Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 16

Годинник показував десяту ранку, хоча в номері висів передсвітанковий морок. На місто з брудно-сірого неба сіялась мжичка. Похмілля Сем, на диво, не відчував. Хотілося їсти, та перед тим слід прийняти душ і хоча б трохи посидіти над піснями. Настрій тішив підозріло п’янкою легкістю. Вчорашні просторікування Ґреґа здавалися далекими й дрібними. Оленка з її раптовою появою скидалася на глибокий мескаліновий тріп.

Після душу Сем дістав з наплічника і поклав на столик біля ліжка два записники. Один, широкий чорний молескін із жовтим «кукурузником» на обкладинці, подарований фанаткою з Одеси на останньому «Atlas Weekend», був такий вбитий, наче пережив дві епохи бітників. Інший, з червоною обкладинкою, без малюнків і написів, розмірів значно менших, мав ідеальний вигляд. Такі нотатники, був певен Зленко, перестали робити ще за совка. Його Сем тримав у внутрішній кишені наплічника. Після хвилини витріщання на обкладинку він тремкими пальцями торкнувся червоної поверхні.

Раніше з натхненням у Сема проблем не було. Якщо, звісно, натхнення не вигадали нероби та прокрастинатори, аби виправдати свої лінощі. Нові мелодії з уривками текстів приходили за кермом в недільних мандрах за місто; під час випадкових розмов з друзями дитинства; після боязкого погляду офіціантки з млосним запахом її бузкових парфумів чи короткої есемески, яку вона надсилала за кілька хвилин після того, як лишала його номер. Інколи на нові рядки надихали нині рідкісні, ледь не психотичні напади любові до життя та рідного міста.

Сем нашвидкуруч фіксував у записниках слова нових пісень, збиваючись, записував на диктофон мелодії і незвичні ритмічні ходи, вдумливо переслуховував і перечитував записане, креслив, замальовував, стирав і переписував усе на чистовик. Не знаходив собі місця від захоплення і до оніміння в ногах міряв нервовою ходою рідні стіни, готельні номери з коридорами або задні двори провінційних клубів, де тхнуло продуктовими відходами і зогнилими недопалками. В голові гриміли оркестри. Світ навколо розпадався на геніальний танець збуджених атомів.

Траплялися періоди, коли влучні слова зникали, а ліричні образи, немов слизьке мило в каламутній воді, провалювалися в намул неідентифікованих відчуттів. Сем з такими кризами справлявся. Коли припирало і терміновий запис вимагав чітких текстових рішень на вчора, він вмикав вічно актуальних натхненників, телефонував комусь із списку особливо ображених колишніх або гортав стрічки соцмереж. Це працювало майже завжди.

Іноді ці періоди переходили в кількатижневий кататонічний ступор. Тоді Сем згадував, що для того, аби життя тривало, потрібно: ретельно чистити зуби, лайкати пости друзів, приймати контрастний душ, читати музичні новини, застеляти зранку ліжко, фліртувати з новими шанувальницями, їсти з чистого посуду, писати розумні пости на фейсбуці, відчиняти на ніч кватирки, конструктивно критикувати в коментах владу, періодично виходити на вулицю, не випадати із культурних трендів, говорити з розумними людьми і, врешті-решт, дихати… дихати, дихати!

У такі періоди Сем наче зависав у тій некомфортній для свідомості миті, коли в різносторонніх, ніким не регульованих потоках думок і планів ти раптово забував щось дуже важливе і, як не намагався, спіймати втрачений кінець нитки не міг. То могла бути цілковита дрібниця, та саме вона дивним чином порушувала гармонію сформованих у тобі зв’язків: колюче свербіла, надокучливо непокоїла, лоскітливо крутилася між язиком та мозковими звивинами і внаслідок ламала все.

Потім це раптово миналося. Шляхом хитрих маніпуляцій Сем знаходив загублений пазл, приводив себе разом зі стінами до ладу і за трохи видавав речі, здатні напалмом найчистішої у помірних широтах любові випалити людські серця в радіусі найближчих ста кілометрів. Гірше було тоді, коли пісні давалися так само легко, як дається здоровим людям хода, та при цьому колишньою вірою в написане від них і не пахло. Уявіть гарний абхазький мандарин, але без свого природного іскристого запаху. Уявили? Саме такими були для Сема останні кілька років.

У роботі над новим матеріалом вони накидали, зазвичай, від двадцяти до сорока тем. Здебільшого то були чорнові замальовки з репетиційних джемів, далекі від кінцевого звучання та структури повноцінних пісень. Більшість цих ескізів так і лишалися ескізами. То міг бути добротний ґрув, якому бракувало доречної мелодії, чи гітарний риф, до якого вони не могли підібрати цікавий ритм. Чи тексти, які так і не знаходили саме того інструменталу.

