Читать книгу Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу - Сергій Мартинюк - Страница 18

Музикою Ден пройнявся в п’ять. Якогось Різдва його з сестрою лишили на три дні в дяді Жені, рідного брата батька. Дядько теж жив у Дубні, але район райлікарні, де він мешкав, відносно Мирогощанської був іншим полюсом світу. Дітей дядя Женя і тітка Ліда не мали, зате в них був просторий дім з ґанком і чернігівське піаніно «Україна» 60-го року з пожовклими клавішами і різьбленим орнаментом на дерев’яному корпусі.

На другий день Різдва, зранку, дядько з Деном на колінах грав мелодії зі старих фільмів, і то, як виявилося пізніше, були чи не найкращі його дитячі спогади. Чоловік спробував навчити Дена кількох мелодій, та чорно-біла зебра під руками просто так не давалась. Святковими вечорами дядя Женя пив чай із сушками і слухав на платівках «наутілусів». Тьотя Ліда, гарна і вишукана, як Вайнона Райдер з «Дракули» 92-го року, приносила їм солодкі ранети і зникала, зайнята сестрою. Якби ж Дід Мороз міг приносити нових батьків!..

Відтоді Ден тільки і шукав приводу, аби з’їздити до дяді Жені.

Потім була «Берізка», дитячий табір дорогою на Рівне, де вони з батьками гуляли на весіллі далекої родички. Він пам’ятав літак на території табору, свої білі штанці з широчезним чорним слідом від падіння, боязкий сором, злісний мамин удар, ротонду зі сценою, музикантів із синтезаторами на стійках і перші краплі дощу, які змили кров з розбитої губи. Допоки Денис не почав засинати, стоячи в сховку за стовбуром молодого клена, він спостерігав за клавішником на сцені. Перебування на ній заворожувало Дена.

Якби в нього запитали тоді, що таке музика, ймовірно, він не знайшов би потрібних слів. Хоча й підозрював, що музика – це тоді, коли світ навколо, з усім своїм злом і несправедливістю, замовкає.

Скільки Ден пам’ятав себе, батьки бухали. Спочатку вихідними, аби до початку робочого тижня на мехзаводі бути в тонусі. Пізніше, після звільнення із заводу, постійно. У їхній квартирі ошивалися найзамизганіші покидьки з району, і якщо Ден з огляду на вік міг постояти за себе і своє право на вільний куток, то певності в молодшій на два роки Юлі він не мав. Зайшла сволота, крім усього іншого, знищувала й без того скромні продуктові запаси.

Дядя Женя пробував говорити з батьками, але його напучувань та погроз вистачало максимум на день-другий. Слово «інтернат», яке іноді проскакувало в гнівних дядькових монологах, змушувало Дена зриватися і бігти так довго й далеко, що додому після цих забігів він вертав уже пізньої ночі. Якось Пі, його знайомий з сусіднього двору, хуліган і нечупара, сказав, що на місці Дена давно б прикінчив таких предків. Ден ще довго засинав із цією думкою.

Коли йому стукнуло десять, життя в квартирі на Мирогощанській перетворилося на чисте пекло. Прокидаючись у школу, Ден міг спіткнутися у ванній об напівпритомне тіло із загнаною у вену голкою. Юля, з читанкою в руках, могла після школи застати голу матір за п’яною мастурбацією в ліжку. У школу їх будили крики вічно голодних котів. Рано чи пізно вони підуть цим нікчемам на закуску, припускав Ден. Із квартири поволі зникало все. Зник і його улюблений настільний хокей, у якому полем замість шайби літала пощерблена таблетка анальгіну.

Десь тоді, в паузах між пиятикою, батько почав рибалити. Планував продавати улов на місцевому базарчику. Діти мають щось їсти і взувати, повторював він. Та весь виторг за рибу йшов на бухло. Квартира разом з їхнім одягом пропахла смаженою рибою і тухлятиною: у закутках валялися риб’ячі голови, котрими старий годував знавіснілих котів.

