Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 3

Того ранку фейсбук ряснів любительськими світлинами кита на березі Дніпра. Мертвого велета виявили неподалік Паркового мосту в Києві, в пісках напівзатонулого в перших жовтневих туманах Труханового острова.

Науковці, зважаючи на ранній час, мовчали. Влада спала. Лідери думок у соцмережах та коментарях новинним сайтам ділилися найреалістичнішими з можливих версій того, як велетенський ссавець, мешканець глибоких вод Атлантики і Тихого океану, потрапив до порівняно мілкого Дніпра.

На фото з місця подій чітко виднілося масивне, абсолютно знерухомлене тіло вусатого гіганта. Туша прибульця навіть зі світлин випромінювала шляхетну гордість і безсилу смиренність. Очевидці авторитетно рапортували: довжина кита – не менше десяти метрів, а його характерна сіра барва, світлі плями на шкірі та будова свідчать, що це сірий або каліфорнійський кит.

Інші це твердження заперечували. На дніпровський пляж, припускали вони, винесло старого, поточеного дрібною підводною живністю фінвала. Деякі фото зафіксували розплющене око велетня: на блискучо-темній поверхні мерхло відбивалося ясне столичне небо. Коментуючи знімок, один з молодих поетів-блогерів припустив: перед тим як викинутися на берег, самогубець, схоже, виплакав не один декалітр сліз. З непоправного горя ридав кит чи від щемкої краси навколишніх краєвидів, анексованих осінніми пожежами, не знали ні блогери, ні науковці, ні навіть поети.

На численних фото з Труханового острова поруч із китом вичікувально походжали чайки. Ці вгодовані капітани піску трималися осторонь, виявляючи підозрілу неготовність повірити в настільки грандіозний дарунок природи.

Дехто сприйняв новини з китом за гіперреалістичні лишки нічних марень. Сонна більшість з гарячими горнятками кави та чаю в руках, з пластівцями та вівсянкою в тарілках, залипаючи в екрани смартфонів, лептопів й телевізорів, чекала офіційних коментарів. Вірити в оказію ніхто не поспішав.

Семен тієї ночі так і не заснув. Перед виїздами подібне траплялося з ним часто. Відсипався вже в дорозі, після традиційно напівпритомного сніданку на заправці. У вакуумних, максимально звуконепроникних навушниках. Під тематичний плейліст з пісень Кеті Мелуа, Ніно Катамадзе, Барбри Стрейзанд та інших. Жіночі голоси в такі ранки слугували йому найліпшою колисковою. Лагідніше співала хіба мама.

Напередодні, ввечері, він довго розглядав у дзеркалі своє похмуре обличчя з непевним наміром поголитися. Вирішив, що зробить це вже після всього, повернувшись додому. Спробував усміхнутися відображенню навпроти, але фейс у дзеркалі у відповідь лише ніяково скривився.

Соня радила Сему усміхатися частіше, мовляв, усмішки тобі до непристойності личать. Можливо, й так. Та правда полягала в тому, що ця дівчина зовсім не личила йому. З її симптоматично підлітковою простотою і ледь не материнським бажанням дати всьому лад і місце. Вагомих причин, аби одним махом розпрощатися з цією зеленоокою мавкою та її ірраціональним магнетизмом, Сем не знаходив. Наче боявся відпустити когось дійсно важливого й імовірно незамінного. Наче міг відпустити ту, котру ніколи по-справжньому близько і не підпускав.

Сід не раз переконував його, що Соня з тих незбагненно унікальних жінок, які вміють цінувати наявне, не вимагаючи більшого. Не через боязнь загубити здобуте. Радше через усвідомлення власних ціни і значущості. Тому жодних кардинальних розривів, якщо є хоча б найменший натяк на душевну спорідненість. Такі речі в наші дні безцінні. Врешті, стверджував Сід, не важливо, як ти окреслюватимеш ці стосунки. Важливий їхній правдивий зміст і те, що відчуваєш на самому споді. Собі не збрешеш.

Сем не довіряв бас-гітаристам. Та Сід, батько двійко чудових і таких же смаглявих, як він, хлопчаків, душевний філантроп і переконаний моногам (Сем свято вірив у це), був надто прямолінійним у своїй доброті, аби вбачати у його настановах хлопчачі легковажність та фальш.