Деякі напрацювання у вигляді домашніх демо Ґреґ із Деном приносили на репетиції, де вони підлягали всебічному аналізу та живій інструментальній адаптації. Як і диктофонні записи Сема, де міг бути як його голос, записаний в лункому клубному туалеті за кілька хвилин до виходу на сцену, так і кілька проспіваних під гітару куплетів.

Колективним голосуванням (із залученням музично незаангажованого Карла) зі створеного обиралися 10–12 найсильніших тем. Гарантій, що серед них був стопудовий хіт, ніхто не давав, хоча з окремими піснями вони не помилялися: коли більшість музикантів тиждень поспіль наспівують липкий, як стрічка для мух, мотив чогось нового, готуйся косити бабки. Бувало, що гучно вистрілювали і пісні, на яких вони жодної ставки не робили, а ті, на котрі покладали великі надії, попри низку сприятливих факторів (доречна пора року, ідеальна інформаційна прив’язка до подій в країні, актуальна тематика та саунд), заходили посередньо.

Теза про те, що написати хіт просто, достатньо лише уявити до дрібниць пісню, яка б заперла й тебе (а краще альбом таких пісень!), виявилась книжковим міфом. Математичні розрахунки і штучно інтегровані в аранжування хуки часто перетворювали музику на привокзальний магазин товарів по п’ять гривень.

Цього разу з новим матеріалом все складалося майже ідеально. Після експериментального «Вибуху» смачна простота так і просилася на порядок денний. Легкі і гармонійно оптимістичні інструментальні полотна в нових темах довершувалися як ніколи життєствердною лірикою Сема. Жодного фрі-джазу, змінних розмірів, бродвейського кабаре і психоделічного класицизму. Єдине – за написаним Зленко не відчував жодної правди. Лише патетичну фальш, якою він збирався обманути не лише світ, але й самого себе.

Червоний записник він знайшов ще в серпні 2008-го, коли «Дерти Лаха» писали «Краще». Це сталося в Житомирі, на облізлій зйомній хаті, куди Сем після виступу на місцевому фесті зятягнув кагало гуляк: двійко знайомих фанаток і тих, кого цікавила винятково дармова випивка. Хтось із них п’яним голосом монотонно плів, що Гендрікс – нудний самозакоханий гівнюк. Сему кортіло розтрощити череп балагура, але сил на те він не мав.

Того літа Зленко без угаву пив, наче лячну пустку по смерті батька можна було залити алкоголем і поновити тим хоча б примарну структуру колишнього життя. Перші місяці після похорону він часто прокидався невідомо де і з ким, спізнювався на репи, просипав концертні виїзди, хріново пах, багато хворів, висів з нариками і лише епізодами, випадаючи з цього трешу в їхню звичну реальність, виголошував притомні візії щодо нового альбому, ділився ідеями до кліпів і давав осмислені, дорослі за змістом інтерв’ю.

Останнє, що Сем пам’ятав з тієї ночі,– це пара п’яних, як чіп, дівчат на ліжку, себе у футболці з головою Шекспіра на розносі з фруктами і нерухоме тіло невизначеної статі в кутку. Дівчата вимагали любові, і Сем, витрусивши з кишень рештки гонорару, відправив їх разом із тілом в магаз. Потім, здається, лишився сам. Сидів у задимленій тютюном кімнаті, задихався і просив когось невидимого відчинити вікно.

Зранку його розбудив дзвінок Карла. Згадуючи, хто він і де, розгублено збираючи розкиданий кімнатою одяг упереміш із собою, разом із сорочкою Сем витяг із-під дивана невеликий червоний записник. Напевно, посіяв хтось із безвісти зниклих вночі, подумав Сем і кинув його до наплічника. Лишилося знайти ключі від хати і згадати, кому і коли він їх мав віддати.

Уже в Луцьку на сторінках нотатника він виявив дев’ять надряпаних від руки римованих текстів. Щось середнє між віршами та пісенною лірикою. Дрібний нерівний почерк нічим особливим не вирізнявся. Про особу автора, згадуючи нічні гульбища в Житомирі, Сем нічого не пам’ятав. Він спромігся розібрати написане, і коли втретє, по колу, з відвислою щелепою і шерхлими губами перечитував записи, несподівано усвідомив: написати ці рядки могла людина з украй особливими ракурсами в спогляданні життя. Такі з ним не зависали і точно не пили.