Якось Ден наважився сказати зайнятому ремонтом радіоприймача батьку з паяльником в руках і бодуном у голові, що йому з мамою час знайти роботу і зав’язати у випивкою, інакше довго вони не протягнуть. Батько тоді важко зітхнув, і Дену на мить здалося, що в очах старого промайнуло присоромлене порозуміння, і вже завтра, замість традиційного ранкового причащання, той совісно піде на біржу праці. А тоді батько різко встав, роздратовано плюнув на брудну підлогу і прокричав: якщо ти, гнида мала, ще раз спробуєш вчити мене життю, я цей паяльник засуну тобі в сраку!..

У школі легше не було. Через бунтівливі кучері на голові у Дена хтось зі старших дав йому прізвисько Куча, яке підхопила вся школа. Він огризався, та це ще більше заводило школярів і вже за мить навколо нього з криками «куча гівна! куча гівна!» кружляв сатанинський хоровод дітлахів.

Відрижки в класі під час декламування ним віршів біля дошки, що здавалися просто забавою, били по ньому не згірше кулаків. Експерименти, коли його, аби протестити нову модну фішку, до втрати тями душили шарфом під захоплений регіт однокласників, а він, отямившись, ловив себе на боязкій думці, що краще б лишився в тій безтямній млості. Знущання, коли за школою з криками «пий! пий! пий!» йому заливали в рот пиво, приказуючи, що бути Кучі алкашем, як його старі. Та Ден знав: рано чи пізно це скінчиться.

Якось після школи, замість йти додому, він звернув на Семидубську і дістався залізничного полотна. Відійшовши на сотню метрів від переїзду, ліг на колії. За пів години, не дочекавшись потяга, Ден рушив додому. Більше за смерть хотілося тільки їсти. Коли він згадує дитинство, його й досі проймають дрижаки, а в носі з’являється нудотний запах перегару і тухлої риби. Іноді Ден думає, що цей запах буде при ньому до кінця його днів.

Переїзд до Луцька і вступ до політеху на факультет будівництва і дизайну змінив усе. Нові місто, знайомства і спосіб життя. Він так давно хотів змін, що впору було думати і про те, чим жила тодішня молодь. Його не лякала необхідність поєднувати навчання з роботою, аби зводити кінці з кінцями. Віднині все в житті мало реальний сенс.

Наприкінці першого півріччя в Луцьку, в один з останніх днів грудня, він побачив у стінах аудиторії знайомий йобич з рідної школи в Дубні. Тіло пробрав мерзенний трепет. «Куча! Земляк!» – гидко вишкірився жовтозубий рот навпроти. Минуле запопало його і тут. Ден гірко шкодував, що не один з героїв Тарантіно і не може з обидвох рук покласти замертво всіх присутніх. Прибрати цього базікала в гидотній футболці поверх сорочки, всіх небажаних свідків і першим же рейсом звалити на різдвяні канікули в Амстердам.

Додому на Новий рік він таки поїхав, хоча не планував. За вечір Луцьк з гостинного добряка перетворився на невдячного, збайдужілого чужинця. Ден не тямив себе з люті і розчарування, тому спочатку викинув з вікна першого поверху п’яного батька, а тоді спустив по сходах налигану матір. За сестру він не переживав: більшість часу Юля проводила в хлопця. На останні Ден сходив у магаз, зварив картоплі в мундирі, насмажив шкварок, повечеряв наодинці і під канонаду новорічних феєрверків за вікном заснув.

Через місяць, заїхавши на вихідні до Дубна, він застав батьків тверезими. Вони були змарнілі і розгублені. Квартира, хоч і тхнула хлоркою й витріщалась на нього пустими кутками, ясніла чистотою. На плиті стояла каструля з теплим розсольником. Перш ніж він заговорив з батьками, минуло пів року, та сповна пробачити їм убите дитинство Ден так і не зміг.