тринадцятий день народження. За плечима у вас чотири альбоми, тури Україною та Європою, відзнаки музпремій в номінаціях «Краща рок-група», «Автори найкращого альбому» та інших. А ще саундтреки до фільмів і спільна пісня з американцями «Train». Чи не тисне на вас відповідальність тримати таку високу планку і надалі?

СЕМ: Ми нікому нічого не винні. Чужі очікування – проблеми очікунів. Коли справа стосується творчості, наше найгірше може стати нашим найкращим, а кризовий період вже за пів року може надихнути музиканта на ліпше з того, що він спроможний. Відповідальність, про яку ви говорите, не наш вибір. Це вибір людей, які вирішили, що ми повинні відповідати їхнім уявленням про нас. Горе митцю, що повівся на такі манси.

КАРЛ: Ми цю високу планку задали, нам її і тримати. «Дерти Лаха» ніколи не орієнтувалися на смаки загалу, хоча і робили по мірках шоу-бізу форматну музику. Тому Сем правий. Варто розділяти уявлення публіки про музиканта і природу творчого процесу. Та і сприймати надто близько думку людей, які розбираються в музиці на рівні гуманітарія, що потрапив на конференцію з молекулярної біології, не варто. Коли черговий юзер пише, що ми вже не ті, єдине, що я хочу запитати в нього,– як так сталося, що він і досі той же?

Гаразд. «Дерти Лаха» – один з небагатьох популярних українських гуртів, який продовжує жити в місті, де і починав, що дуже нетипово. Чи не було у вас думки за ці тринадцять років переїхати з Луцька до Києва? Все ж осердя культурного і шоу-бізнесового життя зосереджене у столиці.

ҐРЕҐ: Хороше питання. У мене, наприклад, є чудовий світло-синій костюм з розшитим червоними маками піджаком…

ДЕН: Хороший костюм, між іншим.

ҐРЕҐ: Так-от: я страшенно люблю гуляти в ньому Луцьком і ловити захоплені погляди людей. У Києві на костюм, певен, ніхто б і не глянув. Не тому, що там таких і ще яскравіших костюмів стільки, що ними можна прокласти міст з Подолу на Троєщину. Ні. Більшості на мій костюм чхати. З одного боку, це ок: нікому нема діла до твого самовираження. З іншого – нащо мені костюм з маками, якщо я не можу в ньому достойно прогулятися вечірнім містом?

Гітарист «ДЛ» опускає очі і грайливо усміхається.

СЕМ: Ледь не після кожних відвідин Києва і тус у місцевих навколомузичних середовищах мене не полишає враження, ніби весь цей час я копирсався у стічній канаві. Пригадую чиїсь слова, що музична сфера – це місце, де вільно бігають злодії та сутенери, а хороші люди виздихають, як пси безрідні. Проте, будьмо чесними, Київ тут ні до чого. Це характерна роль столиці як епіцентру зв’язків та можливостей. Плюс специфіка нашої професії. Київ неймовірний. Тут живе стос невгамовних людей, спілкування з якими не лише прискорює твій пульс, але й позитивно позначається на музиці. Важливо розуміти ці речі.

СІД: Наш світ і ми в ньому – це щось із розряду віртуальної реальності. Тут усе рівноцінно хороше і водночас ущербне. Від нас і нашого сприйняття залежить, де на нас чекають нові можливості, а де – забуття в паршивій рутині. Київ, Львів, Харків, Луцьк…– це умовності. Все в нас.

КАРЛ: Підтримую Сіда хоча б тому, що робити шоу-бізнес можна, не встаючи з-за робочого столу. Наша історія – яскравий приклад, але це ні в якому разі не рецепт успіху. Жодних рецептів успіху тут не існує, і дислокація в Києві не виняток.

БОНА: Я б оселився в Берліні. Київ – місто не моє, Луцьк – вимушено моє, про рідний Крим, звідки мої батьки, я нічого не знаю. Берлін ідеальний.

СЕМ: Репетирували б ми через скайп?

Усі стримано усміхаються. За вікном почав накрапати дрібний дощ.

Припустімо, якийсь голлівудський режисер узявся за зйомки художнього фільму про історію «Дерти Лаха». Кого з акторів ви бачите в ролі самих себе? Врешті, кого ви бачите в кріслі режисера?

