Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 14

«Дерти Лаха» вважають одним із найяскравіших музичних відкриттів останніх років в Україні. Українськомовний брит-поп з Луцька, що не цурається у своїй ліриці гострих соціальних питань, розриває не лише радіохвилі, але й клубні та фестивальні сцени України та Європи. Хоча світові тури рокерів попереду, наші митці, як і спортсмени, учергове доводять: презентувати Україну поза її межами в них виходить значно краще за політиків. Про історію виникнення гурту та персональний шлях до успіху ми поспілкувалися в розлогому інтерв’ю з вокалістом «Дерти Лаха» Семеном Зленком.

У жовтні ви презентували свою нову пісню «Перелом» – висловлювання соціальне змістом і духом. Відмінне від тематики більшості радійних хітів. Анонсований вами на наступний рік альбом буде таким же гострим, як «Перелом», чи, як і ваш знаковий дебютник «Не ми», тяжітиме до меланхолії в музиці та текстів про невзаємну любов і вічну осінь?

Ми довго думали, давати інтерв’ю громадсько-політичному виданню чи ні. Поговорити про музику і кинути в друк маніпулятивний матеріал, штучно втиснутий в парадигму політичних питань, у нас уміють…

Думаю, ви знаєте про скандал з екранізацією «Перелому». Це сюрреалістична притча про новітнього графа Дракулу і свиту вампірів, які в образах типових нардепів і чиновників кусають ночами порядних українців, заражаючи їх різними соціальними хворобами. Деякі топові ЗМІ в образі супергероїв, що рятують країну від катастрофи, побачили Ющенка з Тимошенко і звинуватили нас у непрямій агітації за їхні політичні сили. На повному серйозі. Врятував нас здоровий глузд інших ваших колег і фінал кліпу, де герої перетворюються на частину армії Дракули. Вони здалися тоді, коли запишались своїм геройством.

Що ж змусило вас таки прийняти запрошення?

Прагматизм нашого менеджменту і те, що моє перше серйозне інтерв’ю має вийти на достойних шпальтах. Ми на стартах і кожна така медіаз’ява для нас – хороша нагода вийти на нових слухачів… Щодо нового альбому, то вийде він у березні 2009-го. Називатиметься «Краще». Це не The Best of. Наше «Краще» про «краще» з того, на що ми зараз спроможні. Там знайдеться місце і меланхолії, і питанню нашої соціальної відповідальності.

Що конкретно мається на увазі?

Дехто говорить про економічний ріст країни, орієнтовані на людей кредити, купівлю квартир, авто, розвиток громадянського суспільства і формування середнього класу. Я ж бачу подальше зростання корумпованості. Бачу молодь, що не знає, куди дітися після універів, бачу кинутих напризволяще пенсіонерів і культуру, яка нидіє в андеґраунді і перебивається грантовими подачками Заходу. Молодь приймає цей стан речей за історичну данність і, замість того щоб шукати альтернативу і механізми змін, пристосовується. Нас масово вражає колективний аутизм, пророслий на байдужості й егоцентризмі. Ось що нівелює будь-які позитивні зміни. Чи можуть пісні спонукати людей до змін? Більше ніж. Ми не пропонуємо політичних програм, але до мікрозмін навколо себе закликатимемо активно. Вірю в силу музики.

До речі, в процесі запису альбому ми серйозно підсіли на пісні «ABBA».

Мова про популярний шведський гурт?

Так. На батьківщині Пеппі Довгапанчохи творять настроєво феноменальну музику. Зробити так, щоб бравурні пісні звучали з меланхолійною журбинкою, а тужливі балади з радісним, екстатичним піднесенням, можуть не всі, але нам, схоже, вдалось! Причому без надмірного вживання коньячних виробів.

Тоді чекаємо на альбом, аби пересвідчитися в цьому. До речі, як ви познайомилися з рештою музикантів і коли з’явилася ідея створити гурт?

Це довга історія, та спробую бути максимально лаконічним. З Грішою Усовим, нашим гітаристом, він же Ґреґ, і барабанщиком Ромою Бондарем, він же Бона, я познайомився у 2000-му на міжфаці в Луцьку. Ми були однолітками, хоча вчилися на різних спеціальностях. Єднав нас дещо незвичний на ті часи прикид: епатажні зачіски, фарбоване волосся, рвані джинси, пірсинг, татухи і футболки з рок-бандами. Так ми і знайшлися.