Після безмовного діалогу з дзеркалом, склавши до старої валізи необхідне на тиждень, Семен спробував почитати в ліжку Маркеса. Колумбійський письменник періодично заколисував його своїм неспішним, в’язким письмом, та нині літери на сторінках «Ста років самотності» відмовлялись складатися в повноцінні речення і безвільно осипалися в пропахлі його парфумами складки ковдри. Сон не приходив.

На кухні за чаєм і бутербродами з сиром Сем у півока проглянув серію «true detective» на айпаді. Потому заліз до записника, прикро констатувавши ще одну невдалу спробу попрацювати над текстами нових пісень.

Що ж… і один з улюблених авторів, і неоднозначно моторошна історія на екрані, і кострубаті рядки текстів – усе цієї ночі нагадувало Сему слова когось давно (і, напевно, свідомо) забутого: після кожної спекотної ночі неодмінно настає холодний ранок. І ранок цей, за його стійкими відчуттями, вже давно не міг зрушити зі скам’янілої точки свого цвинтарного умиротворення. Ймовірно, все це через нікудишній стан їхніх справ. Можливо, річ у ньому.

Життя все більше нагадувало негатив, забутий між книжок у ветхій батьковій шафі: з часом зображення на плівці сягнуло піку потьмяніння і проявити зняте здавалося задумом завідомо безнадійним. Сем відчайдушно потребував втрачених кольорів та нових сенсів для старих істин. Не зникало відчуття, що у колись складеній ним мозаїці щезло кілька ключових пазлів. Без них ще донедавна цільний колаж перетворився на безформну карикатуру.

Він блюзнірськи картав себе за егоцентричність цих рефлексій, клянучи власне невміння цінувати здобуте. Безперестанна гонитва за людським схваленням і постійні спроби скочити вище себе приносили одне розчарування. У ньому оприявнювалося бундючне небажання Сема прийняти свої слабкість і недосконалість. Чого не скажеш про поставлену на конвеєр торгівлю надуманими і комфортними для чужого ока образами. Тепер він краще розумів релігійних фанатиків: неспроможність повірити в себе, смертних, штовхала їх до віри у щось ірреальне.

Раніше його рятували думки про тих, кому дійсно було непереливки. Сем часто згадував Назарка з сусіднього під’їзду, говіркого очкарика, прикутого з раннього дитинства до інвалідного візка. Деякі обзивали бідолаху жертвою аборту, і Назарко не раз із піною на губах та оскаженілим криком «гандони!» смикався у візку, щиросердно прагнучи дати здачі кривдникам, чим викликав у тих сміх та ще дошкульнішу хвилю кпинів.

«Тетраплегія, блять»,– сказав він якось Сему, гріючись на травневому сонці у своєму двоколісному тарантасі. Причому тоном таким, ніби хизувався новою дівчиною, за якою марно сох увесь двір і кілька сусідніх вулиць. «Параліч усіх чотирьох кінцівок»,– додав згодом. Сем із цілковито відсутнім, отупілим виразом обличчя пробурмотів тоді щось про можливість говорити і слухати музику. Назарко на його слова лише зимно усміхнувся, і надалі Сем розмов з очкариком уникав.

Колишнього ефекту схожі думки більше не давали. Як і безпам’ятний секс під кайфом, дорогий алкоголь із вуст відбитих групіз, бронебійна трава з дрімучої Азії і все те, чим їх щедро пригощали після концертів. Короткочасне забуття не приносило постфактум нічого, крім зрадливої порожнечі навколо. У ній Сем почувався рибкою в акваріумі, наповненому клеєм ПВА.

Іноді він крився дурнуватим питанням, чи мучить подібне екзистенційне пекло наївних учительок початкових класів за двадцять і пожиттєвих дільничих з окраїн, розтріпаних продавчинь невизначеного віку у супермаркетах і сивовусих таксистів за п’ятдесят, вічно вмазаних трудяг з ЖЕКів і гірко пропотілих за день водіїв маршруток, відчайдушно націлених дотягти до наступної зепехи. Зазираючи їм в очі, Сем бачив там звичайне життя з його поодинокими здобутками і стабільними попандосами, гіркою красою і романтичною убогістю, позначене, щоправда, оскоминою ментальної втоми містечкових масштабів. І жодних надміру філософських питань, які без угаву мучили його.