Пізніше, проганяючи в пам’яті ті дні, Сем ніяк не міг пригадати, за яких саме обставин наважився на цей крок, та вже за два тижні, тверезий і в гуморі, він прийшов на репетицію з новими піснями.

Семен так і не зізнався нікому, що тексти трьох найуспішніших пісень з «Кращого», як і слова двох найудаліших синглів із «Втратити, щоб здобути», виданого у 2012-му, він поцупив з червоного записника, знайденого з дикого похмілля в убогій житомирській хаті. Інші пісні теж мали комерційний успіх, та факт лишався фактом: найліпші речі «Дерти Лаха» того періоду належали їм опосередковано.

Тримаючи в руках червоний нотатник, Сем відзначив, що відтоді як з’явився записник минуло десять років. За цей час вони видали три альбоми, відіграли сотні крутих і не дуже концертів, він сфотографувався з Джеймсом Франко на його газоні в Пало-Альто, закохався в понад два десятки неймовірних жінок, не переглянув жодної серії «Гри престолів» і більше десяти раз передивився «Форреста Гампа». Якщо хтось і планував прийти до нього і заявити про свої права на втрачені рядки, ймовірно, давно б це зробив.

Однак страх, що рано чи пізно його викриють за цією сцикотною оборудкою, наповнював тривогами і сни, і ледь не кожне його інтерв’ю з прес-конференцією. Десь він читав, що людей старять їхні гріхи. Якщо це було так, тоді Сем знав, звідки та стареча втома на його затридцятилітньому фейсі. За ці роки він вивчив напам’ять кожен рядок у червоному нотатнику та градус його нахилу і зазирав туди так часто, що написане вже давно здавалося своїм.

У записнику лишилося чотири неторкані тексти, і Зленко, погладжуючи ніжну червону поверхню, більше не сумнівався: саме вони вернуть «Дерти Лаха» колишні славу і затребуваність. Потім він полетить відпочивати на Балі, і там, на березі Індійського океану, з полегкістю спалить грьобаний нотатник.

По одинадцятій, зачиняючи двері номера, Сем зробив селфі. Усміхнутися на камеру не вийшло, та вираз обличчя на фото справляв враження людини хоч і втомленої, зате щасливої. Нині він рідко постив щось в «інсті», хоча Карл регулярно просив їх наповнювати сторінки максимально цікавим контентом. Усе максимально цікаве там здавалося Сему максимально ніяким, та зробити приємність Карлу йому хотілося. Хто-хто, а Карлін у цій тусовці заслуговував поваги. Значно більше, ніж вони заслуговували на нього.

Під селфі Сем наляпав короткий пост про початок запису нового альбому, відзначивши, що з усіх пір року осінь Києву пасує найбільше. Уже в перших коментарях люди кинулися вітати їх з почином. Хтось питав про дату виходу, решта бурхливо раділа новинам. Сема ця передчасна радість тривожила.

Спускаючись в хол, Сем зазирнув у дертилахівський телеграм-чат. Бона, Макс і Ден на студії пів години як взялися за накопичення барабанів. Ґреґ із Сідом в «Гітарному домі» готувалися до запису своїх інструментів. Карл катав містом у справах і просив присутніх в чаті бути на зв’язку. Втішений ранковим конструктивом, Сем побажав усім плідного дня і пішов шукати де поснідати. Зараз йому хотілося тако з апельсиновим фрешем. Потім – студія.

У холі, крім пари замріяних дівочих очей на рецепції, Сем зустрів Миколу Івановича. Скромний костюм з краваткою личив бадьорому старому.

– Доброго ранку! Як ваші справи? – не втримався Сем.

– Доброго! Та… що там з моїх справ. Моя справа маленька. Аби тут усе було як треба.– Старий усміхнувся, і Сем знову відчув потужну симпатію до стариганя.– От у Монсерат Кабальє справи не дуже…

– А що з нею? – Сем намагався пригадати, коли востаннє чув про співачку. Опера була йому не ближча за інший бік Місяця.

– Упокоїлась, бідолашна. Але і прожила не мало… вісімдесят п’ять літ.

– Хворіла?

– Та чорт знає. В таких роках люди хворіють хіба на смерть.– Микола Іванович захихотів і підморгнув Сему.– Але відійшла в Барселоні, вдома, тому нарікати їй нема на що.

– Це точно. Що там з погодою обіцяють сьогодні? – Сем відчував, як розмова зі старим наповнює його приємним відчуттям правильності всього.

– Буде сонце, не переживай!

Відсалютувавши охоронцю, він вийшов на вулицю. Мжичка скінчилась.