Ґреґ грав на гітарі, Бона у вільний час потів за барабанами, а я, коли батьків не було вдома, горлопанив пісні «а-ha». Виходило хижо. Коли Ґреґ запропонував створити панк-гурт, ми погодилися зразу. Про панк я знав тоді мало. Потім до нас пристав Юра Навінський, Сід, знайомий Бони. Дивний мен, що вчився на політолога і стріляв на парах в одногрупників жованим папером з розібраних кулькових ручок. Так у нас з’явився басист. Теж без музичної освіти. Вона нас геть не цікавила.

Де і як минали ваші перші репетиції? Пам’ятаєш дебютний виступ?

Бона пробив підвал в інституті мистецтв на Ковельській зі стаціонарною ударкою. Безплатно, тричі на тиждень. Там ми тусували кілька років. Почали, за наполяганням Ґреґа, з каверів на «Ramones» та «Sex Pistols». Британці мені подобалися музикою, вокалом, звуком. Хотілося і собі знайти в манері співу щось таке, з чим ти міг застовпити своє характерне місце в історії. Виходило кепсько. Та й інструменти в нас були дешеві. Шукаючи свій саунд, ми взялися за авторські пісні. Рухалося все повільно. Найгірший тип новачків – перфекціоністи, які не вміють грати. Тоді ми і відкрили каліфорнійський поп-панк. Змінилося буквально все.

За короткий час ми родили годину авторського матеріалу, натхненного «Blink 182», «Green Day», «Sum 41», «The Offspring», «NOFX» та іншими. Співали про любов, весну, скейтборди й ущербність поп-культури. Були і серйозні теми: підлітковий суїцид і навіть філософська тема на слова Милорада Павича, яким нам проїла вуха тодішня дівчина Бони. Перші сети на місцевих фестах і міських святах ми відіграли під назвою «Проспект Молоді, 66». Почали з’являтися люди, що приходили на концерти суто на нас.

Перший серйозний виступ «Проспекту» припав на 2003-й. Луцький фестиваль «Інший Вимір». Фанів панк-року було мало, та вечір став для нас переломним в плані соціалізації: ми гармонійно влилися в тусу місцевих музикантів. Тоді в Луцьку функціонувала потужна андеґраундна сцена, де мирно вживалася абсолютно різножанрова музика. «Carnal Embodiment», «Outcry», «Зайвий Рух», «New Raide», «Слід», «Княжий Град»… Спробуйте здогадатися із назв, що вони грали.

У 2004-му Бона присадив нас на «Oasis», «Radiohead» і «Muse». Наша музика знову зазнала нечуваних впливів і змін. Настільки, що ми взяли клавішника. Денис Хвойко, Ден, на той час студент «політеху», єдиний негуманітарій з нас. Так ми і почали грати те, що в нас схильні називати брит-попом. Хоча, як на мене, це дуже вузьке і симптоматичне означення. Єдина його корисна функція – зорієнтувати слухача, що він матиме справу з порівняно легкою, мелодійною музикою з гітарами. Чесно? Ми завжди були цікавіші подібних узагальнень.

Пішли неймовірні часи. Сприймалося все так, ніби ми наново відкривали для себе світ і музику. Без запарок майбутнім. Із життям тут і вже, з дружбою, яка переросла в братерство, з порозумінням з півпогляду…

Восени 2004-го «Проспект» відіграв сет на революційному Майдані в Києві. Останній концерт банди, що не мала жодного студійного запису. Пробив його Бона, на той час затятий активіст «Пори», борець з кучмізмом і наш менеджер. На Майдані вирував океан людей, та їм було не до нас. Там сходили зовсім інші зірки. А вже 1 січня 2005-го на дачі під Луцьком з похмілля ми вирішили розпочати все з нової сторінки. По-дорослому. Так і виник гурт «Дерти Лаха».

Хто був автором назви і що вона означає?

Назву придумав я. «Дерти Лаха» звучить по-панківськи, і то своєрідний реверанс музиці, яка нас зібрала. А ще – символ нашого хронічного оптимізму. Не всім вона сподобалася, але за відсутності інших притомних варіантів спинилися ми на ній. Сід пропонував назватися «Willem Dafoe Not Sleeping», але ніхто його не підтримав. Що таке «дерти лаха»? Це сленгове «сміятися». Хай там що, сміятися. До речі, нещодавно ми зависали із Сергієм Жаданом. Він зізнався, що «Дерти Лаха» йому відразу в око впали. Назвою.

Свій перший альбом «Не ми» ви записали в Луцьку, але почула його вся Україна. Як так вийшло?