А що, як він без цих питань і не він зовсім? Але якщо так, то чому в сімнадцять Сем легко обходився без цієї зубатої, серцежерливої тварюки всередині себе? Що це? Криза середнього віку? В тридцять три? Серйозно? Дякую, не цікавить. А от життєвих легкості і щастя насипте побільше.

Попередні тринадцять років стали Семену недешево, але то була законна ціна його життя. Згадуючи деяких однокласників, пропиті обличчя котрих нагадували зморщені на спеці, прогнилі зсередини абрикоси, він розумів: усе могло скластися значно сумніше. Музика його не розчаровувала. Люди – так. Та й він сам… у своїх завищених дітвацьких очікуваннях, невиправданому перфекціонізмі та емоційній нестабільності. Втома та осінь додавали гостроти ситуації, і Сем те, на щастя, викупав.

Пошук нової життєвої опори нагадував йому підліткове цнотливе нипання у трусиках подружки зі сліпоруким бажанням зробити дівчинці приємно. Лишалася надія, що настільки тотальна пітьма всередині рано чи пізно виведе його до світла в кінці цього обридлого тунелю.

Прийдешній тиждень, обіцяючи все, не обіцяв нічого. Хоча і мав вирішити долю найближчих років їхнього життя. Карл поблажливо усміхався на пророкування Сема (робота в нього така, усміхатися), типу не драматизуй: якщо й припустити, що новий альбом стане ще одним просто альбомом (так буває, Семенчику мій любий, буває!), це не кінець світу. Звісно. Це йобаний провал, після якого ліпше розчинитися в цифровій безвісті, ніж шукати натхнення та причини на черговий (ясна річ, саме той) ривок!

Прикро, та з якого часу він став боятися власних, ще не виданих пісень? Зрештою, боїться він за пісні чи порушення і без того ламких кордонів свого душевного комфорту? Навряд таксисти переживають щось подібне за мить до того, як підбирають наступного пасажира. Навряд.

Вибору немає: він набереться духу ще раніше, ніж старенька «Люсі» заїде у двір на Молоді і хтось із менів (найімовірніше, Карл) прокуреним, незмінно теплим голосом у слухавці повідомить, що вони на місці. Так було майже всі попередні тринадцять років і, як би не складалося далі, повинно бути завжди. Думати, що цьому довговічному, скріпленому кров’ю та струнами союзу прийде кінець, Сем відмовлявся. Він не дозволить статися цьому, навіть якщо для того доведеться пожертвувати всім. Недарма його назвали на честь дідуся, а Семен Андрійович був не просто чоловіком. Дід був каменем, хоча пам’ятає Сем старого кепсько.

Поява кита неочікувано вразила Сема, хоч історія й нагадувала дешевий розіграш для невибагливої публіки, що зачитується провінційними таблоїдами. По-справжньому здивувати людей, зважаючи на останні події в країні, ставало все складніше. Відтак, чекати можна було чого завгодно: як реального кита з Атлантики, так і його воскресіння в ході спецоперації СБУ.

Семен не сумнівався: цій дивовижі знайдуть логічне пояснення. Як і тому, чому їхній новий альбом, що його писати вони їдуть сьогодні до Києва, виявиться найслабшою роботою в дискографії гурту. Слабшою навіть за «Вибух», після виходу котрого у 2015-му справи, скільки б Карл того не заперечував, пішли на спад. То був дійсно вибух, але настільки внутрішній, що відчули його лише найвідданіші фани банди. Історія свідчила, що навіть найдемократичніша публіка пробачає своїм кумирам далеко не всі експерименти. Хай би скільки Сема переконували, що музика, яку не слухають, мертва, він знав: якщо її слухає хоча б двоє людей, вона жива. Решта – амбіції.

Попереду у них тиждень, аби на одній із кращих українських студій у компанії напівміфічного мена на прізвисько Dr.Ed, гуру концептуального саунду і хітових рішень, зробити неможливе: перетворити розрізнені напрацювання останніх років на десять пісень, готових розірвати глянцевий оскал українського маскульту і нагадати, хто справжні рок-н-рольні герої химерного краю. Звучало гучно, але, як любив повторювати Карл, без здорової патетики музика в наші дні приречена на бідування. Крім того, і Сем це з часом таки визнав, хорошим (успішним?) пісням (хітам?) чиста і безкомпромісна творчість інколи тільки шкодить. Так? Ні? Можливо.