КАРЛ: Колись у дорозі ми мали жартівливу розмову про це, і я добре пам’ятаю її. Шукали ми акторів максимально схожих на нас. Ну, і красунчиків, звісно. Вирішили, що Сема має зіграти Бредлі Купер, Ґреґа – Адам Драйвер…

ҐРЕҐ: Ваш Драйвер не дотягує і до найнижчого порогу моєї природної сексуальності! Але щось у ньому є… Некрасиві люди значно цікавіші красивої нудоти. Він з Каліфорнії, і в нього вольовий ніс.

КАРЛ: …Сіда – Шая Лабаф, Бону – Джессі Айзенберг.

БОНА: Ідеально! Мій типаж.

КАРЛ: Дена мав би зіграти Антон Єльчин, хай земля йому буде периною.

СЕМ: …а нашого продюсера, концертного менеджера і найнадійнішого у світі водія, Карла, точно б мав зіграти Джонатан Сіммонс. З усією широтою темпераменту його героя в «Одержимості».

СІД: Точняк!

СЕМ: Ще є Макс, наш звукорежисер, та він зайнятий освоєнням берлінського сегменту Тіндера. По ньому дискусій жодних: викапаний Сет Роген чи, точніше, Сет – викапаний Макс. Щодо режисера… Думаю, це має бути гротескна драма з умовним гепі-ендом. Тому я за фон Трієра.

ҐРЕҐ: Та ну цього психа. Має бути щось видовищне і чесне. Я за Коенів.

СІД: А я б хотів щось тепле і лампове, типу «Рок-хвилі». Хто там її зняв?

ДЕН: Уперше чую про такий фільм.

ҐРЕҐ: Важливо, щоб фільм був чорно-білим. До речі, ви коли-небудь дивилися чорно-біле порно? Чеснішого порно в природі не існує.

КАРЛ: Ні.

Музиканти гучно сміються. Деякі присутні в закладі відвідувачі роздратовано поглядають на голосисту компанію біля вікна.

Ваш дебютний альбом «Не ми» вийшов 2006-го. Це характерний брит-поп з українськими текстами та мелосом. Він і приніс «Дерти Лаха» популярність та армію фанів. Останній альбом «Вибух» презентований у 2015-му, робота питомо експериментальна. На платівці присутні елементи пост-панку, фанку, авангарду і навіть класичної музики. Семихвилинні інструментальні полотна, відсутність в окремих піснях яскраво виражених куплетів та приспівів – підхід для команди, звиклої до активних радіоротацій, абсолютно нехарактерний. Як ви окреслите свій стиль музики на сьогодні і як звучатиме «Дерти Лаха» далі?

СЕМ: «Вибух» – експеримент не для мас. Найбільша його цінність у тому, що ми на нього зважились. Замість прісного відпрацювання конвеєрних схем сонграйтерства. Останні роки крім безмозкого самолюбування, властивого нашому жанру, ми багато вчилися. Цей альбом – своєрідний підсумок цього навчання і звіт перед собою. Прохолода публіки в його сприйнятті очікувана. Популярна музика вимагає діалогу між артистом і слухачем, тоді як ми поділилися зі світом певним різновидом внутрішнього монологу.

ДЕН: Гарно сказав. Розділяю.

ҐРЕҐ: Бісять банди, закостенілі у вчорашній славі і надуманій самобутності. Не готові вийти і на крок за собою ж встановлені рамки. Та кого це гребе? Ми ж про сучасну музику тремо, а вона, судячи з деяких її ікон, стерпить все.

СЕМ: Новий альбом, запланований на осінь, напевно, поверне слухачу колишніх «Дерти Лаха». Експериментам там теж знайдеться місце. Просто, як показує час і відчуття кайфу, найбільш гармонійні ми саме в такій музиці. А ще мене до дрижаків пре звук і настрій «Arctic Monkeys» зразка 2013-го. Тільки розслухав цей шедевральний альбом. Якщо нам удасться досягнути такого звучання, це буде наш Еверест!

БОНА: Посередній альбом, але саунд – вишка!