Протягом 2005-го ми писали новий матеріал. З фірмовішими гітарами, новими кумирами та ідеями. Хлопці хімічили над аранжуваннями, я писав тексти. Рідше приносив на репетиції готові гітарні замальовки зі словами. Результат нас пер: звучали ми форматно і між тим не вписувалися у звичний укрпоп-рок з його «рокопопсовими» російськими впливами. Кожен з нас відчував: те, що ми робимо, значно вагоміше наших окремо взятих життів. У піснях ми були ліпшими за себе реальних, і цей контраст був настільки разючим, що кожен почав прагнути стати таким, яким його віддзеркалювала музика. Звучить дивно, але так і було. Ми робили нову музику, музика робила нових нас. І жодних магічних історій в дусі Гаррі Поттера.

У грудні того ж року ми вперше потрапили на професійну студію звукозапису. Для цього нам знадобилися всі наші заощадження і допомога батьків. «Yasno Sound», до слова, проіснувала лише два роки, так і не окупивши стартові капіталовкладення. Луцьк виявився не готовим. Запис минав складно, але весело. Ми відкривали для себе роботу з метрономом і студійним звуком, вчилися компромісів і «стабільного аранжування», коли на відміну від репетицій, де гітара щоразу видавала щось інше, ти мав чітко знати і грати свою партію. Результат нам сподобався.

Наші друзі з радіо «Луцьк» допомогли з потрібними контактами в Києві, і в травні 2006-го «Sun Records» видали перший тираж дисків з альбомом «Не ми». «Гори високі», «Такі незвичайні» і «Квіти для тебе» потрапили в активну радіоротацію. Тоді все і почалося. Зокрема і перші пропозиції від продюсерів. Підфартило тоді «Без Обмежень», котрі наважились підкоряти столицю.

У вересні ми поїхали в тур Україною. Виявилося, що радіоротацій для повних зал мало. Після перших семи міст ми скасували ще шість запланованих шоу – нам забракло реклами і грошей на неї. Вернувшись додому, ми продали частину інструментів, аби повернути борги. У листопаді життя звело нас з Павлом Карліним, він же Карл. Наш теперішній менеджер і фактично продюсер. Попри провальний тур, його віра в нас вражала. Чесно? Якби не його випадкова поява та організаційний конструктив, «Дерти Лаха» не стало ще б восени 2006-го.

Як із музикою познайомився персонально ти?

Я виростав звичайною дитиною в не зовсім звичайній сім’ї. Перед вами – спадковий гуманітарій, який не шарить ані в логарифмах, ані в антиматерії. Мій батько, Максим Зленко, був письменником і писав історичні романи. Його найвідоміша книга – про волинянина Михайла Вашинського, який відкрив світу Софі Лорен та Одрі Гепберн. Мама, шкільна вчителька історії України, знала багато колискових. Саме вона прищепила мені любов до співу.

Вчився я добре, та через хворобливе дитинство часто сидів удома, слухав fm і нишпорив набитою різними штуками книжковою шафою тата. Книжки мене не цікавили, а от важелезна лупа, морська мушля з шепотом хвиль, гральні карти для дорослих, колекція нецке, географічні мапи, альбоми з марками і родинними фото та підшивки старих журналів я любив. Книжки я читаю рідко і зараз, хіба кілька улюблених авторів. Чого не скажеш про періодику: чтиво лаконічне, але інформаційно ємке. Та кімнатним чахликом я теж не був і рідко філонив, коли восени ми збирали картоплю на наших п’ятнадцяти сотках.

Щодо формування моїх музичних смаків, то тут усе складно… Хтось назве мене меломаном, а хтось людиною без смаку. Замолоду мені однаково добре заходила як музика з радіо і ТБ, так і Висоцький з батькових касет і «Nirvana», відкрита згодом вулицею. Мені завжди хотілося не просто слухати і відчувати музику, але й розуміти, як ця машинерія працює. Втім, мої музичні 90-ті – це, передусім, «a-ha». Кожен тоді мав своє уявлення про просте щастя і більшість дитячих потіх мені заміняла саме музика.

Наш сусід, старий ресторанний лабух на прізвисько Штріх, якось приніс нам по п’яні стару акустичну гітару «арфу», придбану в 70-ті в Лєнінграді. Батько був готовий позичити йому гроші і так, але той рогом уперся, типу, якщо не купимо гітари, він її проп’є. Так у нас вдома з’явився музичний інструмент. Тато і показав мені, що таке гітара та з чим її їсти. Це був перший і поки єдиний курс музичної освіти в моєму житті.

На початку 2007-го не стало мами. Цьогоріч пішов і батько. Його уроки і слова, що вміння правильно зімпровізувати рятує навіть у безвихідних ситуаціях, зі мною назавжди. Як і мамин спів.