Інакше йому нічого не лишиться, окрім як повторити долю сірого кита, знайденого вдосвіта на столичних берегах, подарувавши на прощання світу свій останній альбом-крик під символічною назвою «Пісні мертвих китів». Та навіть із цим ризикувати Семен не міг – певності, що пісні будуть кращими за назву, в нього не було.

Телефонний дзвінок вирвав Сема із задуми. Карл із хлопцями чекав його внизу. Вимкнувши техніку, Семен обвів сонним поглядом залиті ранковим світлом стіни своєї двокімнатної квартири. Стильні меблі та дизайнерський ремонт були гірким і до болю метким нагадуванням про часи, коли їхня музика звучала з кожної праски, а пісні лилися не згірше слів, які він на автоматі шепотів післяконцертними ночами черговій жертві. Успіх вимірювався тоді і хмільним відчуттям ейфорії на сцені, і пристойними бабками.

У грудях раптово гостро защемило. Схоже траплялося з Семом щоразу перед новою дорогою, і він давно звик до нудотного передчуття, що, можливо, сьогодні востаннє вдихає запах рідних стін. Зрештою, до Києва вони їдуть всього на тиждень: записати альбом, зіграти необов’язковий концерт і стерти залежаний пил із лавр незаслужено забутих героїв. Лише тиждень.

Жовтневий ранок дихав вільготною осінньою прохолодою, і чистота тієї несподіваної свіжості окрилювала. Осінній Луцьк Сем любив найбільше. Врешті, лишився він тут не тому, що десь-інде боявся стати ніким. Сем щиро любив розмірені темпи рідного міста, його чарівливу мальовничість, доладно окреслену стихійною геометрією вулиць, буйну хаотику паркових гущавин, шепітливу таємничість старих стін і стриману іскристість в усмішках людей.

Сема не лякали зміни. Його страхав брак сенсу в них. З дитинства він почувався невід’ємною частиною тутешніх ландшафтів. Боявся і уявити, що станеться з ним, коли його силоміць вирвати із цих затишних перехресть, медового спокою післяполудневого середмістя та імлистих вечорів понад темпераментними водами Стира. Смерть. Повільна, позбавлена здорового глузду, пиздопика смерть.

Навіть двір його будинку, в розчахнутих асфальтах під старими вербами, з настовбурченим гіллям замість каналізаційних люків, тінистих сливах з вуличними псами в піщузі, з вічно брудним дитмайданчиком, де вечорами засідали алкаші з 33-го кварталу і таємничим написом на гаражі «ЯК ТИ?», датованим серединою 2000-х, був логічним продовженням Сема. Хто б і що зарозуміло не варнякав про неблагополучність цього району.

Він проріс на проспекті Молоді, як нахабна берізка, що всупереч усьому і всім пробила смолистий дах дев’ятиповерхівки. Вперше отримав тут під дих, боязко заліз під футболку Каті з третього під’їзду, написав перші римовані рядки і не заперечуватиме, якщо проведе тут решту життя.

Семен добре пам’ятав, коли вперше почув по радіо їхню пісню. Пофігу, що то була всього лиш місцева «ефемка». Того вечора в гуртожитковій кімнаті на розі проспектів Соборності та Молоді, пропахлій смажениною та кислим домашнім вином, він лютим ревом змусив заткатися всіх. Ден, ошелешений криком друга, почервонів так, ніби його за першим досвідом мастурбації застукала бабуся.

– Це наш трек, матір вашу! – Раптово затихла туса зніяковіло вслухалась у пісню з колонок музичного центру. Ніхто їхні творчі пориви тоді серйозно не сприймав. Охочих поповнити лави професійних романтиків було більше, ніж міг собі дозволити стан музичної індустрії в країні.

Сем тоді ясно усвідомив: так, як було раніше, більше не буде. Жодних залишкових принципів у ставленні до творчості. Музика має стати головним пріоритетом. Кайфом і бізнесом, інь та ян. Без нього музика проживе, та як довго без неї протягне він? Присутні в кімнаті, дивлячись на Сема, зрозуміли все без слів. З колонок упевнено лунала пісня, з якою вони збиралися не лише маланити найліпших дівчат в універі (завдання не з простих!), але й змусити заговорити про тебе все молоде покоління країни.