КАРЛ: Маю передчуття чогось легендарного.

ДЕН: Ідеальний бос. Навіть демо не чув, а вже готовий творити легенду.

Як змінилася нині соціальна роль музики і музикантів в Україні? З огляду на Революцію гідності, війну та введення квот на радіо, покликаних підтримати чи, краще сказати, захистити україномовну музику?

СЕМ: Процес росту ролі культури і її безпосередніх речників охопив зараз увесь світ. Звучатиме пафосно, та на наших очах постає нова духовна реальність. Тисячолітні релігії неухильно відступають під тиском маскульту. Інтернет уже і сьогодні змінює обличчя людства, замінює старих пророків новими, класичні священні тексти – влогами на ютубі, на які моляться мільярди. Концертні зали та виставкові галереї перетворюються на модернізовані храми, і це далеко не найгірші цивілізаційні зміни. Тішить, що ми – невід’ємна частина цих трансформацій.

БОНА: Знаєш, я б проголосував за тебе. Але принципово не ходжу на вибори.

СІД: Це все добре – розвиток, нові горизонти з пророками… Але дехто з моїх рідних і досі цікавиться, коли я, нарешті, знайду нормальну роботу.

ДЕН: І що ти відповідаєш?

СІД: Кажу, що їм пощастило. Як мінімум, я не блюю щоранку кров’ю, як мої богоподібні кумири юності. Колись я думав, що спосіб життя Кобейна, Моррісона чи Іггі Попа – реальна ракета. По барабану, що вона з квитком в один бік… Принаймні ти нефігово політаєш і бонусом – запам’ятаєшся. Як саме – залежить від твоєї винахідливості, печінки і, можливо, таланту…

СЕМ: Щодо України. В нас нарешті почав формуватися незалежний музичний ринок. І найважливіше, якщо мова про ринкові відносини, а не про творчість, застовпити своє місце у цьому мінливому бізнесі.

Наостанок: що ви побажаєте нашим читачам і собі на цей рік?

ДЕН: Миру нам усім!

БОНА: Не витрачайте життя на пацюків, які ніколи б не витратили його на вас. Те саме стосується і роботи. Перемагають романтики з холодними головами!

КАРЛ: Взаємоповаги нам і мудрості.

СІД: Як писав один живий класик, якщо ви пам’ятаєте 60-ті, вас там ніколи не було, але 2018-й я хочу запам’ятати. Не факт, що ці історії ти потім розкажеш дітям, та саме вони нагадуватимуть нам, де ми і ким були в ці дні.

ҐРЕҐ: Проводьте більше часу з батьками, поки вони з вами. І не забувайте: на чорний крайняк у вас завжди лишатиметься музика.

СЕМ: Я б не проти почути, нарешті, записи «Domino».

БОНА: Ти знову за своє…

Про що мова, якщо не таємниця?

БОНА: Давай, розповідай вчергове свою байку…

СЕМ: Якщо ніхто не проти (Лідер «Дерти Лаха» інтригуюче усміхається.)… Дехто зі старожилів українського музики розповідає, що на старті 2000-х, під час різдвяних свят, десь у Карпатах зібралася туса не останніх в країні музикантів. Кузьма з Вакарчуком, Кузя з «Гадюкіних», Скрипка з Чубаєм, Положик, Місько Барбара і ще бозна-хто… Ходять чутки, що там зависав сам Боб Ділан, який на той час мандрував Європою, та це точно казки. Якщо вірити тим розповідям, у процесі багатогодинних джемів вони записали альбом. До вух слухачів він так і не втрапив. Імовірно, так було задумано. Кажуть, що існує кілька дисків з легендарним записом, та де вони, неясно. Згадані вище персонажі, наскільки я моніторив цю тему в інтерв’ю, від проєкту агресивно відхрещуються, що вже здається підозрілим. Та моя інтуїція підказує, що…

ДЕН: Фігня повна. Не знаю, хто і нащо вигадує ці кульгаві побрехеньки. Краще б музикою займалися, а не творенням легенд. Рано ще.

СЕМ: До чого я, власне, вів… Хочу побажати всім нам, аби наші мрії лишалися завжди при нас. Як мінімум, з ними ми матимемо куди рухатися далі.