Прийми мої щирі співчуття… В одному з недавніх інтерв’ю ти зізнався, що тебе мало хвилюють нагороди, визнання критиків і мистецьких кіл, а більше цікавить процес творення пісень і концертне життя. Чи означає це те, що ти досі лишаєшся звичайним луцьким хлопцем зі своїм розумінням «простого щастя»? Як на твою популярність реагують друзі дитинства?

Усе так, не повторюватимуся. Щодо друзів дитинства чи радше приятелів з двору та школи, то це були дуже різні люди. Із часом відмінності між нами лише увиразнились. Дехто змінився так, наче в них увесь час жив Біллі Мілліґан з усією широтою своєї множинності, і ми знали зовсім інших людей. Дехто не справився із заздрістю. Деякі Попелюшки стали принцесами. Хтось залишився таким самим. За цих прикро найбільше.

Утім, найменше, чого хочеться з роками,– це узагальнювати. Один зі шкільних приятелів, власник продуктового магазу, при зустрічі сказав мені, що «Дерти Лаха» засвідчили собою кожному тихоні і хулігану зі спальних районів: мрії досяжні. За це він любить та поважає нас і нашу музику. Типу в ній і досі звучить жива вулиця, а ми хоч і змінилися, ті ж самі хлопці з дворів. Свої. Це звучало ліпше будь-яких рецензій.

Якщо підсумувати… Ми – покоління «американських пирогів» і саундтреків до них. Вони, зокрема, і формували наше уявлення про дозвілля, секс, розваги, сучасну музику і навіть певні демократичні цінності. Для когось це дно, для багатьох з нас – класика. Та це не означає, що при нагоді я не замовлю в ресторані після концерту філе камбали з овочевим жульєном.

Що для тебе успіх взагалі і персонально?

Завжди вважав: успіх хорошого журналіста, як і психотерапевта, залежить від уміння правильно поставити питання. Це я до того, що мої уявлення про успіх взагалі і мій особистий різняться. Якщо взагалі, то це системна реалізованість, яку можна виміряти не лише рівнем позитивних емоцій, але й кількістю нулів на твоєму рахунку чи квартир, які тобі дарують за рекламу нового житлового комплексу, де потенційним покупцям обіцяють сусідство із зіркою.

Тоді як мій успіх на сьогодні, хай звучить це пафосно і прозаїчно,– це наявність відчуття, що коли завтра мені прийде хана, я піду з усвідомленням того, що прожив свій час недарма. Що лишив більше, ніж міг, з огляду на свої стартові можливості. Що вічне життя – це і випускники на останньому дзвонику в школі, які зі сльозами на очах танцюють під твою пісню. Розумієш?

Думаю, цілком. До речі, а як на тебе впливає неконструктивна критика?

По-різному. Іноді я приймаю факт її наявності як природний чинник успіху і розумію: без плюралізму думок цій країні не стати демократичною. Зрештою, люльку миру зі своїми ідейними опонентами курити ніхто не змушує. Іншим разом це бісить. Не так те, що обкладають неаргументованим лайном нас, музикантів, як те, що отримує на горіхи наша музика. Бруду мережевих нікчем і нереалізованих пустодзвонів-заздрісників вона не варта. Звісно, коли потім ненароком перетинаєшся з кимось із цих ненависників, тебе розбирає сміх і прикре усвідомлення того, як ти міг повестися на цю дурість. Попри досвід нищівної критики, коли твоя група з панк-банди перетворилася в очах туси на люту попсу, замість самвидаву почавши штампувати ліцензійні диски. Інша річ критика компетентних. Почути від Вакарчука чи Положа, що ти нездара або вискочка, для молодого музиканта в Україні – честь до біса висока.

Таке траплялося?

Я чисто гіпотетично… Хочемо ми того чи ні, мистецтво і музика зокрема завжди будуть жертвами чужих трактувань.

Тоді зустрічне питання: наскільки тобі важлива любов фанів?

Музика для нас – це спосіб спілкування зі світом. Якщо відповіді з того боку сцени немає, варто задуматися: чи на своєму ти місці і чи випадково не став жертвою підглянутих у когось мрій? Що, як твоє істинне покликання бути аніматором у Єгипті чи чудовим батьком, а ти про це поки не знаєш?

