Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 17

Опівдні на студію приїхав і Карл. Прокинувся він ще о шостій: хочеш дрюкати конкурентів, візьми за звичку дрюкати сонце. Бойовий дух Карла вимагав руху. Десять штук баксів неабияк мотивували. Подумки він склав список тих, кому телефонував учора, та певності в тому, що пригадав усіх, не мав. У сорок сім ти часто забуваєш про важливе, а фігня, котру і згадувати не хочеться, напосідає на тебе сама.

Домінування чорного кольору в одязі Карла робило його зовні справжнім тінейджером: класичні «венси», вузькі джинси, світшот і джинсова куртка з мініатюрним значком «Дерти Лаха» на лацкані. Сорок сім надихали!

Карлу імпонувало те, що Ед не випадав і з технічного боку процесу запису альбому. Цим міг займатися і Вадос, його помічник, схожий на молодого Сема Роквелла. Та Долін контролював кожен звук, видобутий Боною з тарілок і барабанів, просив змінювати комплекти «заліза» для одних пісень і «малий» барабан для інших. Іноді вривався в кімнату до Бони і, всівшись за драми, пропонував свою версію ґруву. Боні це теж подобалося: він легко поступався своїм баченням на користь чогось ліпшого. Його принципова прагматичність і мудра далекоглядність підказували: в їхньому випадку блага конкретного індивіда залежали від загального добробуту банди.

Ед запитав в Карліна, чи думали вони про сингли з альбому. Єдине, що Карл зміг,– це процитувати Сема, який днями заявив, що новий альбом вони презентують без синглів. По-перше, ніякої особливої уваги окремим пісням (кожна пісня важлива; паритися лише потенційно успішними синглами – повний відстій!). По-друге, з виходом альбому слухачі самі оберуть найкращі, на їхню думку, пісні. Попри свою некомерційність, Карлу ідея сподобалась. Із цим пунктиком Сема можна вибудувати нехрінову промо-кампанію.

– Цікаве рішення,– пробурмотів Ед і повернувся до запису.

– Підтримую.– Макс, хоча і був концертним звукорежисером, одиницею в багатьох гуртах суто технічною, давно став невід’ємною частиною «Дерти Лаха». Йому належали і деякі інструментальні партії нових пісень, і загальний концепт живого звуку банди. Прискіпливо спостерігаючи за зосередженим на грі Боною, він регулярно ділився думками про звук барабанів і характеристики девайсів. На футболці Макса усміхався Джон Коффі, електричний стілець під яким, оточений горою м’яких іграшок, нагадував королівський трон.

Стежачи за музикантами, Карл бачив, як ті відчайдушно хотіли повернути в заняття музикою колишню легкість. Та силуваний посміх з потрохами видавав усю натягнутість ситуації. Вертати минуле – марна справа, міркував Карлін, а от виробити нову форму ідентифікації не завадило б. Безтурботна юність смоктала новим поколінням музикантів, і це вимагалось прийняти. Скидатися на тінейджера – одне, прагнути бути ним завжди – геть інше.

Коли він побачив «Дерти Лаха» вперше, на тісній клубній сцені луцького «Майдану» в 2006-му, зрозумів відразу: це воно. Його зачепила не стилістика музла чи поведінка як у зірок на забитому «Вемблі». Його торкнуло те, як ці юні, наївні жевжі дивилися на людей зі сцени. Наче грали останній йобаний рок-н-рольний концерт на планеті, а вже за якусь годину, після ситної вечері з напівфабрикатів і підсумкового випуску новин без звуку, блакитна кулька діаметром в 12 756,2 км розлетиться на срані друзки.

Наступного дня після канцу Карл прокинувся, щойно світало. Будинок його був настільки старим, а район Теремного настільки тихим, що він, лежачи в ліжку, чув, як у під’їзді будильники будять своїх власників. У голові Карла пульсувала одна думка: «Дерти Лаха» – його шанс перевернути гру.

Гра виявилася без правил, а життя музикантів і менеджменту – хворобливо циклічним. Хай кожен з них потай і бажав, щоб циклічність ця тривала вічно. Карл по собі знав, які глибокі депресії, викликані різким гальмуванням якісної життєвої динаміки, накривали їх після турів. А з ними – проблеми із самооцінкою, спілкуванням з людьми і втрата ціннісних орієнтирів. Ти не знаходив ні себе, ні свого звичного місця. Близьке оточення ставало ідеальною мішенню для твоїх невротичних звірств. Не допомагали ні йога, ні медитація, ні перестановка меблів.

Що й казати про тих, хто після років популярності переставав цікавити широкий загал. Тих, кого ще вчора носили на руках. За ким готові були йти на барикади. Пофігу, що спричинювало це: провальний альбом, зміна масових смаків, нові тренди й імена в музиці, невідповідність музики запитам епохи, пікова точка дорослішання слухача з подальшим відходом і відсутність нових зацікавлених. Важливо було не розгубити хоча б наявне.

Раптова поява Оленки Кравець на студії добряче сколихнула Дена. Йому подобався її светрик гірчичного кольору з оголеним плечем і тату колібрі на ньому, маленький сміливий рубець над лівим оком, вільні світло-сині джинси і білі «суперстари». Саме такі жінки, на його думку, і надихали чоловіків кидатися світ за очі та руйнувати тисячолітні хребти, аби поставити на їх місці милу хатинку з фантастичним виглядом на океан.

Дену бракувало такої людини, як чотирьом стінам бракує даху. А він не барон Мюнхаузен, щоб витягти себе за свій же хаєр із цього болота. Звісно, Хвойко цінував турботу Ольги, та сил провести решту життя з людиною, вся підтримка якої зводилася до «будь обережним і тримайся Сема з Карлом, з ними не пропадеш», давно не знаходив.

Після короткої аудієнції з Едом Кравець несподівано підійшла до Дена і запропонувала прогулятися Подолом. Він подумав, що обов’язково запитає в неї, ким вона мріяла стати в дитинстві.