То були «Квіти для тебе». Рядки в другому куплеті, де йшлося про світ, який легко підкорити, якщо поруч ті, хто знає ціну твоїм радощам, і досі резонували з ним на сцені. Хоча минуло тринадцять років і пісня не раз змінила звучання. Ці спогади були досі при ньому й на розмитому тлі зниклих у минулому облич і до сьогодні нагадували Сему про те, як гарно, і головне, чесно, починалася ця неймовірна історія.

Сонні фейси в бусі здалися Сему наїжачено непривітними. Після безсонних ночей його уява плодила ще й не таких монстрів. Ранки понеділків завжди здавалися Сему сюрреалістичним збоєм системи здорового глузду. Привітавшись із присутніми, він гепнувся поруч із сплячим у навушниках Максом. Ґреґ, Сід, Бона і Ден були на місці. Сема, традиційно, забирали останнім. Чорний «мерседес спрінтер», з голомозим Карлом за кермом і «бітлами» в салоні, акуратно виїхав ще пустими дворами на проспект Молоді, звернув на Відродження, вирулив на Рівненську і помчав у напрямку столиці.

Семену з голови не йшов мертвий кит на Трухановому острові. Хоча давні спогади про острів і мліли ностальгійним теплом під серцем (перший курс, чудні сімнадцять, екватор літа, вона в сукенці кольору серцевини перестиглого кавуна, він із посоловілими від першої серйозної любові очима, зоряне небо, темний Дніпро і її м’ятні поцілунки), зсередини не вивітрювалося відчуття ядучої тривоги. Можливо, про себе давав знати майбутній альбом. Та Сем відчував: існувало щось глибше, про що багатотонний пілігрим намагався докричатися йому через стрічки соцмереж. Про що йшлося і звідки сочилась та дражлива тривога, Сем вловити не міг.

Бона називав такі невизначеного походження емоційні стани «панічними атаками». Навіть якщо в людей не спостерігалося ні паніки, ні атак. Сему визначення Бони імпонувало. Як і весь їхній корпоративний лексикон, де часто те саме слово чи поняття могли означати абсолютно протилежні за змістом речі чи характеристики. «Панічні атаки» з’явились в 2016-му, після польоту з Києва до Одеси на Як-40. Раптова пропозиція зіграти на закритій вечірці в дочки портового олігарха за потрійний гонорар нівелювала можливі ризики авіатріпів на допотопній посудині.

Коли Ґреґ під час польоту почав розповідати про вікопомне приземлення в Осокорках 76-го року з Як-40 у головній ролі, з ними почало відбуватися те, що на загал стриманий, але гостроязикий Бона охрестив «панічними атаками». В Осокорках, за словами Ґреґа, ніхто не постраждав. На відміну від Жулян, де того ж року розбився Ан-24, а з ним і 48 людей. Що прикметно – а подібне, за словами Ґреґа, траплялося вкрай рідко,– в тій катастрофі вижило семеро людей. Причому в одного з них не було жодної подряпини.

Семен любив Ґреґа і за його моторошні історії, і за те, як пальці цього чорнявого патланя вправно перекладали ті розповіді на струни його численних гітар. Якщо Сем і вірив у магію, то винятково такого ґатунку.

Тим часом вимитий до блиску «мерс» з сімома людьми на борту лишив околиці ранкового Луцька і піднесено помчав на схід, звідки погожим небом велично сходило сонце нового дня. Світ навколо сліпив дивовижною досконалістю і здавався нереальним. Скоріше заспокійливою ілюзією в очах спраглого мандрівника, яку допитливий, самовпевнений Піноккіо вже наступної миті незграбно проб’є носом, вивільнивши з потойбіччя щось непоправно руйнівне.

З блискучого борту чорноликої «Люсі» вибрикувато витріщалося на світ фактурне обличчя рудоволосого підлітка. Кучерявий хуліган із задерикуватим носом, фіолетовим синцем під оком і величезними навушниками на голові почувався на своєму місці. По-доброму нахабний фейс в яскравих тонах світився непідробним щастям вселенського масштабу. На закритих повіках намальованого гультіпаки зоріло два витатуйованих слова: ДЕРТИ ЛАХА.

Інтерв’ю «Українській газеті»

в Німеччині, березень 2018

Повна версія розміщена на сайті видання

Розмовляла Галина Андрієнко