Усі конструктивні відгуки в мережі, люди на концертах, спілкування опісля – неодмінна складова розуміння того, куди ти рухаєшся. Чи важливо це? Не менше, ніж написання пісень. Тим паче, що наші шанувальники – люди творчо різносторонні, сучасні та рок-н-рольні. Їм близький британський андер, але при цьому вони знають, хто така Ніна Сімон. Якщо ж вони ні в чому подібному не петрають, це ще краще: доносити людям нову музичну реальність – справа важлива і благородна! Є фани, які відкатали цьогоріч за «Дерти Лаха» більше двадцяти концертів. У мороз і спеку. Хтось назве це маячнею. Я ж скажу, що разом з ними ми переживаємо одні з найліпших моментів нашої молодості.

Не можу не торкнутись цієї теми. Нинішня політична ситуація в Україні: твоя оцінка стану справ і впливу на тебе безпосередньо.

Я можу говорити про загальний настрій у країні і навіть окремі проблеми. Але висловлюватися про політику компетентно не можу. Аналізувати український політикум, опираючись на інфу з новин, як це робить більшість, смішно і тупо. І навряд мені тут допоможуть п’ять років навчання на факультеті міжнародних відносин. Я часто дивлюся тайський бокс по ТБ, та дозволити собі авторитетно терти про те, як краще бити з ліктя чи ефективніше захищатися, не вмію.

Попри недосконалість системи, ми живемо в країні, де, за бажання, я можу скільки завгодно критикувати президента з прем’єром і мене за це не посадять. Як і за сольний канц із саксофоном голяка перед Кабміном. Не знаю, наскільки це повноцінна свобода і яка заслуга держави в тому, та я цю можливість ціную. Хоч і маю передчуття, що довго так не буде. Давайте краще про музику, якщо лишилися питання…

Добре. Як часто ти буваєш на концертах колег по цеху і кого з актуальних виконавців можеш виокремити?

Не так часто, як хочеться. Бракує часу і саме тих концертів. Нещодавно два тижні гостював у Києві і трохи знайомився з місцевим клубним рухом. Тут багато хто ходить на сейшени не так на музикантів подивитися, як себе показати. Все розумію: корисні контакти, нові знайомства і таке інше. В Луцьку по-іншому: в нас не так багато концертів, щоб циклитись на собі.

Я ходжу на живі вечірки по музику. Люблю спостерігати за поведінкою музикантів, їхнім спілкуванням і манерами. Тому мене завжди цікавила і музична публіцистика. Історії про те, як і де народжуються пісні та назви банд, прототипи ліричних героїв та таємничі музи, мотиви вчинків та причини депресій, наркозалежності та біполярні розлади. Із часом ти викупаєш: за цією розрізненою інфою стоять історичні для музики і людства речі, які, без перебільшення, виправдовують існування людини як виду.

Щодо найновішої нашої музики, яка наразі резонує зі мною… це безсумнівно «Димна Суміш», «Вночі» – джазовий проєкт Вакарчука, «Esthetic Education» і менш відомі «Slap», «Гапочка» та «Інкунабула». Напевне, когось забув…

За ким зі світових виконавців тобі приємно зараз спостерігати?

Краса музики у вухах слухача. Тут як з жінками. Річ не в кольорі і довжині їхнього волосся, зрості, відтінку засмаги на шкірі, формі очей чи тембрі голосу. Справа у захопленні, з яким ми дивимося на них. Цьогоріч в Україну приїжджали Маккартні, Роджерс із «квінами», і я, ніби тубілець з дикого лісу, а не житель Центральної Європи, спостерігаючи за ними, розумів, що торкаюся очима живої історії. Попри грубу людську старість на сцені. Так, кращі часи цих геніїв давно минули. Та це деталі. Разом із ними в момент Х піде ціла епоха.

Мені подобається спостерігати за всім, що відбувається з «Radiohead». Вони поза часом і тенденціями. Слухаючи Йорка з бандою, я постійно ловлю себе на думці, як далеко вони втекли вперед. І чи варто пробувати їх наздоганяти…

І на завершення розмови: що ти порадиш молодим гуртам, які лише починають і уяви не мають, що робити зі своїми піснями?

Хоч я і прихильник того що, допомагаючи іншим, ти допомагаєш насамперед собі, з порадами мені важко. Можливо тому, що «Дерти Лаха» теж молода команда і ми лише починаємо наближатися до розуміння азів.

Та все ж хочу застерегти початківців: ані музика, ані країна, ані світ вам нічого не винні. Це ваш добровільний вибір – займатися музикою. Тому прийміть і проживіть із ним достойно. Незалежно від того, граєте ви готичний пост-панк на мальовничих маріупольських берегах чи потай від батьків пишете ночами на старому ноуті джангл в компанії зі столітніми карпатськими смереками. Перефразовуючи класика, народжуємося ми однаковими, помираємо – неповторними. Все в наших руках!